Господарське право України – Несинова С. В. – 2.5. Регулювання господарських відносин підзаконними нормативними актами
Систему підзаконних нормативних актів очолюють Укази Президента України – нормативні акти, що видаються на основі Конституції і законів України.
З метою ефективного використання можливостей підприємництва для розвитку національної економіки, прискорення економічних реформ, вирішення соціальних проблем та забезпечення реалізації конституційного права громадян на підприємницьку діяльність Президентом України було прийнято ряд указів, що безпосередньо встановлюють положення у сфері провадження господарської діяльності. До таких указів, зокрема, належать укази Президента України від 3 лютого 1998 р. № 79/98 “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”, від 12 травня 1998 р. № 456/ 98 “Про державну підтримку малого підприємництва”, від 23 липня 1998 р. № 817/98 “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності”, від 15 липня 2000 р. № 906/2000 “Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальшого розвитку підприємницької діяльності” та ін.
Указами Президента України також встановлюється компетенція окремих державних органів, у тому числі і таких, що здійснюють захист прав суб’єктів господарської діяльності (див. Положення про Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, затв. Указом Президента України від 25 травня 2000 р. № 721/2000).
Особливий блок складають так звані “економічні” укази Президента України, прийняті відповідно до п. 4 розділу XV “Перехідні положення” Конституції України. За положеннями цього пункту Президент України протягом 3 років після набуття чинності Конституцією України мав право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем’єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України.
Такий указ Президента України вступав у дію, якщо протягом 30 календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не приймала закон або не відхиляла поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діяв до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань. До таких указів належить, зокрема, Указ Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” (в редакції Указу від 28 червня 1999 р. № 746/99) та ін.
Нормативні акти Кабінету Міністрів України (постанови та розпорядження) займають наступну сходинку в ієрархії підзаконних нормативних актів. Це означає, що їх положення повинні відповідати положенням Конституції, міжнародних договорів України, законів і актів Президента України. Зазвичай нормативні акти Кабінету Міністрів України конкретизують, уточнюють положення вищенаведених актів, якщо про це є відповідне застереження в документах вищої юридичної сили.
Так, наприклад, згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України. На виконання цієї вимоги Закону 4 липня 2001 р. Кабінет Міністрів України постановою № 756 затвердив Перелік документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності.
Кабінетом Міністрів України у сфері підприємницької діяльності приймаються і документи концептуального характеру. Наприклад, постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1996 р. № 404 було затверджено Концепцію державної політики розвитку малого підприємництва, яка має на меті спрямування дій центральних, регіональних і місцевих органів державної виконавчої влади на створення режиму найбільшого сприяння розвиткові малого підприємництва; постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2002 р. № 536 – Державну програму підтримки молодіжного підприємництва на 2002-2005 роки, мета якої – створення сприятливих умов для розвитку підприємництва серед молоді, реалізації її підприємницького потенціалу.
Нормативні акти органів виконавчої влади – постанови, накази і розпорядження органів виконавчої влади, їх посадових осіб – приймаються на основі і на виконання Конституції України, законів України, указів Президента України та нормативних актів Кабінету Міністрів України, а отже, повинні відповідати їм. Вони мають велике значення як галузеві нормативні акти. Так, з метою використання єдиної методики обліку платників податків і зборів (обов’язкових платежів) в органах державної податкової служби наказом Державної податкової адміністрації України від 19 лютого 1998 р. № 80 було затверджено Інструкцію про порядок обліку платників податків; для посилення митного контролю за здійсненням зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання наказом Державного митного комітету України від 31 травня 1996 р. № 237 було затверджено Порядок ведення обліку суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності в митних органах та ін.
Відповідно до вимог Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 “Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади” та Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. № 731, нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації. Означені нормативно-правові акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності. Державну реєстрацію здійснюють Міністерство юстиції України та його органи на місцях. Хоча відповідно до п. 3 роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 26 січня 2000 р. № 025/35 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів” реєстрація не є незаперечним доказом відповідності цього акта чинному законодавству України.
На практиці виникає питання про юридичну силу Листів (листів-роз’яснень та ін.), Що видаються державними органами. Відповідно до листа Міністерства юстиції України від 12 вересня 2000 р. № 20-9-3873 “Про об’єкт обкладання єдиним податком” листи органів виконавчої влади не підлягають державній реєстрації і не є нормативно-правовими актами, вони мають лише роз’яснювальний та інформативний характер і не повинні містити нових правових норм. Якщо лист містить нові правові норми, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, то вони є нечинними і підлягають відкликанню з місць та скасуванню. Проте існує й інша точка зору з цього приводу. Вона обгрунтовується запровадженням в українське законодавство терміна “регуляторний акт” (див. ст. 2 Указу Президента України від 22 січня 2000 р. № 89/2000 “Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва”), яким є, зокрема, директивний лист, що встановлює або роз’яснює правила діяльності суб’єктів підприємництва (див. Методичні рекомендації щодо підготовки обгрунтування проектів регуляторних актів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2000 р. № 767). Таким чином, листи державних органів, що підпадають під наведене визначення директивних, стають нормативно-правовими актами і є обов’язковими до виконання. Водночас листи органів виконавчої влади, що не встановлюють чи роз’яснюють правила діяльності підприємців, не є нормативно-правовими, а виконання їх приписів залежить від волі суб’єкта, що застосовує відповідне положення.
Згідно зі ст. 143 Конституції України Органи місцевого самоврядування, зокрема, управляють майном, що є в комунальній власності, встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону, утворюють, реорганізовують та ліквідують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю та вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції. За змістом ст. 59 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-
ВР “Про місцеве самоврядування в Україні” в межах своїх повноважень вони приймають підзаконні нормативні та інші акти у формі рішень (див., наприклад, рішення Київської міської ради від 5 липня 2001 р. № 366/1342 “Про Методику розрахунку і порядок використання орендної плати за користування майном територіальної громади м. Києва”). Що стосується місцевих органів виконавчої влади (місцевих державних адміністрацій), відповідно до ст. 6 Закону України від 9 квітня 1999 р. № 586-ХІV “Про місцеві державні адміністрації” голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження (див., наприклад, розпорядження Київської міської державної адміністрації від 12 січня 2004 р. № 18 “Про заходи щодо впорядкування торгівлі алкогольними напоями в місті Києві”), а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів – накази (див., наприклад, Інструкцію надання харчування та комунально-побутових послуг за рахунок коштів, виділених в рамках виконання комплексної програми “Турбота”, затверджену наказом Головного управління соціального захисту населення Київської міської державної адміністрації від 1 червня 2000 р № 80).
Ці нормативно-правові акти є обов’язковими для виконання органами місцевого самоврядування, всіма розташованими на відповідній території підприємствами, організаціями і установами, громадськими об’єднаннями, а також посадовими особами і громадянами.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)