Господарське право України – Несинова С. В. – 16.6. Контроль споживача і органів місцевого самоврядування. Самоконтроль і його форми
Відповідно до ст. 14 Закону України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” працівники правоохоронних органів зобов’язані сприяти службовим особам державної контрольно-ревізійної служби у виконанні їх обов’язків. У разі недопущення працівників державної контрольно-ревізійної служби на територію підприємства, установи, організації, відмови у наданні документів для ревізії та будь-якої іншої протиправної дії органи міліції на прохання цих осіб зобов’язані негайно вжити відповідних заходів для припинення такої протидії, забезпечити нормальне проведення ревізії, охорону працівників контрольно-ревізійної служби, документів та матеріалів, що перевіряються, а також вжити заходів для притягнення винних осіб до встановленої законом відповідальності.
Щоб результати контролю можна було оцінити найефективніше, кінцева мета і ключові результати повинні бути добре визначені. З погляду оцінки результатів комерційної діяльності контроль направлений на оцінку стратегічних альтернативних варіантів, довгострокових ключових результатів, ступеня їх досягнення перш за все в розрізі року. Контроль повинен бути направлений на результати як комерційної, так і допоміжної діяльності.
Указом Президента України від 23.07.1998 р. № 817/98 “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” передбачено, що позаплановою виїзною перевіркою вважається перевірка, яка не передбачена в планах роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з таких обставин: а) за наслідками зустрічних перевірок виявлено факти, які свідчать про порушення суб’єктом підприємницької діяльності норм законодавства; б) суб’єктом підприємницької діяльності не подано в установлений строк документи обов’язкової звітності; в) виявлено недостовірність даних, заявлених у документах обов’язкової звітності; г) суб’єкт підприємницької діяльності подав у встановленому порядку скаргу про порушення законодавства посадовими особами контролюючого органу під час проведення планової чи позапланової виїзної перевірки; д) у разі виникнення потреби у перевірці відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини із суб’єктом підприємницької діяльності, якщо суб’єкт підприємницької діяльності не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов’язковий письмовий запит контролюючого органу протягом трьох робочих днів від дня отримання запиту; е) проводиться реорганізація (ліквідація) підприємства.
16.6. Контроль споживача і органів місцевого самоврядування. Самоконтроль і його форми
Закон України “Про захист прав споживачів” у новій редакції хоча і не розв’язав усіх проблем, але істотно посилив захист прав споживачів, увів нові підходи до правових методів такого захисту. Насамперед Закон установив, що захист прав споживачів є обов’язком держави (ст. 4) і чітко сформулював права споживачів, що підлягають захисту (ст. 3). У Законі сказано, які державні органи зобов’язані здійснювати цей захист і яка їх компетенція. Він також визначив, кого слід вважати споживачем. Згідно із Законом, споживачем є громадянин, який придбаває, замовляє або має намір придбати чи замовити товари (роботу, послуги) для власних побутових потреб. Інакше кажучи, держава бере під захист інтереси рядових споживачів у відносинах з економічно більш сильними підприємцями, в тому числі і з самою державою, коли порушення прав споживачів допускаються державними підприємствами роздрібної торгівлі.
Закон зобов’язав посадовців органів державної і виконавчої влади, що здійснюють захист прав споживачів, суворо дотримуватися законодавства, а також права громадян і організацій, що охороняються Законом. Вперше в законодавстві України встановлено, що за невиконання або неналежне виконання своїх обов’язків, вони притягуються до відповідальності згідно з чинним законодавством (ст. 7). У числі прав, що надаються споживачеві, було передбачено право на звернення до суду за захистом своїх інтересів. Таким правом володів покупець і раніше, проте воно виникало в нього тільки після того, як він діставав відмови в усіх інстанціях, куди, згідно із законом, повинен був звернутися – в самому магазині, в торзі, до складу якого входив магазин, у відповідному управлінні торгівлі. Зараз право звернення в суд виникає в покупця відразу після встановлення факту порушення і отримання відмови при першому зверненні до продавця. Інакше кажучи, вибір способу захисту порушених прав належить споживачеві. При цьому Закон полегшує споживачеві можливість судового захисту, звільняючи його від сплати державного мита.
Надане Законом право на відшкодування збитків, заподіяних внаслідок придбання товарів неналежної якості, розширено. Споживачеві було надано право, окрім майнових збитків, вимагати також відшкодування моральної шкоди, заподіяної такою покупкою (ст. 24). Усю відповідальність перед споживачем за якість товарів Закон покладає безпосередньо на роздрібне торгове підприємство, незалежно від того, виготовлено товар в Україні, за її межами чи придбано продавцем у посередників. Але це не означає, що виробник недоброякісного товару звільняється від відповідальності.
Закон України “Про захист прав споживачів” передбачає відповідальність як виробника, так і торговельного підприємства за випуск або реалізацію неякісного товару. На підставі ст. 23 Закону (з урахуванням змін, внесених Законом України “Про внесення змін і доповнень в Закон України “Про захист прав споживачів” від 01.12.2005 р.) за виготовлення або реалізацію товару, що не відповідає вимогам нормативних документів, виробник і продавець несуть відповідальність у розмірі п’ятдесяти відсотків вартості виготовленої або отриманої для реалізації партії товару, але не менше десяти неоподатковуваних податком мінімумів доходів громадян, а в разі, коли законодавством суб’єкт господарської діяльності був звільнений від ведення обов’язкового обліку доходів і витрат, – у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; виготовлення або реалізацію товару, що не відповідає вимогам нормативних документів з безпеки для життя, здоров’я і майна споживачів, – у розмірі трьохсот відсотків вартості виготовленої або отриманої для реалізації партії товару, але не менше двадцяти п’яти неоподатковуваних податком мінімумів доходів громадян, а в разі, коли законодавством суб’єкт господарської діяльності був звільнений від ведення обов’язкового обліку доходів і витрат, – у розмірі п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Разом з тим обов’язок роздрібного торговельного підприємства, передбачений Законом, безпосередньо відповідати перед покупцем в усіх випадках продажу недоброякісного товару, значно полегшує споживачеві можливість захистити свої права.
Ст. 30 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” зазначає, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить здійснення контролю за дотриманням законодавства щодо захисту прав споживачів.
Ст. 28 Закону України “Про захист прав споживачів” зазначає, що Органи місцевого самоврядування з метою захисту прав споживачів мають право створювати при їх виконавчих органах структурні підрозділи з питань захисту прав споживачів, які вправі: 1) розглядати звернення споживачів, консультувати їх з питань захисту прав споживачів; 2) аналізувати договори, що укладаються продавцями (виконавцями, виробниками) із споживачами, з метою виявлення умов, які обмежують права споживачів; 3) у разі виявлення продукції неналежної якості, фальсифікованої, небезпечної для життя, здоров’я, майна споживачів і навколишнього природного середовища терміново повідомляти про це відповідні територіальні органи у справах захисту прав споживачів, інші органи, що здійснюють контроль і нагляд за якістю і безпекою продукції; 4) у разі виявлення фактів реалізації продукції, яка не супроводжується необхідною, доступною, достовірною, своєчасною інформацією та відповідними документами, або продукції з простроченим строком придатності – тимчасово зупиняти реалізацію продукції до пред’явлення інформації, супровідних документів або припиняти її реалізацію; 5) готувати подання до органу, який видав дозвіл на провадження відповідного виду діяльності, для вирішення питання про тимчасове зупинення його дії чи про дострокове анулювання у разі систематичного порушення прав споживачів; 6) подавати до суду позови щодо захисту прав споживачів.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)