Господарське право – Щербина В. С. – 5. Припинення договору оренди
Частина 1 ст. 291 ГК та ст. 26 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” містять норму, згідно з якою одностороння відмова від договору оренди не допускається. Разом з тим, законом встановлено вичерпний перелік підстав припинення договору оренди. Такими підставами закон визнає:
Закінчення строку, на який було укладено договір оренди;
Викуп (приватизацію) об’єкта оренди орендарем (за участю орендаря). У разі переходу права власності на орендоване майно до інших осіб договір оренди зберігає чинність для нового власника;
Ліквідацію суб’єкта господарювання – орендаря;
Загибель (знищення) об’єкта оренди (ч. 2 ст. 291 ГК).
Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї зі сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених ЦК для розірвання договору найму.
Так, відповідно до ст. 783 ЦК наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо:
1) наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі;
2) наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі;
3) наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі;
4) наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов’язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.
Дострокове розірвання договору на вимогу наймача (ст. 784 ЦК) можливе, якщо:
1) наймодавець передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та призначенню речі;
2)наймодавець не виконує свого обов’язку щодо проведення капітального ремонту речі.
Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 р. № 5-93 “Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежитлових приміщень, що перебувають у державній власності” договори найму (оренди) з користувачами будинків і приміщень, що є в державній власності та належать підприємствам, установам і організаціям на праві повного господарського відання або оперативного управління, вважаються розірваними з моменту прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про розміщення в них центральних державних органів, дипломатичних представництв і консульств іноземних держав.
У всіх зазначених випадках договір оренди розривається в порядку, встановленому ст. 188 ГК.
6. Правове регулювання
Лізингових операцій в Україні
Лізинг (від англійського lease – оренда) як одна з прогресивних форм забезпечення товаровиробників засобами виробництва є порівняно новим видом зобов’язань для нашої господарської системи. Як різновид оренди лізингові операції почали інтенсивно розвиватися в ряді країн (США, Японія, країни Західної Європи) в період після другої світової війни і сьогодні стали невід’ємною частиною економіки в більшості промислово розвинених країн та багатьох країнах, що розвиваються.
Однією з причин повільного запровадження лізингу в нашій державі певний час була відсутність правових норм, покликаних регулювати ці суспільні відносини. Щоправда, у ст. З Закону України від 20 березня 1991 р. “Про банки і банківську діяльність” зазначалося, що банки можуть виконувати, зокрема, таку банківську операцію, як придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг).
Прогалини в правовому регулюванні лізингових операцій деякою мірою заповнював Закон України від 28 грудня 1994 р. (в редакції від 22 травня 1997 р.) “Про оподаткування прибутку підприємств”, в якому було вміщено визначення понять “лізингова (орендна) операція”, “оперативний лізинг (оренда)”, “фінансовий лізинг (оренда)”, “зворотний лізинг (оренда)”.
Під лізинговою операцією цей Закон розумів господарську операцію фізичної чи юридичної особи (орендодавця), що передбачає надання основних фондів або землі у користування іншим фізичним чи юридичним особам (орендарям) під процент та на визначений строк.
Лізингові операції за цим Законом здійснювалися у вигляді оперативного лізингу, фінансового лізингу та зворотного лізингу.
Оперативний лізинг (оренда) – це господарська операція фізичної або юридичної особи, що передбачає передачу орендарю основного фонду, придбаного або виготовленого орендодавцем, на умовах інших, ніж ті, що передбачаються фінансовим лізингом (пп. 1.4.97 Податкового кодексу України). До відносин оперативного лізингу застосовуються норми ЦК щодо найму (оренди).
Оскільки при оперативному лізингу орендодавець не може амортизувати всі витрати за рахунок надходжень від одного орендаря, в літературі цей вид лізингу називається ще лізингом з неповною окупністю (ЛНО).
Фінансовий лізинг (лізинг з повною окупністю) – це господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає придбання орендодавцем на замовлення орендаря основних фондів з подальшою їх передачею у користування орендарю на строк, що не перевищує строку повної амортизації таких основних фондів з обов’язковою передачею права власності на такі основні фонди орендарю.
Фінансовий лізинг є різновидом фінансового кредиту, тому іноді він ще має назву інвестиційного лізингу. Витрати орендодавця на купівлю об’єктів фінансового лізингу не включаються до складу валових витрат або до складу основних фондів такого орендодавця.
Основні фонди, передані у фінансовий лізинг, включаються до складу основних фондів орендаря.
В операціях фінансового лізингу на початкових стадіях беруть участь три суб’єкти:
Виробник або продавець устаткування, який, уклавши угоду купівлі-продажу або поставки, втрачає право власності (право повного господарського відання) на зазначене устаткування;
Орендодавець (лізингова компанія), який укладає договір купівлі-продажу (поставки) з виробником і стає власником устаткування;
Орендар, який отримує майно у володіння та користування і здійснює орендні платежі.
Це традиційна і найпоширеніша з точки зору техніки її проведення лізингова операція, яка повністю фінансується орендодавцем і тому називається прямою лізинговою операцією – прямим лізингом. Разом з тим у комерційній практиці використовується непрямий лізинг, при якому до кола суб’єктів, що беруть участь у такій операції, залучається банк, що фінансує угоду. При цьому можуть застосовуватися дві схеми здійснення непрямих лізингових операцій. За першою банк надає лізинговій компанії кредит на придбання устаткування під заставу цього устаткування, а лізингова компанія, здавши устаткування в оренду, сплачує банку кредит і проценти за користування ним за рахунок отриманої від орендаря орендної плати. За другою схемою банк сам купує устаткування (стає його власником), за допомогою лізингової компанії здає його в оренду і отримує орендні платежі. Роль лізингової компанії зводиться до обслуговування цієї операції. При цьому можливе укладання договору про сумісну діяльність між банком і лізинговою компанією.
Певний інтерес з точки зору перспектив застосування в господарській практиці України становить так званий зворотний лізинг (lease back) – господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає продаж основних фондів фінансовій організації (лізинговій компанії) з одночасним зворотним отриманням цих основних фондів такою фізичною чи юридичною особою в оперативний або фінансовий лізинг.
Видом лізингу, здатним задовольнити як підприємства-лізингоодержувачів, так і лізингові компанії, уявляється компенсаційний лізинг. При цьому виді лізингу лізингоодержувач поставляє лізингодавцеві частину продукції, що виробляється на орендованому устаткуванні. Заміна лізингових платежів у грошовій формі розрахунками виробленою продукцією особливо приваблива при міжнародному лізингу для товаровиробників, що не мають валютних коштів для розрахунків з іноземним лізингодавцем або для придбання обладнання в інофірми-виробника. Та й для лізингодавців України іноді вигідніше отримувати плату готовою продукцією (товарами). До речі, законодавство України про оренду таку форму розрахунку допускає.
Незалежно від виду лізингових операцій, кількості їх учасників, організаційно-технічних та інших ознак загальним для них є певний вид зобов’язань, що виникають при здійсненні лізингових операцій. Як вже зазначалося, ці зобов’язання виникають з договору майнового найму і саме вони мають бути кістяком правового інституту лізингу. Тому-то правові норми, що регулюють відносини лізингу, і вміщено окремим § 6 до глави 58 “Найм (оренда)” Цивільного кодексу України.
Проте проблема правового регулювання лізингу з урахуванням його особливостей, розглянутих вище, навряд чи зможе бути вирішена шляхом застосування лише норм Цивільного кодексу, що є лише першим кроком до створення належної правової бази лізингу, який не можна зводити до звичайного договору майнового найму (його різновиду).
Лізингові операції являють собою певний комплекс організаційних, фінансових та майнових відносин, що вимагають відповідного комплексного нормативного регулювання. У зв’язку з цим в літературі пропонувалося здійснювати таке регулювання шляхом прийняття Закону “Про лізинг”, який визнав би загальні економічні, організаційні та правові засади здійснення лізингових операцій громадянами та юридичними особами на території України. Такий Закон було прийнято 16 грудня 1997 р. У ньому лізинг визначався як підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Сьогодні цей Закон діє в редакції Закону України від 11 грудня 2003 р. і називається “Про фінансовий лізинг”1.
Згідно зі ст. 1 Закону фінансовий лізинг (далі – лізинг) – це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу.
За договором фінансового лізингу (далі – договір лізингу) лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом. Відносини фінансового лізингу у сфері господарювання регулюються також положеннями ст. 292 ГК.
Предметом договору лізингу (далі – предмет лізингу) згідно зі ст. З Закону може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.
Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об’єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці).
Майно, що перебуває в державній або комунальній власності та щодо якого відсутня заборона передачі в користування та/або володіння, може бути передано в лізинг у порядку, встановленому Законом.
Суб’єктами лізингу можуть бути:
Лізингодавець – юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу;
Лізингоодержувач – фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;
Продавець (постачальник) – фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу;
Інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу.
Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.
Істотними умовами договору лізингу є:
Предмет лізингу;
Строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів;
Інші умови, щодо яких за заявою хоча 6 однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог Закону.
Відповідно до ст. 12 Закону лізингодавець має право:
1) інвестувати на придбання предмета лізингу як власні, так і залучені та позичкові кошти;
2) здійснювати перевірки дотримання лізингоодержувачем умов користування предметом лізингу та його утримання;
3) відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом;
4) вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках;
5) стягувати з лізингоодержувача прострочену заборгованість у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса;
6) вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків відповідно до закону та договору;
7) вимагати повернення предмета лізингу та виконання грошових зобов’язань за договором сублізингу безпосередньо йому в разі невиконання чи прострочення виконання грошових зобов’язань лізингоодержувачем за договором лізингу.
Лізингодавець зобов’язаний:
1) у передбачені договором строки надати лізингоодержувачу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору;
2) попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі властивості та недоліки предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоров’я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним;
3) відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов’язання щодо утримання предмета лізингу;
4) відшкодовувати лізингоодержувачу витрати на поліпшення предмета лізингу, на його утримання або усунення недоліків у порядку та випадках, передбачених законом та/або договором;
5) прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання договору лізингу або в разі закінчення строку користування предметом лізингу.
Лізингодавець може мати інші права та обов’язки відповідно до умов договору лізингу, Закону та інших нормативно-правових актів.
Права та обов’язки лізингоодержувача встановлені ст. 13 Закону, відповідно до якої лізингоодержувач має право:
1) обирати предмет лізингу та продавця або встановити специфікацію предмета лізингу і доручити вибір лізингодавцю;
2) відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не відповідає його призначенню та/або умовам договору, специфікаціям;
3) вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього у передбачених законом та договором лізингу випадках;
4) вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням умов договору лізингу.
Лізингоодержувач зобов’язаний:
1) прийняти предмет лізингу та користуватися ним відповідно до його призначення та умов договору;
2) відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов’язання щодо утримання предмета лізингу, підтримувати його у справному стані;
3) своєчасно сплачувати лізингові платежі;
4) надавати лізингодавцеві доступ до предмета лізингу і забезпечувати можливість здійснення перевірки умов його використання та утримання;
5) письмово повідомляти лізингодавця, а в гарантійний строк і продавця предмета, про всі випадки виявлення несправностей предмета лізингу, його поломок або збоїв у роботі;
6) письмово повідомляти про порушення строків проведення або непроведення поточного чи сезонного технічного обслуговування та про будь-які інші обставини, що можуть негативно позначитися на стані предмета лізингу, – негайно, але у будь-якому разі не пізніше другого робочого дня після дня настання вищезазначених подій чи фактів, якщо інше не встановлено договором;
7) у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу – повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.
Умови ремонту і технічного обслуговування предмета лізингу можуть визначатися окремим договором.
Лізингоодержувач може мати інші права та обов’язки відповідно до умов договору лізингу, Закону та інших нормативно-правових актів.
Предмет лізингу підлягає реєстрації у випадках і в порядку, передбачених законом.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)