Господарське право – Щербина В. С. – 3. Припинення суб’єкта господарювання
Припинення суб’єкта господарювання – одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна правова робота. До змісту поняття “припинення” входять юридичні підстави (“умови”), акти та процесуально-правові дії щодо припинення суб’єкта господарювання як суб’єкта права. Ці підстави, акти та дії передбачені господарським законодавством. Загальні підстави і форми припинення діяльності1 суб’єктів господарювання усіх видів визначені Господарським кодексом (ст. 59). ГК (ст. 60) встановлює також загальний процесуальний (процедурний) порядок ліквідації суб’єкта господарювання. У разі банкрутства суб’єкта підприємництва відносини припинення регулюються Законом України від 14 травня 1992 р. (в редакції від 30 червня 1999 р.) “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.
Особливі підстави і форми припинення суб’єктів господарювання окремих видів встановлені також законами про цих суб’єктів (наприклад, статті 19-22 Закону України “Про господарські товариства”, статті 87-98 Закону України “Про банки і банківську діяльність” тощо) та іншими нормативними актами (зокрема, про корпоратизацію, приватизацію та ін.).
Суб’єкт господарювання припиняється за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів), за рішенням інших осіб-засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених ГК та іншими законами, – за рішенням суду.
Припинення за юридичними підставами може бути двох видів: добровільним і примусовим.
Юридичними підставами добровільного припинення суб’єкта господарювання є ініціатива власника цього суб’єкта чи уповноважених ним органів або передбачені законом чи установчими документами обставини (наприклад, у зв’язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено). Мотиви ініціативи суб’єкта господарювання закон не визначає. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.
Види юридичних підстав примусового припинення суб’єкта господарювання визначені в законодавстві у вигляді примірного переліку (наприклад, ч. 2 ст. 38 Закону “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”).
Примусово суб’єкт господарювання припиняється відповідно до судового рішення, постановленого на підставі:
– визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом;
– провадження суб’єктом господарювання діяльності, що суперечить установчим документам або такої, що заборонена законом;
– невідповідності мінімального розміру статутного фонду суб’єкта господарювання – юридичної особи вимогам закону;
Неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;
Наявності в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність суб’єкта господарювання – юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням.
Крім того, згідно з ч. 1 Закону “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” суб’єкт господарювання припиняється на підставі рішення господарського суду про визнання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.
Частина 1 ст. 59 ГК передбачає дві правові форми припинення суб’єкта господарювання: реорганізацію і ліквідацію.
Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого суб’єкта господарювання одного або більше нових суб’єктів господарювання. У разі реорганізації суб’єкта господарювання усі його права та обов’язки переходять до правонаступника (правонаступників). Загалом законодавство визначає чотири правових способи реорганізації суб’єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ та перетворення (ч. 1 ст. 59 ГК). З юридичної точки зору ці способи розрізняються залежно від того, до якого суб’єкта права переходять всі майнові права та обов’язки підприємства, що реорганізуються.
Злиття двох і більше суб’єктів господарювання в один означає перехід прав і обов’язків кожного з них до суб’єкта господарювання, що виник внаслідок правового акта злиття. У цьому випадку виникає новий суб’єкт господарювання, а суб’єкти господарювання, що злилися, припиняються.
Приєднання одного суб’єкта господарювання до іншого означає, що до останнього переходять права і обов’язки приєднаного суб’єкта господарювання. Новий суб’єкт господарювання внаслідок такої реорганізації не виникає, проте суб’єкт господарювання, який приєднався, припиняється.
Поділ суб’єкта господарювання є створенням на базі одного існуючого суб’єкта господарювання двох і більше суб’єктів господарювання як суб’єктів права. За таких умов відбувається поділ усього майна суб’єкта господарювання. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (уповноваженим органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим актом частини майна та відповідні прана і обов’язки реорганізованого суб’єкта господарювання переходять до суб’єктів господарювання, створених внаслідок поділу.
Перетворення суб’єкта господарювання як спосіб реорганізації означає перетворення однієї форми власності в іншу (наприклад, державної або комунальної в колективну або приватну) і. відповідно, зміну організаційно-правової форми суб’єкта господарювання. Такий спосіб реорганізації масово застосовувався в процесах корпоративні і приватизації майна державних підприємств. При перетворенні до суб’єкта господарювання, який щойно виник, переходять права і обов’язки колишнього суб’єкта господарювання.
У випадку ліквідації суб’єкт господарювання припиняється як суб’єкт права без правонаступництва. Згідно з ч. 6 ст. 59 ГК суб’єкт господарювання ліквідується:
За ініціативою осіб, зазначених у частині першій ст. 59 ГК;
У зв’язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;
У разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;
У разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом1.
Слід зазначити, що ЦК встановлює обов’язок учасників юридичної особи або органу, що прийняв рішення про припинення юридичної особи негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію (ч. 1 ст. 105 ЦК). Такий же обов’язок встановлено і ч. 1 ст. 34 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”.
Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати проведення державної реєстрації припинення юридичної особи повинен видати (надіслати рекомендованим листом) голові ліквідаційної комісії (ліквідатору) або уповноваженій ним особі повідомлення про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи, другий примірник якого залучається до реєстраційної справи такої юридичної особи.
Порядок надання відомостей про державну реєстрацію припинення юридичної особи органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України встановлюється ст. 40 Закону.
Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення суб’єкта господарювання – юридичної особи є датою його припинення.
Частина 8 ст. 59 ГК містить норму, згідно з якою оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця протягом десяти робочих днів з дня внесення відповідного запису до зазначеного реєстру підлягає опублікуванню у виданні спеціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації, в якому зазначаються відомості з єдиного державного реєстру.
Загальний порядок ліквідації суб’єкта господарювання (ліквідаційний процес) встановлено ст. 111 ЦК та ст. 60 ГК, відповідно до якої ліквідація суб’єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб’єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами) або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК. Ліквідацію суб’єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб’єкта, що ліквідується. Частина 2 ст. 105 ЦК передбачає, що комісія з припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія, ліквідатор тощо) призначаються за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію.
Ліквідаційний процес передбачає здійснення щодо суб’єкта господарювання наступних заходів:
1) Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб’єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.
2) Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб’єкта господарювання, вміщує в тих же друкованих органах, в яких публікувалося оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця, повідомлення про Його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені ГК чи спеціальним законом строки.
3) Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб’єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб’єкта господарювання.
4) Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб’єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку з обов’язковою перевіркою органом державної податкової служби, у якому перебуває на обліку суб’єкт господарювання.
Майнові претензії кредиторів до суб’єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб’єкта, якщо інше не передбачено ГК та іншими законами. При цьому законодавець припускає, що відповідного майна для задоволення претензій всіх кредиторів для задоволення претензій може не вистачити (презумпція недостатності майна). Тому черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону.
Так, залежно від підстав ліквідації суб’єкта господарювання встановлено два види черговості. Наприклад, якщо суб’єкт господарювання ліквідується у звичайному порядку, діє черговість, встановлена ст. 112 Цивільного кодексу.
Якщо суб’єкт господарювання оголошений банкрутом, діє черговість, визначена ст. 31 Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.
Звичайна черговість – це першочергові та інші борги підприємства-боржника. Згідно з ч. 1 ст. 112 ЦК у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості:
1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;
2) У другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов’язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;
3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов’язкових платежів);
4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.
Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.
Суть черговості полягає у тому, що вимоги кожної наступної черги виконуються після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для повного погашення боргів не вистачає, воно розподіляється між кредиторами пропорційно до заявлених ними і визначених ліквідаційною комісією сум.
У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи (ч. З ст. 112 ЦК).
Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред’явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно (ч. 4 ст. 112 ЦК)
При ліквідації суб’єкта господарювання застосовується категорія так званих погашених претензій (ч. З ст. 61 ГК). У частині 5 ст. 112 ЦК вони іменуються погашеними вимогами. Погашеними згідно із законом визнаються претензії:
А) не задоволені через відсутність майна суб’єкта господарювання;
Б) не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним позовом;
В) претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено.
Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)