Геополітичне середовище та геополітична орієнтація країн СНД – Дорошко М. С. – Розділ 8. ГЕОПОЛІТИЧНА ОРІЄНТАЦІЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КАЗАХСТАНУ І КИРГИЗСТАНУ
Геополітичне середовище і зовнішня політика Республіки Казахстан
Казахстан – держава в центрі Євразії, що є дев’ятою у світі і першою в Центральній Азії за площею своєї території. Втім, центральноазійською Республіку Казахстан можна вважати з великими застереженнями. Відокремлення Казахстану (до 1924 р. він називався Киргизькою АРСР у складі Російської Федерації, у 1925-1936 pp. – Казахською АРСР і тільки в 1936 р. став Казахською PCP) від Центральної Азії офіційно закріпилося на початку 1920-х pp., міцно укорінившись у науковій літературі і суспільній свідомості. Розбіжності в економічному профілі Казахстану і Центральної Азії знайшли своє відображення в механізмах централізованого планування. Серед економічних регіонів Радянського Союзу Казахстанський і Середньоазійський виділялися як окремі. В короткий термін функціонування в СРСР територіально-економічних органів – раднаргоспів (в першій половині 1960-х pp.) – існували окремо Казахстанський і Середньоазійський рад-наргоспи. Крім того, наявність в Казахстані значного прошароку російськомовного населення, стоїть на заваді поширенню популярної на теренах решти пострадянських країн Центральної Азії ідеології ісламсько-тюркської інтеграції. Серед націй, що у 1991 році отримали право на самовизначення, певно жодна не опинилася у такій скрутній ситуації, як казахи. На 6,5 млн казахів у республіці припадало 6,2 млн росіян, майже 900 тис. українців та 332 тис. узбеків. Тож практично центральноазійським можна вважати лише той Казахстан, що розташований південніше 50-ї паралелі.
Ця подвійність постійно відчувається в політичному розвитку Казахстану та значною мірою впливає на його політику. Саме президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв був у 1991 р. найбільш жорстким супротивником Біловезьких домовленостей. Він же у 1993-1994 pp. висунув першу конфедералістську ідею євразійської пострадянської інтеграції – створення Євразійського союзу
(ЄАС) Казахстану з Росією, Киргизстаном і Таджикистаном, що мав би замінити СНД. Росії в пропонованому Союзі відводилася провідна політична і економічна роль, а Казахстану, як ініціатору, – особлива ніша в якості “ідеолога” і головного інтеграційного “мосту” на азійській ланці об’єднання. Однак попри значну підтримку цієї ідеї політичними колами Росії і констатації президентом Російської Федерації Б. Єльциним того, що в пропозиції його казахстанського колеги є “багато позитивного”, офіційна Москва не пішла на відкриту підтримку і реалізацію назарбаєвського плану.
Оскільки Казахстан є активним учасником Митного союзу чотирьох – Росії, Казахстану, Білорусі та Киргизстану, на створення співдружності Росії з Білоруссю у квітні 1996 р. Н. Назарбаєв від-реагував з деякою образою, в свою чергу висунувши дві тези про те, що форсована інтеграція може мати негативні наслідки, та про “штаб СНД”, який треба перенести на Волгу чи Урал – ближче до центру Євразії. А ще казахстанський лідер вкотре запропонував свою Євразійську ініціативу на засадах заявленої, знову ж таки за його участю, моделі “різношвидкісної інтеграції”.
Втім, у Казахстані ніколи не піддавали сумніву доречність функціонування СНД і добре усвідомлювали її необхідність. Перебуваючи між двома потужними державами регіону – Росією і Китаєм, Казахстан був просто приречений потрапити під їхній вплив, але цього всього не сталося. Китайську експансію казахи стримують укладанням взаємовигідних торгівельних угод з урядом КНР. З Росією Казахстан й надалі підтримує тісні політичні стосунки, залишаючись незмінним учасником СНД, ШОС, ОДКБ, ЄврАзЕС та Митного союзу чотирьох. І водночас – казахські банки є зримо присутніми в Росії, тоді як діяльність російських банків в Казахстані – практично непомітна.
Казахстан здобув доступ своїх товарів на ринки Росії, Казахстан замовляє у Росії будівництво танкерів для перевезення власної нафти та скрапленого газу у порти Грузії для подальшого перепродажу у Європу. Водночас Казахстан критикує країни ЄС за бездіяльність в реалізації газогону КАВИССО, яким сподівається поставляти свій газ у Європу в обхід Росії, та будує додатковий нафтопровід і збільшує поставки нафти у Китай, чим явно підриває економіку Росії. У серпні 2008 року саме позиція Казахстану й країн ЄС зупинила російські танки від ривка углиб Грузії. Не дивно – обсяг казахстанських інвестицій в грузинську економіку постійно зростає, досягнувши 130 млн дол.. США.
Але кремлівські чиновники цього не помічають – політична лояльність та фінансові прибутки їх цікавлять набагато більше. Саме тому Москва не закидає Астані порушення прав росіян у Казахстані. Держава Казахстан офіційно демонструє толерантність і якоїсь наполегливої казахської культурно-просвітницької роботи не проводить. Проте в країні працює велика кількість неурядових громадських організацій, які займаються популяризацією і розвитком казахської культури. І що цікаво, ці неурядові фонди та об’єднання мають дуже щедре фінансування. Культурно-просвітницька робота серед іншого сприяє збереженню споконвічної казахської культури сім’ї і традиції багатодітних родин. І результати очевидні. У 2009 році в Казахстані вже мешкало 10 млн казахів проти 3,7 мли росіян.
Офіційна Астана заявляє, що в Казахстані немає жодної дискримінації росіян. Проросійські організації Казахстану наголошують на протилежному – усі адміністративні посади та верхівка бізнесу опановані етнічними казахами. Як наслідок – чимало росіян з Казахстану мусять виїхати. І офіційна Москва всього цього воліє не помічати.
Н. Назарбаєв добре усвідомлює, що без виходу на світові ринки про будь-яку інтеграцію Казахстану у світове господарство не може бути й мови. Очевидно також те, що власними зусиллями ані Казахстану, ані його центральноазійським сусідам, що мають ті ж проблеми, не подолати величезні континентальні простори, які віддаляють країну від економічних центрів Сходу і Заходу. Таким чином, президент Н. Назарбаєв вирішив залучити до цієї справи якомога більше учасників. У цьому контексті він одним з перших проголосив ідею відродження “Великого шовкового шляху”, що в стародавні часи, а потім і в епоху Середньовіччя пов’язував між собою народи Заходу та Далекого Сходу. Попри те, що вчені не визначилися остаточно, де проходила його центральноазійська частина – територією сучасного Казахстану, перетинаючи Волгу, у Подніпров’я та Європу, чи південніше – через Согдіану, Іран і Левант, Н. Назарбаєв свого часу підкреслив: “Тисячолітня пульсація цієї артерії духовності (Великого шовкового шляху. – Авт.) залишила глибокий слід у світовідчутті казахів. Мабуть, саме тому республіка, що переживає з обранням незалежності духовний ренесанс, прагне до відродження культурних і миротворчих традицій Великого Шовкового Шляху. Займаючи серединне положення між Європою та Азією і виступаючи жвавою ареною економічних і політичних контактів, Казахстан здатен стати ланкою, що пов’язує дві великі цивілізації”.
Сучасне геополітичне становище Казахстану характеризується як доволі складне, оскільки країна являє собою величезний слабко освоєний простір, багатий природними ресурсами і стиснутий між РФ і КНР. Казахстан, що знаходиться на перетині господарських, військово-політичних, етнокультурних та духовних зв’язків усієї Євразії, поступово перетворюється на об’єкт великої політичної гри в Азії, перебуваючи в зоні геополітичних інтересів провідних держав світу. Адже про свої особливі інтереси в регіоні заявили не лише КНР і РФ, але й США і Західна Європа, Туреччина, Іран, Пакистан, Індія, Саудівська Аравія, Японія, Південна Корея, Малайзія, Індонезія.
Геополітична слабкість Казахстану криється передусім у тому, що він запертий в глибині Центральної Азії, не має виходів до Світового океану, позбавлений прямого виходу до найбільших світових комунікацій, ринків, культурних і технологічних центрів. Єдине “вікно у світ” нинішній Казахстан має лише через територію Росії, позаяк інші нові транспортні коридори, такі, наприклад, як “Трансазія” залишаються поки що недостатньо розвинутими (незавершена переправа Актау-Баку, майже незавантажена залізниця Теджен-Мешхед і т. ін). Не вдається повернути колишнє значення і Великому Шовковому шляху.
Одначе казахстанське керівництво, що має амбіційні плани перетворити країну на своєрідний міст між Європою і Азією, не сидить склавши руки. Разом із КНР Казахстан намагається реалізувати грандіозний трубопровідний проект Актюбінськ-Сіньцзян для транспортування нафти, проектуються транспортні коридори в азербайджансько-вірменсько-грузинському і в ірано-турецькому напрямах.
Суттєвою вадою геополітичного становища Казахстану є нерівномірний економічний розвиток його регіонів та регіональна роздробленість. У Казахстані є промислово розвитута Північ з переважно російським населенням і спрятливими природними умовами (лісостеп, численні водні ресурси), і порівняно малорозвинутий Південь з його пустинями, напівпустинями, нестачею водних ресурсів, розташуванням там зони аральської глобального економічного лиха.
Ще однією слабкістю казахстанської масштабної території є та, що усі найбільші територіально-виробничі комплекси розташовані поблизу кордонів, особливо це стосується підприємств ВПК. Усі 14 великих оборонних підприємств розміщені біля кордонів: шість – на півдні (в мм. Алмати, Шимкент, Аральськ, Талди-Курган), чотири – на півночі (в мм. Петропавловськ і Кокчетав), два – на сході (в Семипалатинську і Серебрянську) і два – на заході (в м. Уральськ). Саме тому в травні 2010 р. на з’їзді правлячої Казахської партії “Нур Отан” президент Н. Назарбаєв зазначив, що в країні впроваджується “п’ятирічка індустріально-іноваційного розвитку” і заявив про намір побудувати у країні низку сучасних високотехнологічних підприємств. Між тим, 20 підприємств введено в експлуатацію в червні 2010 р., на черзі реалізація нових проектів в усіх регіонах країни.
Саме нерівномірність економічного розвитку різних регіонів і відсутність єдиного політико-економічного ядра змусили казахстанське керівництво 1997 р. перенести столицю держави до Астани (колишній Целіноград). Перенесення столиці пояснюється суто геополітичними мотивами керівництва Казахстану, яке у такий спосіб намагається створити національно-державне ядро, що об’єднувало б різні регіони. Російські політологи вважають, що Н. Назарбаєв цим кроком намагається закріпити владу над прикордонними з РФ промислово розвинутими північчю і сходом республіки, а також над багатим ресурсами заходом країни. Південному Казахстану відводиться роль такого собі “амортизатора” від можливого тиску на державу з півдня. Про те, що перенесення столиці з Алмати до Астани є цілком свідомим кроком вищого керівництва республіки є, наприклад, й те, що Астана в природно-кліматичному плані серйозно поступається Алмати: середньорічна температура нижча майже на 20 градусів і характеризується великою амплітудою коливань, міські комунікації розташовані над поверхнею землі, існує проблема нестачі питної води тощо.
Серйозну дестабілізуючу роль в центральноазійському регіоні відіграє штучний характер кордонів, позаяк у 1920-ті рр. в азійській етнічній мозаїці російські більшовики відбирали ті етнічні групи, які здавалися найперспективнішими у плані створення базової нації, інші народи в адміністративному порядку включались до їх складу. Тобто, етноси формувалися постановами ЦК РКП(б) і декретами ВЦВК СРСР, а не багатовіковою історією.
Вразливою для геополітичного становища Казахстану є й демографічна проблема. Тільки в 1993-1998 рр. з країни виїхали 1 млн 652,7 тис. осіб, що ще більше посилило реальну загрозу перетворення Казахстану на територію без населення, але з наявністю великих сировинних ресурсів. Демографічний вакуум в республіці активно заповнюється нелегальними мігрантами з КНР: за оцінкою Російського інституту стратегічних досліджень їх в Казахстані мешкає близько 300 тис. осіб. З часом це може призвести до створення “п’ятої колони” з китайців, ущемлення прав яких (реальне або удаване) КНР завжди може використати в конкретних цілях, попри те, що в квітні 1994 р. між Казахстаном і КНР підписано угоду про кордон, а в лютому 1995 р. Китай надав гарантії безпеки Казахстану.
В безхмарних, на перший погляд, казахстансько-китайських відносинах можуть в майбутньому постати проблеми й суто територіальні, породжені в минулому силою Російської імперії і слабкістю Китаю. Вочевидь, саме тому КНР на кордоні з Казахстаном тримає потужне військове угруповання чисельністю 200 тис. осіб. Не додає оптимізму й те, що, за словами відомого казахського письменника, політика і дипломата Олжаса Сулейманова, “в китайських підручниках з географії казахські землі до Караганди віднесені до територіальних меж КНР”.
Щодо казахстансько-російських відносин, то взаємини між обома державами, як вже йшлося вище, з одного боку є союзницькими, з іншого – у відносинах двох держав превалюють не політичне й військове співробітництво, а суто утилітарні проекти: казахстанську сторону цікавлять передусім товарні поставки в РФ “цілинного” зерна, а Росію – комерційне використання космодрому Байконур. Тому Казахстан шукає інші джерела підтримки свого зовнішньополітичного прагнення перетворитись на провідну державу Центральної Азії.
Так, Казахстан ініціював створення Центральноазійського військового союзу Казахстану, Узбекистану і Киргизстану, в межах якого здійснюються спільні військові навчання і зустрічі міністрів оборони трьох держав. Н. Назарбаев є прихильником активної участі країни в програмі НАТО “Партнерство заради миру”. За його словами, ця програма “дає надійні гарантії забезпечення суверенітету країни”. Ця тенденція турбує російське керівництво, адже на півдні пострадянського простору найбільше значення для Росії мають відносини з Казахстаном, оскільки понад 20 % його мешканців – росіяни, на Казахстан припадає найдовший південний кордон РФ, економіка значної частини Сибіру і Південного Уралу створювалась як єдиний комплекс з економікою Казахстану. Зрештою, через Казахстан проходить Транссибірська магістраль – єдина артерія, що з’єднує Росію з її східними територіями.
Те що в останні роки Казахстан прагне зближення з КНР, Південною Кореєю, Японією, означає не що інше, як те, що Казахстан, з часом, може відійти від лінії на політичну та економічну інтеграцію з Росією. І це попри постійні нагадування росіян про те, що Казахстан геополітично приречений розділити долю РФ, позаяк, мовляв, з часу виникнення Казахського ханства в кінці XV ст. його найбільша могутність досягалась за рахунок зближення з Росією і встановленням з нею васально-сателітних відносин.
Амбіції Росії щодо відновлення свого впливу на пострадянському просторі підштовхують Казахстан до більш активної політичної, економічної та військової співпраці із Заходом. Як наслідок, перехід вагомої частки промислового потенціалу республіки під контроль західних фірм, що зацікавлені в розробленні багатющих ресурсів Казахстану. Найбільшим іноземним інвестором та “привагазатором” упродовж 1990-х pp. були США. Вони ж 1996 р. взяли участь у закладенні основ військово-морського флоту Казахстану на Каспійському морі, передавши йому п’ять катерів берегової охорони й надавши Казахстану військові кредити. Величезний вплив на казахстанську політичну еліту з президентом Н. Назарбаєвим включно справляє американська корпорація “Шеврон”. Так, для збільшення своєї частки у проекті Каспійського трубопроводного консорціуму “Шеврон” організував міжнародну кампанію тиску на РФ, Казахстан і Оман і досягнув своєї мети.
З панівним донедавна становищем Росії в центральноазійському регіоні активно сперечається Туреччина, з нею Казахстан підписав договір про військово-технічне співробітництво. В Казахстані уже сформувалось протурецьке лобі, що активно діє у сфері управління низкою галузей добувної промисловості РК, будівельній індустрії, електронних і друкованих ЗМІ. Така політика Туреччини в Казахстані є частиною пантюркістського проекту Анкари, що передбачає створення “Великого Турану” від Адріатики до Великої Китайської стіни. Зростає присутність в Казахстані Пакистану та Саудівської Аравії, що разом з Туреччиною намагаються провести ісламізацію Казахстану ззовні. На кошти закордонних ісламських центрів і фондів засновано, зокрема, низку релігійних навчальних закладів, збудовано кілька мечетей (всього за роки незалежності кількість ісламських культових споруд у Казахстані зросла з 150 до понад 1000) тощо.
Усі здобутки на зовнішньополітичній арені асоціюються у свідомості казахстанців з особистістю президента Н. Назарбаєва, під проводом якого Казахська PCP останньою з республік колишнього СРСР проголосила державну незалежність. Втім без підтримки казахського президента “Біловезькі домовленості” про створення СНД залишилися б спробою державного заколоту лідерів трьох слов’янських республік. Саме конструктивна позиція Н. Назарбаєва і Алмаатинська зустріч 21 грудня 1991 р. глав одинадцяти держав колишнього СРСР легалізувала створення СНД. Вже у 1992 p., не витримавши тиску США і Росії Казахстан під проводом Назарбаєва відмовився від претензій бути ядерною державою і підписав у жовтні 1992 р. під час Бішкецької зустрічі глав держав СНД запропонований Росією Договір про колективну безпеку, згідно з яким усі ядерні сили на його території визнавалися російськими.
Н. Назарбаєв здійснює курс на зміцнення політичної інтеграції в рамках СНД, запропонувавши, зокрема, ідею створення Євразійського союзу на взірець ЄС. З Росією уряд Назарбаєва у 1992 р. підписав Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу, в якому юридично зафіксовано принцип недоторканості кордонів.
Базою для розвитку українсько-казахстанських міждержавних відносин є Договір про дружбу і співробітництво від 20 січня 1994 р. Також Назарбаев був ініціатором створення у 1994 р. єдиного економічного простору між Казахстаном, Киргизстаном і Узбекистаном, водночас прагнучи створити “пояс безпеки” по периметру державних кордонів. 2001 р. за ініціативою Назарбаева за моделлю Гельсінського процесу відбулася Нарада із взаємодії і заходів довіри в Азії (НВЗД).
Уряд Н. Назарбаева активно розвиває відносини з країнами Євросоюзу, з яким Казахстан 23 січня 1995 р. уклав угоду про партнерство і співробітництво (набула чинності 1 липня 1999 р.). Помітною є роль Казахстану в діяльності ОБСЄ, свідченням чого є його головування в цій безпековій організації у 2010 р.
У програмній промові 1 березня 2006 р., після свого чергового переобрання на посаду президента, Н. Назарбаев назвав “поглиблення інтеграції з Росією” першим пріоритетом зовнішньої політики Казахстану, “зміцнення співробітництва з Китаєм” – другим, а підтримку “довгострокового, стабільного партнерства зі Сполученими Штатами” третім. Про Україну і Європейський Союз у виступі не згадувалося, однак ці напрямки незримо наявні серед пріоритетів Казахстану. Візити Н. Назарбаева в Україну мають досить системний характер (останній з них відбувся у вересні 2010 р.), а країни ЄС казахстанський лідер відвідує не менш регулярно.
Після кількох невдалих спроб придбання активів в країнах ЄС національною нафтогазовою компанією “Казмунайгаз” (у 2004 р. найбільшого чеського нафтопереробного і нафтохімічного холдингу “Юніпетрол”, у 2005 – литовського “Мажейкю нафта”, а в 2006 – латвійського “Вентспілс нафта”, Казахстан корегує свою європейську стратегію, в якій особлива роль плацдарму для просування інтересів Казахстану відводиться Україні, що ідентифікується Астаною як така, що рано чи пізно опиниться в ЄС. І якщо увійти в Україну сьогодні й придбати активи, то в майбутньому це стане казахстанськими активами на території Євросоюзу. Головною перешкодою для реалізації цих планів зазвичай є те, що у двосторонніх відносинах Астани і Києва завжди незримо присутній третій учасник – Кремль.
Для Казахстану, утім – як і для європейських партнерів України, є абсурдною ситуація з реверсним використанням нафтопроводу Одеса-Броди, тим більше з продовженням його використання в цьому напрямку на тлі російської обхідної трубопровідної політики. В Астані не забули про українських урядових чиновників, які у 2004 р. своїми суперечливими рішеннями зірвали запуск нафтопроводу Одеса-Броди у європейському напрямку, в чому був зацікавлений Казахстан і під що виділив обсяги нафти.
Про серйозні наміри Казахстану проводити власну енергетичну політику свідчить і приєднання Астани до проекту Баку-Тбілісі-Джейхан, а також підписання державною компанією “Казмунай-газ” 24 січня 2007 р. меморандуму із рядом західних компаній, які працюють на найбільших родовищах Тенгіз і Кашаган, щодо проекту будівництва у 2010-2011 рр. Казахстансько-Каспійської системи транспортування нафти в обхід Росії.
Підводячи підсумки, зазначимо, що зовнішня політика Казахстану може уважатися багатовекторною навіть попри те, що останнім часом казахстанське керівництво, враховуючи геополітичні слабкості країни, схильне враховувати претензії Росії на безумовне геополітичне лідерство на пострадянському просторі. Різновекторна спрямованість зовнішньої політики Казахстану сприяє не лише багатомільярдним вкладенням Заходу у нафтогазовий сектор країни, але й зростанню її міжнародного авторитету, свідченням чого стало головування Казахстану в ОБСЄ у 2010 р.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)