Географія промислових комплексів – Іщук С. І. – 6.1. Паливно-енергетичний комплекс

Незважаючи на бурхливий розвиток інформаційних технологій та перехід розвинених країн світу до постіндустріального етапу розвитку, промисловість залишається найважливішою галуззю матеріального виробництва. У промисловий комплекс світу, як і раніше, спрямовується значна кількість інвестицій, з ним пов’язана діяльність найпотужніших концернів і ТНК, значні витрати на науково-дослідні та інноваційні розробки.

Останнім часом у світовому промисловому виробництві відбуваються інтенсивні структурні перетворення. Так, значно зросла частка модульних інноваційних підприємств машинобудівного і хімічного профілю, постійно скорочується функціонування добувних, енерго – та сировиннозатратних галузей, зростають темпи оновлення промислової продукції та технічного переоснащення підприємств. У територіальній структурі закріпились тенденції збільшення обсягів промислового виробництва в країнах нової індустріалізації Латинської Америки та Південно-Східної Азії” в Китаї, Індії, низці держав внутрішньої Азії та Північної Африки. До складу першої двадцятки країн за обсягами промислового виробництва (крім “вісімки” та високорозвинених країн Європи) уві” йшли Китай (друге місце!), Індія, Бразилія, Мексика, Тайвань, Індонезія, Саудівська Аравія, Південна Корея, Таїланд, Малайзія та ін. Натомість провідні країни “вісімки” та багато європейських держав знижують темпи промислового виробництва, поступово переорієнтовуються на розробку інноваційних технологій, патентів і ліцензій та ноу-хау. Розглянемо тенденції розвитку промислового комплексу світу за окремими його галузями.

6.1. Паливно-енергетичний комплекс

Світове виробництво і споживання палива та енергії мають виражені географічні аспекти та регіональні відмінності. Вони полягають у різниці між високорозвиненими країнами та тими, що розвиваються, між великими макрорегіонами світу, а також між окремими державами. Як випливає з даних ООН, уже на початку 90-х років XX ст. за абсолютними обсягами виробництва енергоресурсів країни, що розвиваються, випередили високорозвинені країни, причому в подальшому ці тенденції лише посилювалися. Це пояснюється, з одного боку, зростанням споживання палива та енергії в країнах, що розвиваються, а з іншого – підвищенням їх значення у задоволенні енергетичних потреб високорозвинених держав.

У світовому паливно-енергетичному комплексі (ПЕК) намітились тенденції поступової зміни співвідношення розвинених країн і тих, що розвиваються, у споживанні первинних енергоресурсів (ПЕР): ще в 1990 р. воно становило 64 : 36, а до 2015 p., за розрахунками ООН, досягне вже 50 : 50. Це означає, що за цей період часу абсолютні обсяги споживання ПЕР у країнах, що розвиваються, зросте приблизно в 2,4 раза. Такий “енергетичний бум” у країнах, що розвиваються, зумовлений декількома причинами, зокрема: вищими темпами економічного зростання (особливо в деяких країнах АТР, нових індустріальних країнах та країнах – членах ОПБК), розвитком енергоємних базових галузей промисловості, впровадженням енергоємних технологій, створенням сучасної інфраструктури.

Співвідношення великих регіонів світу у витратах палива та енергії за останні десятиліття також істотно змінилося. Ще в 1980 р. перше місце за цим показником посідала Північна Америка, друге – Західна Європа, третє – Азія, четверте – СРСР, потім – Латинська Америка, Африка й Австралія з Океанією. До кінця 1990-х років на перше місце вийшла Азія, що витіснила Північну Америку на друге, а Західну Європу – на третє місце.

При цьому потрібно, звичайно, мати на увазі, що структура споживання джерел енергії в кожному з цих регіонів має свою специфіку. Наприклад, в енергоспоживанні Західної Європи, Північної Америки, Африки (40-45 %) і ще більшою мірою Латинської Америки (60 %) перше місце посідає нафта, в Австралії на першому місці вугілля, а в країнах СНД – природний газ. Другу позицію в цій структурі в Західній Європі, Африці й Австралії має вугілля, в Америці – природний газ, а в СНД – нафта.

Серед найбільших споживачів палива та енергії фігурують усі країни “великої вісімки”, так звані ключові країни, що розвиваються (Китай, Індія, Бразилія, Мексика), з нових індустріальних країн – Республіка Корея, із країн СНД – Росія та Україна, а також ще кілька держав, розташованих у різних регіонах світу. Після цієї двадцятки йдуть Саудівська Аравія, Південно-Африканська Республіка (ПАР), Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Венесуела, Таїланд, Туреччина, Казахстан, Аргентина та ін.

Нафтовій промисловості належить провідне місце у світовому ПБК. Вона значно впливає на все світове господарство та світову політику. Нафтова промисловість відрізняється значною капіталомісткістю. Варто зазначити, що загальна кількість діючих нині у світі експлуатаційних нафтових родовищ наближається до мільйона.

Промисловий видобуток нафти почався всередині XIX ст. майже одночасно в трьох країнах – Росії, Румунії та СПІА. На початку XX ст. її добували вже в 20 країнах світу, але найбільше у СПІА, Венесуелі та Росії. До 1940 р. кількість нафтовидобувних країн збільшилася на 40 % при збереженні провідної ролі США, СРСР, Венесуели, а також Ірану. У 1970 р. нафтодобувних країн нараховувалося вже 60, у 1990 р. – 80, а наприкінці 1990-х років – 95. Ще в 1960-х роках більше половини світового видобутку нафти давали країни західної півкулі, але потім першість перейшла до країн східної півкулі.

Відповідно зростав і світовий видобуток нафти. До початку 1980-х років, в епоху дешевої нафти, це збільшення було поступовим. Але потім виявилися наслідки енергетичної (нафтової) кризи, що призвело до значного подорожчання нафти на світовому ринку. Ця обставина вплинула і на географію видобутку нафти, зробивши її нерентабельною в багатьох важкодоступних районах з екстремальними природними умовами. На початку 1990-х років рівень світового видобутку відносно стабілізувався. Це було пов’язано не з обмеженістю розвіданих ресурсів, а з політикою багатьох нафтовидобувних країн, насамперед членів ОІІЕК – головного регулятора цін на світовому нафтовому ринку. Така політика (в умовах падіння цін на нафту) передбачала введення нормованих квот на величини її видобутку, щоб не дати цінам упасти ще нижче. Аналогічну політику здійснювали і деякі країни, що не входили до складу ОІІЕК. І тільки наприкінці 1990-х років відбувся новий підйом світового рівня видобутку нафти.

Розподіл світового видобутку нафти у другій половині XX ст. між трьома групами країн (соціалістичними, високорозвиненими і тими, що розвиваються) істотно змінився. Спочатку правильніше було б говорити не про три, а про дві групи країн – капіталістичні і соціалістичні, оскільки майже весь процес видобутку нафти у країнах Заходу і в країнах, що розвиваються, фактично перебував під контролем утвореного ще в 20-30-ті роки XX ст. Міжнародного нафтового картелю (МНК), до якого належали сім найбільших нафтових компаній (“Сім сестер”) на чолі з американською “Стандард ойл”. На початку утворення ОПЕК “Сім сестер” продовжували контролювати не менш 2/3 видобутку нафти країн, що розвиваються. Але після кризи середини 1970-х років, націоналізації країнами своїх нафтових ресурсів та створення власних державних нафтових компаній МНК втратив свої позиції на користь країн ОПЕК. І це не дивно, оскільки саме 11 країн ОПЕК нині контролюють близько 40 % видобутку нафти. Якщо йдеться про всі країни, що розвиваються, то наприкінці 1990-х років їх частка у світовому видобутку нафти становила 60 %, тоді як частка країн Заходу – 24 %. Частка постсоціалістичних і соціалістичних країн зменшилася до 16 %, що зумовлено падінням видобутку нафти в більшості країн, що раніше входили до складу СРСР; до початку 1990-х років ця частка була більшою.

У Західній Європі стрибок нафтовидобутку припадав також на 1970-1980-ті роки, що зумовлено введенням в експлуатацію Північноморського басейну. В Азії, принаймні до початку 1990-х років, спостерігалося поступове зростання видобутку, пов’язане з освоєнням найбагатших родовищ зони Перської затоки, а також Індонезії (з 1960-х років) і Китаю (з 1970-х років). У 1990-х роках видобуток знову збільшився. В Африці перелом відбувся у 1960-х роках, коли почали розробляти нафтові ресурси Лівії та Нігерії і виріс видобуток в Алжирі й Єгипті. У Північній Америці видобуток зростав до початку 1970-х років, потім його рівень стабілізувався, а в 1990-ті роки почав знижуватися. У Латинській Америці збільшення видобутку було рівномірнішим, причому до числа великих нафтовидобувних країн, поряд із Венесуелою, увійшла Мексика. Видобуток нафти в Австралії почав зростати тільки в 1980-ті роки.

Відповідно змінювалася і частка великих регіонів у світовому видобутку нафти. Ще у 1950 р. більше 1/2 видобутку припадало на Північну Америку, за якою з великим відривом йшли Західна Європа, Латинська Америка, СРСР. У 1970 р. перше місце посіла вже Азія, друге – Північна Америка, третє – СРСР, четверте – Африка, п’яте – Латинська Америка. Рейтинг великих регіонів, станом на 2009 p., підготовлений ООН, свідчить, що лідерство, як і раніше, утримує Азія – насамперед завдяки нафті з Перської затоки. Після неї позиції займають Латинська Америка, Північна Америка, Африка, СНД, Західна Європа та Австралія.

Наприкінці 1990-х років у світі нараховувалося приблизно 700 нафтопереробних заводів (НПЗ) загальною потужністю з первинної переробки нафти в 3,7 млрд т. Підприємства цієї галузі розподілені по території земної кулі більш рівномірно, ніж ресурси і видобуток нафти, оскільки кожна велика держава прагне мати у своєму розпорядженні власний НПЗ, що працює на внутрішнє споживання, а в більшості випадків і на експорт. Значна перевага економічно розвинених країн у сумарній потужності всіх НПЗ світу цілком зрозуміла: у Північній Америці сконцентровано 930 млн т, Західній Європі – 700, Японії – 250 млн т таких потужностей, у країнах Східної Європи і СНД – ще 650 млн т, решта припадає на країни, що розвиваються.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,00 out of 5)

Географія промислових комплексів – Іщук С. І. – 6.1. Паливно-енергетичний комплекс