Фінансове право – Роль В. Ф. – 10.2. Особливості інституту державного кредиту
Державний кредит є складовою частиною кредиту, він має свої особливості, які проявляються досить чітко. Специфічність державного кредиту найбільш яскраво виявляється при порівнянні його з таким видом кредиту, як банківський. При цьому можна виділити наступні основні відмінності державного і банківського кредиту:
– державний кредит переслідує публічну мету (направлений на забезпечення загальнодержавних потреб, досягнення балансу між доходами і видатками бюджету) та регулюється фінансовим правом; банківський кредит спрямований на рішення приватних інтересів і перебуває у сфері цивільно-правового регулювання;
– при державному кредиті однією з сторін обов’язково виступає держава; при банківському кредиті – банк;
– забезпеченням при державному кредиті виступає все майно, що знаходиться у власності держави; при банківському кредиті – які-небудь конкретні матеріальні цінності позичальника;
– державний кредит носить непродуктивний характер (грошові кошти, як правило, спрямовані на покриття бюджетного дефіциту та не беруть участь у матеріальному виробництві); банківський кредит бере участь в забезпеченні безперервності процесу розширеного відтворювання, має продуктивний характер;
– державний кредит спричиняє у кінцевому рахунку виникнення державного боргу; результатом банківського кредиту є укладання договору банківської позики.
Для більш чіткого розуміння сутності державного кредиту необхідно відмежувати його від податкових платежів, основні їх відмінності наступні:
1) податкові платежі мають примусовий, обов’язковий характер, державний кредит – добровільний;
2) податкові платежі є безповоротними і безстроковими за своєю суттю (рух грошових коштів здійснюється тільки в одному напрямі – від платника до бюджету); при державному кредиті позиковий капітал підлягає поверненню після закінчення певного терміну;
3) податкові платежі є безоплатними та безвідшкодувальними, тоді як державний кредит – відшкодувальний і оплатний;
4) податкові платежі – як правило, нецільові та безумовні; державний кредит носить цільове призначення (наприклад, направлений на мінімізацію дефіциту бюджету);
5) податкові платежі встановлюються актом компетентного органу державної влади; державний кредит – договором.
Відносини, які регулюють механізм державного кредиту, мають досить складний, багатоплановий характер, що дозволяє говорити про комплексний характер цього інституту, який включає норми не тільки фінансово-правової, але й іншої галузі. Відносини у сфері державного кредиту складаються з приводу формування, функціонування і погашення державного внутрішнього боргу, що виникають у процесі фінансової діяльності держави по акумуляції тимчасово вільних грошових коштів юридичних та фізичних осіб. Об’єктом даних правовідносин є грошові ресурси, які надходять до держави у формі внутрішніх державних позик і складають державний борг.
Суб’єктний склад правовідносин з приводу державного кредиту досить багатоманітний. З одного боку, це держава або уповноважені нею органи. Слід відзначити, що в даному випадку саме держава
(а не уповноважені нею органи) є суб’єктом відносин. По-перше, грошові кошти, які акумулюються у формі державних позик, надходять саме державі і прямують на зменшення дефіциту бюджету, утворюють у результаті державний борг, а не борг уповноважених державою органів, що беруть участь у цих відносинах. По-друге, забезпеченням державних позик кінець кінцем є майно держави. Таким чином, діяльність уповноважених державою суб’єктів (Кабінету Міністрів, Міністерства фінансів та ін.) не виключає й участі держави як самостійного суб’єкта у відносинах державного кредитування.
Держава бере участь у цих відносинах в особі Кабінету Міністрів України, на який покладається обов’язок управління боргом. Важливо підкреслити, що ця діяльність Кабінету Міністрів здійснюється в межах, визначених Верховною Радою України. Так, у ст. 15 Бюджетного кодексу України підкреслюється, що Кабінет Міністрів України може брати позики в межах, установлених законом про Державний бюджет України. Міністр фінансів України з метою економії коштів і ефективності їх використання має право вибрати кредитора, вид позики та валюту позики.
Право на здійснення державних внутрішніх і зовнішніх позик у межах та на умовах, передбачених законом про Державний бюджет України, належить державі в особі міністра фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України (ст. 16 Бюджетного кодексу України). Суб’єктом правовідносин по державному кредиту є також Національний банк України, що готує пропозиції Кабінету Міністрів для політики в цій сфері, виконує операції з обслуговування, розміщення боргових зобов’язань, їх погашення і виплати доходів кредиторам.
Іншу сторону суб’єктів даних відносин представляють кредитори – юридичні та фізичні особи. Причому в даному випадку йде мова про спеціальний характер подібних суб’єктів, оскільки ними можуть бути не всі юридичні або фізичні особи, а тільки ті, що мають у розпорядженні тимчасово вільні грошові кошти, які вони надали у формі внутрішньої державної позики.
Визначивши об’єкт і суб’єктів правовідносин, необхідно зупинитися ще на одному істотному моменті характеристики інституту державного кредиту: методі правового регулювання. Об’єкт правовідносин з приводу державного кредиту, суб’єктний склад (місце держави в системі суб’єктів) свідчить про те, що поза сумнівом йдеться про фінансово-правові відносини. Певну своєрідність додає цим відносинам специфіка методу правового регулювання, який набуває форму договірного, що зовсім не виключає його фінансово-правової природи.
Дійсно, юридичні і фізичні особи на добровільній основі одержують державні цінні папери, здійснюють внутрішні позики, але навряд чи в цьому випадку можна ставити знак рівності між подібними відносинами та диспозитивними. Відносини державного кредитування (йдеться про внутрішнє кредитування) диспозитивні на стадії виникнення, але подальший їх розвиток, реалізація, припинення не регулюються договірними умовами і методами. Одержання державних цінних паперів – добровільне, але всі умови кредитних відносин визначені державою в безумовному, односторонньому порядку (термін, платність, види, підстави припинення та зміни). Позичальник визначає умови позики і кредитори не можуть їх коректувати.
Кредитори (юридичні та фізичні особи), добровільно вступивши у відносини державного кредиту, зобов’язані виконувати всі умови позики. Деякі науковці вважають, що на відміну від правовідносин по банківському кредиту суб’єкти є нерівноправними, оскільки основним методом регулювання правовідносин по державному кредиту є метод державно-владних велінь і державі належить функція управління державним боргом. Тимчасові рамки дії правовідносин у сфері державного кредиту в односторонньому порядку встановлюються позичальником (державою).
Незважаючи на специфіку методу регулювання всі правовідносини у сфері державного кредиту носять державно-владний характер. Тому вимагають додаткового аргументування положення, що характеризують державний кредит як комплексний правовий інститут. Виходячи з характеру однорідних правовідносин, публічно-правового методу (хоча і дещо специфічного) – це фінансово-правовий інститут. Звісно, необхідно мати на увазі комплексне законодавство, комплексні акти. Проте розмежування системи права і системи законодавства не вимагає подальшої деталізації.
Таким чином, фінансово-правові відносини у сфері державного кредиту мають наступні особливості:
1) залучені державою тимчасово вільні грошові кошти юридичних осіб спрямовані на певну мету – зменшення бюджетного дефіциту;
2) висновку угоди про державну позику передує ухвалення закону про Державний бюджет на поточний рік, яким деталізуються розміри та інші умови позики;
3) держава виступає в грошових відносинах як позичальник і гарант боргу;
4) держава в односторонньому порядку визначає умову позики.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)