Фінанси підприємств – Славюк P. А. – 6.4. РОЗРАХУНОК ДИВІДЕНДІВ ЗА АКЦІЯМИ АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА
Основною метою розроблення дивідендної політики є встановлення такої пропорційності між поточним споживанням прибутку власниками і майбутнім його зростанням, який максимізує ринкову вартість підприємства і забезпечує стратегічний його розвиток.
Формуванню оптимальної дивідендної політики у країнах із розвинутою ринковою економікою присвячені численні теоретичні дослідження. Найпоширенішими теоріями, що пов’язані з механізмом формування дивідендної політики, є такі.
1. Теорія незалежності дивідендів. Її автори – Ф. Модильяні і М. Міллер – стверджують, що обрана дивідендна політика не здійснює ніякого впливу ні на ринкову вартість підприємства (ціну акцій), ні на добробут власників у поточному чи перспективному періоді.
2. Теорія переваги дивідендів. Її автори – М. Гордон і Д. Лінтнер – стверджують, що кожна одиниця поточного доходу (виплаченого у формі дивідендів) через те, що вона “очищена від ризику”, коштує завжди більше, ніж дохід, відкладений на майбутнє, у зв’язку з властивим йому ризиком. За цією теорією, максимізація дивідендних виплат доцільніша, ніж капіталізація прибутку.
3. Теорія мінімізації дивідендів. Відповідно до цієї теорії ефективність дивідендної політики визначається критерієм мінімізації податкових виплат за поточними і майбутніми доходами власників. А через те, що оподатковування поточних доходів у формі одержуваних дивідендів завжди вище, ніж майбутніх, дивідендна політика має забезпечувати мінімізацію дивідендних виплат, а відповідно максимізацію капіталізації прибутку – для того, щоб отримати найвищий податковий захист сукупного доходу власників. Однак такий підхід до дивідендної політики не влаштовує численних дрібних акціонерів із низьким рівнем доходів.
4. Сигнальна теорія дивідендів побудована на тому, що основні моделі оцінки поточної реальної ринкової вартості акцій як базисний елемент використовують розмір виплачуваних за нею дивідендів. Таким чином зростання рівня дивідендних виплат визначає автоматичне зростання реальної, а відповідно і ринкової вартості акцій, що за їхньої реалізації приносить акціонерам додатковий дохід. Крім того, виплата високих дивідендів “сигналізує” про те, що компанія на піднесенні й очікує істотного зростання прибутку в майбутньому періоді. Ця теорія нерозривно пов’язана з високою “прозорістю” фондового ринку, на якому оперативно отримана інформація впливає на коливання ринкової вартості акцій.
5. Теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів. Згідно з цією теорією компанія повинна здійснювати таку дивідендну політику, яка відповідає очікуванням акціонерів.
6. Залишкова політика дивідендних виплат припускає, що фонд виплати дивідендів утвориться після того, як за рахунок прибутку задоволено потреби у формуванні власних фінансових ресурсів, що забезпечують повною мірою реалізацію інвестиційних можливостей підприємства. Якщо за наявними інвестиційними проектами рівень внутрішньої ставки прибутковості перевищує середньозважену вартість капіталу, то основна частина прибутку має бути спрямована на реалізацію таких проектів, тому що вона забезпечить високий темп росту капіталу (відкладеного доходу) власників. Перевагою політики цього типу є забезпечення високих темпів розвитку підприємства, підвищення його фінансової стійкості. Недолік цієї політики полягає в нестабільності розмірів дивідендних виплат, повній непередбачуваності їхніх розмірів у майбутньому періоді і навіть відмові від виплат у період високих інвестиційних можливостей, що негативно позначається на формуванні рівня ринкової ціни акцій. Таку дивідендну політику використовують зазвичай лише на ранніх стадіях життєвого циклу підприємства, пов’язаних із високим рівнем його інвестиційної активності.
На основі таких теоретичних підходів та практичного досвіду сформувались різні типи дивідендної політики.
Політика стабільного розміру дивідендних виплат припускає виплату їх незмінної суми протягом тривалого періоду (за високих темпів інфляції сума дивідендних виплат коригується на індекс інфляції). Перевагою цієї політики є її надійність, що створює почуття впевненості в акціонерів у незмінності розміру поточного доходу незалежно від різних обставин на фондовому ринку. Недоліком цієї політики є її слабкий зв’язок із фінансовими результатами діяльності підприємства, у зв’язку з чим у періоди несприятливої кон’юнктури і низького прибутку інвестиційна діяльність може бути зведена до нуля. Для того, щоб уникнути цих негативних наслідків, стабільний розмір дивідендних виплат установлюється звичайно на досить низькому рівні, що й відносить цей тип дивідендної політики до категорії консервативної.
Політика мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в окремі періоди являє собою найбільш зважений тип. Її перевагою є стабільна гарантована виплата дивідендів у мінімально передбаченому розмірі за високого зв’язку з фінансовими результатами діяльності підприємства, що дозволяє збільшувати розмір дивідендів у періоди сприятливої господарської кон’юнктури, не знижуючи при цьому рівня інвестиційної активності. Така дивідендна політика дає найбільший ефект на підприємствах із нестабільним у динаміці розміром формування прибутку. Основний недолік цієї політики полягає в тому, що за тривалої виплати мінімальних розмірів дивідендів інвестиційна привабливість акцій компанії знижується і відповідно падає їхня ринкова вартість.
Політика стабільного рівня дивідендів передбачає встановлення довгострокового нормативного коефіцієнта дивідендних виплат стосовно суми прибутку. Перевагою цієї політики є простота її формування і тісний зв’язок із розміром прибутку. У той же час основним її недоліком є нестабільність розмірів дивідендних виплат на акцію. Ця нестабільність викликає різкі перепади в ринковій вартості акцій в окремих періодах, що перешкоджає максимізації ринкової вартості підприємства у процесі здійснення такої політики (вона “сигналізує” про високий рівень ризику господарської діяльності цього підприємства). Навіть за високого рівня дивідендних виплат така політика не залучає звичайно інвесторів (акціонерів), що уникають ризику.
Політика постійного зростання розміру дивідендів передбачає стабільне зростання рівня дивідендних виплат у розрахунку на одну акцію. Зростання дивідендів за такої політики відбувається, як правило, у твердо встановленому відсотку приросту до їх розміру в попередньому періоді. Перевагою такої політики є забезпечення високої ринкової вартості акцій компанії і формування позитивного її іміджу в потенційних інвесторів під час додаткових емісій. Недоліком же цієї політики є брак гнучкості в її проведенні і постійне зростання фінансової напруженості – якщо темп росту коефіцієнта дивідендних виплат зростає. Тому здійснення такої дивідендної політики можуть дозволити собі лише реально успішні акціонерні компанії – якщо ж ця політика не підкріплена постійним зростанням прибутку компанії, то вона стає вірним шляхом до її банкрутства*8.
*8: {Детальніше цс питання див.: Бланк И. А. Управление формированием капитала. – К.. 2000.}
Початковим етапом формування дивідендної політики є вивчення й оцінка факторів, що визначають цю політику. У практиці фінансового менеджменту ці фактори поділяють на чотири групи.
1. Фактори, що характеризують інвестиційні можливості підприємства. До числа основних факторів цієї групи належать:
А) стадія життєвого циклу компанії (на ранніх стадіях життєвого циклу акціонерна компанія змушена більше коштів інвестувати у свій розвиток, обмежуючи виплату дивідендів);
Б) необхідність розширення акціонерною компанією своїх інвестиційних програм (у періоди активізації інвестиційної діяльності, спрямованої на розширене відтворення основних засобів і нематеріальних активів, потреба в капіталізації прибутку зростає);
В) ступінь готовності окремих інвестиційних проектів із високим рівнем ефективності (окремі підготовлені проекти вимагають прискореної реалізації з метою забезпечення ефективної їхньої експлуатації за сприятливої кон’юнктури ринку, що зумовлює потребу концентрації власних фінансових ресурсів у ці періоди).
2. Фактори, що характеризують можливості формування фінансових ресурсів з альтернативних джерел. У цій групі факторів основними є:
А) достатність резервів власного капіталу, сформованих у попередньому періоді;
Б) вартість залучення додаткового акціонерного капіталу;
В) вартість залучення додаткового позикового капіталу;
Г) доступність кредитів на фінансовому ринку;
Г) рівень кредитоспроможності акціонерного товариства, зумовлений його поточним фінансовим станом.
3. Фактори, пов’язані з об’єктивними обмеженнями. До числа основних факторів цієї групи належать:
А) рівень оподатковування дивідендів;
Б) рівень оподатковування майна підприємств;
В) досягнутий ефект фінансового левериджу, зумовлений сформованим співвідношенням використовуваного власного і позикового капіталу;
Г) фактичний розмір одержуваного прибутку і коефіцієнт рентабельності власного капіталу. 4. Інші фактори. У складі цих факторів можуть бути виділені:
А) кон’юнктурний цикл товарного ринку, учасником якого є акціонерна компанія (у період піднесення кон’юнктури ефективність капіталізації прибутку значно зростає);
Б) рівень дивідендних виплат компаніями-конкурентами;
В) невідкладність платежів за раніше отриманими кредитами;
Г) можливість втрати контролю над управлінням компанією. Дивіденди в акціонерних товариствах розраховують за формулою:
, (6.8)
Де 
– прибуток до розподілу;
– податки і платежі з прибутку до бюджету;
– витрати на утримання акціонерного товариства;
– відрахування в резервний фонд;
– відрахування в інвестиційний фонд на розвиток виробництва.
Дивіденд акціонера розраховується шляхом множення номінальної вартості акції на дивідендну ставку і на кількість акцій. Хоча на практиці дивідендна ставка встановлюється в грошових одиницях і становить їх певну кількість на одну акцію.
Вартість акції після виплати дивідендів визначається найпростішим чином:
, (6.9)
Де 
– дивідендна ставка;
– номінальна вартість акції;
– позичковий процент на день оцінки вартості акції.
Розрахунок дивідендної ставки можна здійснювати ще й так:
, (6.10)
Де 
– сума дивідендів без податку;
– сума дивідендів на привілейовані акції без податку;
– статутний фонд кінця року;
– вартість акцій, викуплених і не розміщених серед акціонерів. Дивіденд індивідуального акціонера (ДІА) за рік можна розрахувати таким чином:
, (6.11)
Де – номінальна вартість акції;
– дивідендна ставка;
– кількість акцій;
– термін володіння акціями в рік.
Дивіденди можуть виплачуватись у різних формах.
1. Виплата дивідендів готівкою. Це найбільш проста і найпоширеніша форма здійснення дивідендних виплат.
2. Виплата дивідендів акціями. Така форма передбачає надання акціонерам знову емітованих акцій на суму дивідендних виплат. Вона становить інтерес для акціонерів, менталітет яких орієнтований на зростання капіталу в майбутньому періоді.
3. Автоматичне реінвестування. Ця форма виплати надає акціонерам право індивідуального вибору – одержати дивіденди наявними чи реінвестувати їх у додаткові акції.
4. Викуп акцій компанією. Він розглядається як одна з форм реінвестування дивідендів, відповідно до якої на суму дивідендного фонду компанія скуповує на фондовому ринку частину акцій. Це дозволяє автоматично збільшувати розмір прибутку на одну акцію, що залишилася, і підвищувати коефіцієнт дивідендних виплат у майбутньому періоді. За такої форми використання дивідендів потрібна згода акціонерів.
Питання для самоконтролю
1. Які джерела формування власного капіталу акціонерних товариств?
2. Проаналізуйте призначення складових власного капіталу.
3. Охарактеризуйте механізм здійснення емісійної політики.
4. Які особливості організації передплати акцій та здійснення її реєстрації?
5. Які моделі дивідендної політики може використати акціонерне товариство?
6. Що можна вносити як оплату вартості придбаних акцій?
7. Яка інформація має бути в оголошенні про передплату акцій?
(1 votes, average: 5,00 out of 5)