Фінанси: курс для фінансистів – Оспіщева В. І. – 16.2. Міжнародний фінансовий ринок і його структура
Процес міжнародного руху товарів, послуг, капіталу, виробнича та науково-технічна співпраці, міграція робочої сили, туризм зумовлюють виникнення потреб у грошах і зобов’язань учасників міжнародних економічних відносин.
Міжнародний платіжний оборот, пов’язаний з оплатою грошових зобов’язань юридичних і фізичних осіб різних країн, обслуговується валютним ринком.
Валютний ринок – це сфера економічних відносин, що виявляються у процесі здійснення операцій з купівлі-продажу іноземної валюти і цінних паперів в іноземній валюті, а також операцій з інвестування валютного капіталу*33. Саме на валютному ринку відбувається узгодження інтересів продавців і покупців валютних цінностей.
*33: {Бойцун Н. Є., Стукало Н. В. Міжнародні фінанси: Навч. посіб. – 2-ге вид. – К.: ВД “Професіонал”, 2005. – 336 с. }
З організаційно-технічного погляду валютний ринок – певна сукупність сучасних засобів телекомунікації, таких як телеграф, телекс, телефон, інформаційні системи, комп’ютерні мережі “REUTERS dealing 2000” та інші, що пов’язують між собою банки і біржі різних країн, які здійснюють валютні операції та міжнародні розрахунки з обслуговування.
З інституційної позицій валютні ринки – це сукупність банків, брокерських фірм, корпорацій, особливо транснаціональних компаній (THK).
Світові валютні ринки обслуговують рух товарів, послуг, перерозподіл капіталів між державами.
Рух валютних і фінансових ресурсів здійснюється через: валютні операції;
– валютно-кредитне і розрахункове обслуговування покупки і продажу товарів та послуг;
– зарубіжні інвестиції;
– операції з цінними паперами;
– перерозподіл національних доходів у вигляді допомоги країнам, що розвиваються, і внесків у міжнародні організації.
Національні валютні ринки забезпечують рух грошових потоків усередині країни й обслуговують зв’язок із світовими валютними центрами. Ступінь залучення національних ринків в операції світового валютного ринку залежить від ступеня інтегрованості економіки країни в світове господарство, від стану її валютно-кредитної системи та системи оподаткування, рівня валютного контролю і валютного регулювання (міри свободи дій нерезидентів на національному валютному і фондовому ринках), стабільності політичної системи країни та зручного її географічного положення.
Разом із світовими і національними центрами валютної торгівлі є регіональні валютні ринки, наприклад, європейська валютна система, що виникла на основі регіональної економічної інтеграції країн Західної Європи.
Для сучасних світових валютних ринків характерні такі основні особливості:
1) інтернаціоналізація валютних ринків на базі інтернаціоналізації господарських зв’язків, широкого використання електронних засобів зв’язку і здійснення операцій та розрахунків із них;
2) операції виконуються безперервно протягом доби поперемінно у всіх частинах світу;
3) техніка валютних операцій уніфікована, розрахунки здійснюються за кореспондентськими рахунками банків;
4) широкий розвиток валютних операцій з метою страхування валютних і кредитних ризиків. При цьому валютні операції, що раніше практикувалися і відображалися в банківських балансах, замінюються терміновими й іншими валютними операціями, які враховуються на позабалансових статтях;
5) спекулятивні й арбітражні операції набагато перевершують валютні операції, пов’язані з комерційними операціями, чисельність їх учасників різко збільшується, до них належать не тільки банки і ТНК, але й інші юридичні й навіть фізичні особи;
6) нестабільність валют, курс яких, подібно до своєрідного біржового товару, має часто свої тенденції, не залежні від фундаментальних економічних чинників*34.
*34: {Моринець СЯ. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2004. – 409 с}
Світовий валютний ринок – наймогутніший і ліквідний, але вкрай чутливий до економічних і політичних новин.
З функціонального погляду валютні ринки забезпечують:
– своєчасне здійснення міжнародних розрахунків;
– регулювання валютних курсів;
– диверсифікацію валютних резервів;
– страхування валютних ризиків;
– отримання прибутку учасників валютного ринку у вигляді різниці курсів валют;
– проведення валютної політики, спрямованої на державне регулювання національної економіки, й узгодженої політики в межах світового господарства.
Учасниками валютних ринків є банки, валютні біржі, брокерські фірми, зовнішньоторговельні та виробничі компанії, міжнародні валютно-кредитні й фінансові організації. За критерієм ступеня комерційного ризику виокремлюють функціонуючих на валютному ринку підприємців, інвесторів, спекулянтів, хеджерів і гравців. Це має умовний характер, оскільки в діях окремих учасників валютного ринку поєднуються інтереси й інвесторів, і спекулянтів, і підприємців та гравців.
Обов’язковий учасник валютного ринку – спекулянт, ризик якого попередньо розрахований і виправданий прагненням одержати максимальний прибуток. Професійними спекулянтами валютного ринку вважаються валютні ділери – як фізичні, так і юридичні особи.
Міжнародний кредит – рух позикового капіталу, пов’язаний із наданням валютних і товарних активів одними суб’єктами світової системи господарства іншим на умовах платності, строковості та повернення*35.
*35: {Ющенко В А., Міщенко B. І. Управління валютними ризиками: Навч. посіб. – К.: КОО “Знання”, 1998. – 444 с.}
Міжнародне кредитування здійснюється в різних формах і видах. Для зручності вивчення та використання останні класифікують за головними ознаками, що характеризують кредит із різних аспектів (за об’єктами і джерелами кредитування, терміном надання та ін.).
Головна ознака класифікації полягає в поділі кредитів за об’єктами кредитування, відповідно до якого міжнародний кредит (так само, як і внутрішній) має дві основні форми: товарний або комерційний, грошовий або банківський, Є й змішана форма міжнародного кредиту – фірмово-банківські кредити.
За джерелами у структурі міжнародного зовнішнього фінансування вирізняють офіційні й приватні кошти. Офіційні охоплюють двосторонні міжурядові кредити (головним чином міжурядові позики, що надаються найчастіше промислово розвинутими країнами країнам, які розвиваються, і тісно пов’язані з різними національними, регіональними та міжнародними програмами допомоги; змішані, в яких беруть участь приватні підприємства та держава) і багатосторонні кредити міжнародних фінансових організацій. До приватних кредитів належать фірмові та банківські кредити, синдиковані банківські позики та ін.
За терміном кредити поділяються на: коротко – до одного року, середньо – від одного до п’яти (іноді до семи – восьми) років та довгострокові – понад 10 років. Частиною довгострокового кредиту є позики – залучення державними та приватними корпораціями позикових коштів на національному й світовому ринках позикових капіталів шляхом випуску власних боргових зобов’язань. Довгострокові кредити і позики обслуговують розширене відтворення основного капіталу, експорт машин, обладнання та реалізацію промислових проектів.
За видами зовнішньоекономічної діяльності розрізняють кредити комерційні, пов’язані з зовнішньоторговельними операціями та фінансові, що використовуються на будь-які цілі, включаючи погашення заборгованості, інвестування в цінні папери з метою обслуговування змішаних форм вивозу капіталів, товарів та послуг, наприклад, у вигляді виконання підрядних робіт (інжиніринг).
За призначенням міжнародні кредити, так само як і внутрішні, поділяються на продуктивні і непродуктивні. До продуктивних належать кредити, призначені для розвитку економіки країни-позичальника: для закупівлі промислового обладнання, матеріалів, ліцензій, ноу-хау, оплати виробничих послуг, забезпечення зовнішньоторговельних угод та інших господарських потреб. Непродуктивні кредити пов’язані з утриманням урядового апарату, армії, закупівлею зброї, погашенням зовнішньої заборгованості за раніше отриманими кредитами та ін.
За валютою позики вирізняють: міжнародні кредити у валюті країни-боржника або країни-кредитора; у валюті третьої країни, а також у міжнародних розрахункових валютних одиницях (СДР, колишня екю). Найчастіше міжнародний кредит надається у валюті країни-кредитора.
За забезпеченням міжнародні кредити класифікують на забезпечені та бланкові. Забезпечені надаються під товари, товаророзпорядчі й інші комерційні документи, цінні папери, векселі, нерухомість і коштовності. Іноді використовують частину офіційних золотих запасів країни. Бланковий кредит надається під зобов’язання боржника погасити його у встановлений термін, оформляється соло-векселем з одним підписом – позичальника. Різновидами бланкових кредитів е контокорент та овердрафт.
Різновидом міжнародного кредиту є валютний кредит, тобто кредит у певній валюті або валютах, призначений для погашення зовнішньої заборгованості, підтримки валютного курсу національної грошової одиниці, поповнення офіційних валютних резервів.
Кредити за компенсаційними угодами передбачають взаємні поставки товарів однакової вартості, коли країна-пози-чальник отримує у кредит на 8-15 років машини, обладнання для створення чи реконструкції підприємств, освоєння природних ресурсів, збагачення сировини, а погашення кредиту здійснюється за допомогою поставок продукції цих підприємств. Такі кредити надають, як правило, банківські консорціуми.
Проектне фінансування – нова форма кредитування країн, що розвиваються, яка полягає у спільному фінансуванні кількома кредитними установами великих, переважно інфраструктурних проектів*36. Ініціаторами спільного фінансування є міжнародні фінансові інституції, котрі залучають до цих операцій приватні банки. Останні кредитують найприбутковішу частину проекту на пільгових умовах, встановлюючи відсоткову ставку, нижчу ніж ринкова.
*36: {Міжнародні фінанси: Підручник / О. І. Рогач, А. С. Філіпченко, Т. С. Шемет та ін.; За ред. О. І. Рогач. – К.: Либідь, 2003. – 784 с. }
Серед інших боргових інструментів особливу групу становлять експортні кредити. їх специфічна ознака виявляється у зв’язаному характері, тобто наявності так званого зв’язуючого застереження в кредитній угоді. Сутність застереження полягає в тому, що позичальник має використати цей кредит винятково на зазначені цілі, наприклад, на придбання товарів, вироблених у країні-кредиторі.
Експортні кредити поділяються на: короткострокові (надаються і використовуються в межах одного року для кредитування експорту споживчих товарів та сировини), середньострокові (надаються на термін від одного до п’яти років і використовуються для кредитування експорту машин та обладнання) і довгострокові (надаються на термін понад п’ять років і використовуються для кредитування експорту інвестиційних товарів та великих проектів).
Механізм експортного кредитування створює умови для прихованого субсидування експорту, тому може розглядатися як метод стимулювання урядом національного експортозорієнтованого виробництва. Інколи експортні кредити вважаються різновидами зовнішньої міждержавної допомоги, оскільки відсоткові ставки за експортними кредитами є значно меншими порівняно зі ставками за іншими видами кредитів. При цьому різниця між поточною ринковою ставкою і ставкою за експортним кредитом становить розмір субсидування.
Механізм експортного кредитування передбачає:
– надання державними банками субсидованих кредитів національним експортерам за ставкою, нижчою ніж ринкова;
– надання державних кредитів іноземним імпортерам за умов обов’язкових закупівель товарів, виробниками яких є фірми країни-кредитора (зв’язаний кредит);
– страхування експортних ризиків національних експортерів.
За формою розрізнять фінансові та комерційні міжнародні кредити.
Фінансовий кредит – це грошовий кредит, наданий банками на умовах повернення, терміновості, платності та забезпеченості*37.
*37: {Там само. }
Багато держав, використовуючи створені системи кредитування експорту і страхування експортних кредитів, здійснюють фінансову підтримку своїх банків-кредиторів і фірм-експортерів.
У міжнародному бізнесі поширена практика надання синдикованих кредитів. Синдиковані кредити – кредити, надані двома і більше кредиторами, тобто синдикатами (консорціумами) банків одному позичальникові. Для надання синдикованого кредиту група банків-кредиторів об’єднує на визначений термін свої тимчасово вільні кошти.
Кожен банк встановлює порядок видачі кредитів, перелік обов’язкових документів, наданих позичальником банку. Переважно це: установчі документи; ліцензія, якщо діяльність, для здійснення якої береться кредит, підлягає ліцензуванню; баланс позичальника; документи, що підтверджують забезпечення повернення кредиту (договір поручництва, гарантія, договір про заставу, договір страхування); економічне обгрунтування одержання прибутку, достатнього для своєчасного погашення кредиту; документи, що підтверджують повноваження особи, котра підписала кредитний договір та інші документи.
Комерційний кредит – кредит як різновид розрахунків, тобто розрахунків із розстрочкою платежів.
Розмір відсотка залежить від розміру кредиту, його тривалості, виду валюти, ризику неплатежу і виду забезпечення (банківська гарантія, акредитив та ін.). Зокрема, чим триваліший термін кредиту, тим, звичайно, вища ставка річного відсотка і тому, наприклад, ціна кредиту з розмірі 6-8% річних може виявитися занадто високою для 3-місячного кредиту і нормальною для 1-1,5-річного кредиту. Крім того, якщо валюта кредиту сильна і стійка, кредитні відсотки будуть нижчими, ніж у випадку використання слабких валют, курс яких може значно коливатися.
У світовій практиці використовують таку формулу розрахунку величини відсотків, зарахованих за кредит:
Де В – вартісна величина нарахованих відсотків;
Б – величина основного боргу;
СР – річна відсоткова ставка з кредиту;
Д – кількість днів користування кредитом;
360 – кількість днів у році, прийнята за базу (може використовуватись 365 днів).
Приклад
Підприємство “К” надало фірмовий кредит фірмі на суму 180 ООО дол. США на термін 45 днів за ставкою 6 % річних. При цьому величина нарахованих відсотків розраховуватиметься таким чином:
У торгових контрактах може передбачатися поступова оплата продукції. Наприклад, при поставці товару на 180 000 дол. США на умовах розстрочки платежу, за відсоткової ставки 5 % річних у контракті зафіксовано, 90 000,00 дол. США – через 90 днів з дати відвантаження. У подібних випадках у світовій практиці використовують такі способи калькуляції нарахованих відсотків: лінійний (іноді називають прогресивний), штафельний (або регресивний) та пропорційний.
За лінійного методу величина визначається для кожної частини кредиту окремо з дати його надання. У наведеному прикладі за допомогою цього методу загальна величина відсотків нараховуватиметься в три етапи:
За штафельного способу нарахування відсотків здійснюється на залишок основного боргу за час з дати його використання до дати погашення. У цьому прикладі загальна сума нарахованих відсотків згідно з штафельним методом калькулюється за формулою:
Пропорційний (змішаний) спосіб нарахування відсотків полягає у підрахуванні загальної суми відсотків з кредиту та її поділі на кількість платежів (траншів). За такого способу відсотки виплачуються рівними внесками. У цьому прикладі загальна сума відсотків з кредиту становить 1687,5 дол. США. Поділивши таку суму на кількість траншів, визначимо величину одноразової виплати відсотків:
Відсотки за кредитом, як правило, починають нараховувати з моменту закінчення поставки, а їхню виплату здійснюють
Шляхом послідовних внесків одночасно з оплатою кожної частини платежу за контрактом. Поширеною є практика виставлення векселів на частину основного боргу, що підлягає сплаті і нарахованих відсотків. У контракті, а також у рахунку-фактурі суворо фіксується графік оплати основного боргу і нарахованих відсотків.
Покупець зазвичай виграє під час нарахування відсотків прогресивним способом і в процесі їх виплати більш рідкими внесками, наприклад, піврічними, а не квартальними. Продавець, навпаки, об’єктивно зацікавлений у використанні регресивного способу і виплаті частішими внесками.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)