Філософія – Сидоренко О. П. – 6.4. Творчість у пізнанні та діяльності і наукове передбачення
Творчість і наукове передбачення – одні з найскладніших і найважливіших проблем сучасних філософії та науки. Вони відіграють велику роль в усіх сферах діяльності людей, особливо стосовно процесу виробництва та науки. Без чіткого з’ясування перспектив їх розвитку та шляхів розбудови неможливо правильно вирішити проблеми удосконалення формування ринкових відносин, докорінного підвищення ефективності функціонування всіх галузей виробництва, розв’язання соціальних питань життєдіяльності суспільства, тому важливо розробити теоретичні проблеми творчості та наукового передбачення, організувати вивчення їх суті і змісту.
Зламано застарілий стереотип, згідно з яким творчість – об’єкт дослідження лише конкретних наук. Лише філософія, не піддаючи сумніву їх ролі у вивченні різних аспектів проблеми творчості, може дати відповідь на питання, що є сутністю творчості та які її об’єктивні засади і соціальна роль.
Нині, як ніколи, зростає значення суб’єктивного фактора у вирішенні матеріальних і духовних проблем. Це зумовлює актуальність розроблення нових підходів до навчання і виховання майбутніх фахівців.
6.4.1. Філософська концепція творчості
У реальному житті люди стикаються з ситуаціями, які швидко змінюються. З цієї причини, крім рішень на основі загальноприйнятих норм поведінки їм доводиться приймати нестандартні рішення. Такий процес у філософії називається творчістю.
В історії філософії майже всі мислителі приділяли певну увагу проблемі творчості. Проте її складність, таємничий характер, несхожість, а часто і відверта протилежність вихідних настанов філософів зумовили розмаїтість тлумачень сутності, змісту та форм реалізації творчості.
Перші спроби осягнути цю проблему силою розуму зробили філософи Стародавньої Греції. Творчість у їх поглядах була і божественною (акт творіння Космосу), і людським мистецтвом, ремеслом.
У християнській філософії Середньовіччя спостерігалося два взаємопов’язані підходи до творчості: перший випливав із розуміння Бога, як творця світу, другий був пов’язаний з античною традицією, зокрема, позиціями Платона.
Значний внесок у розроблення проблеми творчості здійснили представники класичної німецької філософії. Так, І. Кант вважав творчість характерною рисою генія і протиставляв творчу діяльність раціональній. Г. Гегель вічною творчістю наділив абсолютну ідею, яка є творчим началом природи та людини. Він звертав увагу на суттєві риси творчості: примат ідеального над матеріальним у процесі культурного становлення людини, обмеженість свободи творчої діяльності об’єктивною необхідністю. Г. Гегель розглядав творчість як діяльність, що створює світ, а саму діяльність – як самодіяльність, тобто процес, що виникає па грунті внутрішніх суперечностей.
З інших позицій розглядають творчість філософи – екзистенціалісти та представники психоаналізу. 3. Фрейд цілком відносив її до сфери несвідомого, абсолютизував її неповторність і тим самим визнавав непізнаванність і несумісність творчості з раціональним пізнанням.
Багато цікавих думок щодо творчості висловили прибічники інших філософських шкіл і течій. Більшість їх поглядів і пропозицій мають певний сенс та право па існування.
По-перше, можна констатувати, що передумовами творчості є всезагальпі властивості матерії – активність і відображення. Виявом активності матерії є її розвиток. З удосконаленням форм відображення на вищій його стадії, тобто на рівні людської свідомості, виникають здібності людей до творчості. Творча активність стає властивістю відображення і розвивається разом з ним. У розумі людини виникають унікальні образи, які, матеріалізуючись у процесі практичної діяльності, спричиняють появу предметів, процесів і систем, що не існували раніше, наприклад, створення лікувальних препаратів, виведення нових порід сільськогосподарських тварин і сортів рослин, конструювання оригінального технічного обладнання, розроблення нових принципів землевпорядкування тощо. Формування цих образів суттєво залежить від здібностей
Людини до творчої переробки відображеного, обсягу накопичених нею знань, її досвіду.
Отже, створення нового можливе лише на грунті ідеального. Нове е втіленням ідеального в матеріальних об’єктах і речах. Усе це свідчить, що творчість і відображення взаємопов’язані. Відображення – цс суб’єктивна основа творчості. Творчість – здатність людини, шляхом конструирования нового, вдосконалювати свої здібності відображення.
По-друге, у пізнанні людини немає двох паралельних, незалежних один від одного “механізмів”, один з яких обслуговував би відображення, а інший – творчість. Виокремити подібні “механізми” неможливо, оскільки творчість пронизує весь пізнавальний процес, її компоненти містяться і в змісті чуттєвих уявлень, і в системі понятійних образів як у живому спогляданні, так і на рівні емпіричного та теоретичного пізнання. Отже, творчість не протилежна раціональності, а є її природним і необхідним доповненням. Одне без іншого не може існувати. Творчість, протікаючи підсвідомо, не підпорядковуючись певним правилам, врешті-решт на рівні результатів може бути консолідована з раціональною діяльністю, включена до неї, стати її складовою або у конкретних випадках спричинити створення нових видів раціональної діяльності.
По-третє, творчість – це продукт біосоціальної еволюції людини. Здатність до творення закладена не просто в біофізичній і нейрофізіологічній структурах мозку людини, а й у його “функціональній архітектурі”. Вона є особливою системою взаємопов’язаних операцій, які виконуються різними ділянками мозку і за допомогою яких формуються чуттєві образи та абстракції, здійснюються переробка знакової інформації, її збереження у системі пам’яті, фіксація зв’язків між окремими елементами і блоком пам’яті, групування і перегрупування різних образів та абстрактних знань.
По-четверте, першопричиною творчості є пристосування людини до нескінченно різноманітного і постійно мінливого світу з метою забезпечення виживання та подальшого розвитку. На сьогодні об’єктом творчості стає не тільки природа і суспільство, а й сама людина в її єдності з предметними умовами, формами спілкування і самореалізації, які їй необхідно відтворювати або змінювати, зберігати чи оновлювати. Альтернативи творчості ні в історії, ні в суспільстві, пі в самій особистості немає.
Разом з тим усі види людської діяльності пронизують творчі і механічні начала, межі між якими плинні. Таке роздвоєння діяльності пояснюється діалектикою суспільства, постійною його потребою у створенні нових цінностей і збереженні репродуктивних зразків культури. Отже, творчість – це єдність продуктивної і репродуктивної діяльності, суттєва її властивість.
По-п’яте, джерелом творчості є суперечності між потребами людини і засобами їх задоволення. Вирішення цих суперечностей становить зміст творчості, а задоволення потреб – її мету. Досягають мсти у процесі діяльності. Розрізняють стереотипну й оригінальну діяльність: стереотипна припускає копіювання, повторення існуючого, його тиражування; оригінальна спричинює виникнення нових предметів і речей.
По-шосте, головною ознакою творчості є створення нового: постановка невідомої дотепер проблеми, розроблення оригінальної ідеї або унікального матеріального об’єкта, генерування нестандартних ідей, вирішення наукових завдань тощо. Часто вважають, що творчість е створенням нового, яке має позитивну суспільну значущість. Це правильне визначення її суті, але обмежене, неповне. Суспільної значущості не мають ні творчість дітей, ні розв’язання дорослою людиною головоломки. Крім того, в історії відомо багато випадків, коли блискучі досягнення творчої думки людей тривалий час не мали суспільної значущості, хоч і були яскравим прикладом вияву творчості (наприклад, апорії Зенона, відкриття М. Коперніка, винаходи Леонардо да Вінчі іт. ін.).
Творчість історична. Те, що для сучасності є новим, а отже – надбанням творчості, потім стає об’єктом репродукції. Творчість завжди спрямована у майбутнє і зумовлюється багатьма чинниками об’єктивного характеру. Усі ці фактори суттєво впливають на формування мети і постановку завдань творчості, вибір методів і засобів їх розв’язання, додають натхнення людині або пригнічують її. Однак усі філософські школи не заперечують і того факту, що творчість суб’єкта в духовній сфері може відбуватися і поза безпосереднім її зв’язком з об’єктивною дійсністю.
Отже, творчість – це процес оригінальної людської діяльності, у результаті якої створюються якісно нові матеріальні і духовні цінності, виникають нові предмети, способи поведінки і спілкування, нові образи і знання.
Творча діяльність багатогранна у виявах. Виникає питання, чи властива творчість кожній людині зі здоровою психікою. Однозначної відповіді на нього немає. На рівні буденної свідомості традиційно стверджується, що творчість – це справа вузького кола обраних людей, яких до неї спонукають божественна іскра, талант, спадковість, а доля переважної більшості людей, обділених талантом, – діяти за стандартами, зразками, традиціями. Сучасна філософія виходить з того, що творчість – це визначальна функція свідомості кожної людини. Однак у різних людей рівень розвитку цієї функції не однаковий, тому і результати їх творчої діяльності суттєво відрізняються.
Зазвичай людей умовно поділяють:
– на осіб з переважно творчим складом розуму, які здатні вирішувати конкретні проблеми;
– теоретиків-систематологів, спроможних дійти до сутності питання і всебічно його проаналізувати;
– експериментаторів, які можуть помітити за безліччю неістотних явищ провідну закономірність і дослідити її;
– ерудитів, які володіють енциклопедичними знаннями, однак не здатні до їх творчого практичного використання.
Всі ці особистісні якості можуть бути притаманні людям будь-якого фаху, але вони вкрай необхідні представникам так званої творчої праці – вчепим, педагогам, дослідникам, винахідникам, письменникам, художникам. Людей, у яких поєднуються всі схильності до творчості, занадто мало. Для більшості характерна одна або декілька творчих якостей, тому в наукових колективах, особливо дослідних, важливо оптимально поєднувати вчених із різними творчими здібностями.
Творча діяльність виявляється у різних формах. Засадами їх класифікації є: результати і масштаби творчості, її методи, види творчої діяльності, суб’єкти і об’єкти творчості, етапи творчого процесу.
За результатами і масштабами розрізняють велику і малу творчість. Велика творчість репрезентує відкриття, винаходи та естетичні цінності, які мають певну значущість для розвитку суспільства. Мала є продуктом ремісничої праці, спрямована на вироблення нових предметів, яких немає в об’єктивній реальності, на подальший розвиток і вдосконалення матеріальних і духовних витворів, що вже створені людиною, та на формування методів і засобів суб’єктивної перебудови існуючого.
Суттєва відмінність між рівнями творчості полягає не лише у її результатах, а й у суб’єктах творчості. Для суб’єктів великої творчості характерні високий рівень активності духовного життя, натхнення, надзвичайна вимогливість до себе. Велика творчість – це дар природи, помножений на титанічну працю і волю та поєднаний з благотворними соціально-культурними умовами діяльності. Іншою характерною рисою, що об’єднує великих творців, є надзвичайне прагнення до творчості, яке в них більш розвинене, ніж у пересічної людини, а інтенсивність цього прагнення набагато перевищує жагу до творчості, притаманну пересічній людині.
Для суб’єктів малої творчості найбільш суттєвою рисою є їх оригінальність, тобто здатність створювати щось таке, чого раніше не було. Такі однаково необхідні якості творця і дослідника, як знання, навички, ретельна праця, самокритичність, можуть набуватися щоденними вправами і дисципліною. Натомість оригінальність, якщо і може розвиватися або втрачатися, більше за всі здібності людини має характер переважно вродженого чи первісного обдарування.
Велика і мала творчість існують і розвиваються в єдності.
За методами, які покладено в основу творчості, розрізняють раціоналістичну, інтуїтивну та раціоналістично-інтуїтивну творчість.
Раціоналістична творчість грунтується на неупереджено-раціональному мисленні. Головною її ознакою є осмислена цілеспрямованість діяльності, що має два різновиди – практико – емпіричний і науково-теоретичний.
Інтуїтивна творчість є логічним наслідком значної підготовчої роботи розуму, напруженого обгрунтування проблеми, ідеї, задуму. Протягом століть наукова і філософська спільноти мало просунулися у розумінні природи і механізмів виникнення інтуїції. Саме тому її і пов’язану з нею творчість не можна описати за допомогою системи правил у більшменш повній і задовільній формі. Однак практика свідчить, що саме цей тип творчості характеризується інтегративністю, цілісністю, закінченістю її результатів, солідним і реалістичним рівнем прогнозів, що надає інтуїтивній творчості природного характеру.
Раціоналістично-інтуїтивна творчість є результатом поєднання раціоналістичного та інтуїтивного типів творчості.
За суб’єктом розрізняють індивідуальну, колективну творчість та єдність колективної й індивідуальної творчості. Колективна творчість має місце в науці та різних видах мистецтва (театр, кіно, архітектура тощо). Спільна ідея, єдиний творчий задум стають факторами, що об’єднують людей з різними інтелектуальними потенціями, почуттєво-емоційним зарядом, вольовими якостями. Процес колективної творчості не нівелює індивідуальності, суб’єкти – творці зберігають власне “Я”, тому творчість завжди наповнена глибоким індивідуальним смислом.
За об’єктом визначають предметно-теоретичну, духовно-практичну і духовно-теоретичну творчість.
Предметно-практична творчість безпосередньо пов’язана з життєдіяльністю людини взагалі та виготовленням засобів виробництва і продуктів споживання зокрема. З самого початку еволюції людини і до сьогодні вона є основоположною щодо всіх видів матеріальної діяльності. Предметно-практична творчість постає важливим засобом пізнання і перетворення природи та суспільства. Разом з їх перетворенням змінюється і людина.
Духовно-практична творчість має місце у міфології, релігії, філософії, естетиці тощо. Суттєвою ознакою, властивою будь-якому виду творчості у межах духовно-практичного освоєння світу, є органічний “сплав” духовної і матеріальної діяльності. Суб’єкт у цій сфері діяльності зазнає постійного впливу з боку об’єкта творчості, що зумовлює появу відповідних підходів, напрямів, мети і завдань творчої діяльності.
У змісті духовно-практичного освоєння дійсності значне місце належить технічній творчості – діяльності у сфері техніки, у результаті якої виникають прилади, обладнання, механізми, що характеризуються оригінальністю та унікальністю. У техніці людина творчо синтезує не тільки досягнення ремісничого виробництва, а й науки. Технічна творчість багатогранна. її основними формами є винахідництво та раціоналізаторство. В умовах науково-технічного прогресу технічна і наукова творчість синтезуються в одне ціле – науково-технічну творчість: технічна творчість набуває дослідницького характеру, а наукова дедалі більше спирається на технічні засоби моделювання, дослідно-конструкторські розроблення. Цінність науково-технічної творчості полягає не лише в економічній ефективності, а й у впливі її результатів на екологічну, соціальну і політичну ситуацію в суспільстві.
Важливою складовою духовно-практичної творчості є художня творчість, яка реалізується через мистецтво (музика, театр, кіно, графіка, живопис, архітектура та ін.) і літературу (проза, драматургія, поезія). Її суть полягає у створенні за законами краси художніх образів, у яких відображаються людські ідеали і моральні норми.
Художня творчість неповторна, унікальна. Якщо в науці кожне відкриття або спростовує існуюче знання, або видозмінює його, то художня творчість не заперечує минулого, а лише збагачує культуру. У науці кожне нове покоління людей справедливо вважає себе більш знаючим, наприклад, сучасний студент може відчувати свою перевагу в знанні біології, коли читає твори Ж. Ламарка, Е. Геккеля або Ч. Дарвіна. Натомість у мистецтві завжди схиляються перед майстрами минулого, вчаться у них, тому що майстерність геніїв неповторна.
Важливим компонентом духовно-практичного освоєння світу є також соціальна творчість – форма діяльності, яка утверджує нові зв’язки і відносини у різних сферах життя суспільства. Вона нерозривно пов’язана з реалізацією ідеї соціального прогресу, можна навіть стверджувати, що прогрес і є функцією соціальної творчості. Він виявляється в удосконаленні людини і суспільства, у здобутті ними свободи. Набуття свободи, боротьба за неї є необхідною умовою та засобом реалізації соціальної творчості. Проте свобода має два виміри: свобода від чого-небудь і свобода для чого-небудь. У свідомості постає ідеальна мета, яка може бути реалістичною або утопічною, тому соціальна творчість завжди пов’язана з ризиком. Для здійснення навіть життєво реальної мети можна вибрати неадекватні засоби, що деформують сам ідеал, тим більш небезпечно, якщо мета виявилася явно утопічною. Утопізм – постійна і неминуча спокуса людської думки, заряджена надзвичайно великою енергією.
Формами духовно-теоретичної творчості е наука і філософія. Наука – це специфічний вид діяльності людини, який забезпечує здобуття нового знання; вироблення засобів відтворення і розвитку пізнавального процесу; здійснення перевірки, систематизації та поширення його результатів. Наука пронизує всі сторони і форми життя суспільства. її теорії, концепції та ідеї е своєрідним теоретичним базисом культурно-історичного процесу і соціального буття людини. Творча діяльність у будь-якій галузі завжди збагачується конкретними здобутками науки свого історичного часу. Як вид діяльності наука включає теоретичну та експериментальну складові. Особливість науки полягає у тому, що її досягненням властива загальність, вони долають межі локальної культури. Наука впливає не тільки на світ речей, а й на суб’єктів діяльності. їй притаманна культурно-творча спрямованість впливу, який реалізується у процесі на засадах багатопланової взаємодії з іншими видами і формами діяльності.
Важливим у науковій творчості є дотримання моральних норм, що зумовлено особливою роллю науки у суспільстві. З моменту зародження науки і дотепер перед кожним справжнім вченим стоїть питання про використання результатів його творчої діяльності. Знамените гіпократівське “Не нашкодь” повною мірою слід віднести не лише до медиків, а й до всіх вчених.
Няні, коли формується матриця культури на нове тисячоліття, постає необхідність аналізу специфіки філософської творчості. Філософії властиві ознаки як наукової, так і художньої творчості. Вона спрямована па розкриття універсальних закономірностей процесу творчої взаємодії суб’єкта й об’єкта. Філософські знання забезпечують осмислення та обгрунтування категоріального і методологічного апарату наук. Засадами розв’язання цього завдання є принципи, закономірності, категорії та методи філософії, які утворюють своєрідний каркас системи фундаментальних понять та ідей конкретних наук.
Для творчої діяльності характерні чотири основні етапи.
Перший етап творчого процесу – виникнення (постановка) та з’ясування творчої проблеми (завдання). Здатність до цього є однією з найчіткіших ознак активності свідомості, творчого потенціалу особистості. Проблемні ситуації характеризуються насамперед нестандартністю, відсутністю звичних шляхів їх вирішення. Проблеми такого роду потребують великої самовіддачі і по-справжньому творчого підходу з боку вчених.
Другий етап творчого процесу – пошук основної ідеї вирішення проблеми. Цей етап головний. Він включає як формально-логічні засоби обгрунтування ідеї (індукцію, дедукцію), так і інтуїтивно-евристичні (аналогію, гіпотезу, інтуїцію) прийоми. У процесі творчого мислення відбувається чергування цих засобів і прийомів.
Пошук творчої ідеї, як правило, розпочинається з аналізу наявної інформації з використанням усіх резервів пам’яті. Велику роль відіграє індукція, яка дає змогу переходити у дослідженні від часткового до загального, від окремих фактів до теоретичних узагальнень. Разом з тим дедукція дає можливість більш глибоко зрозуміти окремий факт па основі теоретичних положень, які знає суб’єкт.
Нерідко ідея рішення виникає за допомогою аналогії, що також може надати поштовх думці. Уява та індукція часто приводять до здогадки, формування якої навіює ідею рішення. При цьому уява падає можливість комбінувати різні елементи мисленнєвих моделей, прообрази яких не існують у дійсності. Це можливо, якщо суб’єкт творчості глибоко вірить у силу свого розуму. Саме тому творити означає вірити.
Інтуїція постає як форма діалектичного стрибка у розвитку творчого процесу. Boнa виникає як результат великої підготовчої роботи, що розвиває уяву суб’єкта творчості, його здатність до аналогій. Інтуїція вченого і дослідника – результат і складова їх наукової кваліфікації та досвіду. Інтуїція виявляється як підсвідомий перебіг окремих ланок творчого процесу, внаслідок чого результат постає нібито раптово, а вся підготовча робота прихована від самоспостереження суб’єкта. Особливого значення інтуїція набуває у діях за екстремальних умов, з гострим дефіцитом часу.
Третій етап включає розроблення ідеї, її уточнення та обгрунтування. На цьому етапі відбуваються корекція ідеї, очищення її від помилкових аспектів, що підвищує її достовірність. У теорії та практиці розроблений та обгрунтування нових ідей базуються на теоретичних і лабораторних дослідженнях, досвідних випробуваннях, де нове проходить всебічну логічну і практичну перевірку.
Четвертий етап – реалізація творчих результатів на практиці. Особливість творчої діяльності вченого полягає у тому, що він стає не тільки творцем нових задумок, а і їхнім провідним виконавцем. Єдність задумки та виконання – характерна риса ефективної праці дослідника.
Отже, творчість – складний діалектичний процес, який має певні етапи і свій механізм реалізації. Це єдність інтуїтивного і дискурсивного моментів діяльності свідомості людини. У сучасних умовах наукова творчість набуває якісно нового характеру завдяки евристичній можливості моделювання та обчислювального експерименту на базі нового покоління комп’ютерів та інших джерел інформації. Незважаючи на різноманітні перешкоди, творчі можливості людства постійно зростають. Людський розум – єдине, що здатне пізнавати і раціонально використовувати сили природи.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)