Філософія – Сидоренко О. П. – 5.5. Суспільна свідомість
Суспільна свідомість разом з індивідуальною утворює те, що зазвичай називають духовністю особистості, суспільства, народу, держави, людства. У системі духовності свідомість індивідів і свідомість їхніх соціальних спільнот, тобто індивідуальна і суспільна свідомість, становлять діалектичну єдність. Індивідуальна свідомість формується і розвивається під впливом суспільної свідомості, а суспільна свідомість поглиблює свою сутність і поповнює свій зміст за рахунок індивідуальної.
Суспільна свідомість за обсягом значно перевищує індивідуальну. Далеко не всі компоненти суспільної свідомості в їх складній і суперечливій взаємодії, різнорівневому відображенні суспільного буття перетворюються в процесі соціалізації індивіда на його свідомість. Водночас індивідуальна свідомість глибша за суспільну: у підсумку саме вона перетворюється на керівництво діями індивідів. Індивідуальна свідомість може також, хоч і тимчасово, виходити за межі суспільної свідомості. Нові ідеї, як правило, виникають у свідомості індивідів – учених, спеціалістів, професіоналів, досвідчених практиків. Якщо вони здобувають визнання соціальних спільнот, то поповнюють арсенал суспільної свідомості. Цей процес перетворення індивідуального на суспільне може бути тривалим за часом.
Отже, носієм суспільної свідомості є суспільство, носієм індивідуальної свідомості – індивід. Пріоритетним у діалектиці індивідуальної і суспільної свідомості, провідною суперечністю між ними е суспільна свідомість. Нерозуміння відмінності між індивідуальною і суспільною свідомістю – живильний грунт для догматизму і волюнтаризму. Догматик відмовляється від свого власного погляду на користь, на його думку, загальноприйнятого. Волюнтарист, навпаки, ігнорує суспільну свідомість на користь індивідуальної. Всі починання і догматиків, і волюнтаристів насправді зводяться до утопій, ілюзій, антикультури.
Суспільну свідомість як відображення суспільного буття і самостійне утворення з внутрішньою логікою розвитку у філософії представлено двома основними рівнями: повсякденним і теоретичним. Вони – результат складності, глибини, обгрунтованості та адекватності відображення у свідомості людей суспільного буття і, як правило, називаються буденною свідомістю і теоретичною свідомістю.
Буденна свідомість – початкова стадія розуміння особистістю і суспільством природного і соціального світу, їх об’єктів і взаємозв’язків між ними. Вона представлена думками та ідеями, поглядами та переконаннями, відчуттями і настроями, звичаями і традиціями, джерелами яких є життєвий досвід людей та їх знання. її основними компонентами є емпіричні знання про світ, народна творчість (художня самодіяльність, ремісництво, народні промисли, технічне конструювання без спеціальних знань і спеціального обладнання, віршування “для душі”, гра на музичних інструментах і т. п.) та суспільна психологія.
Буденна свідомість виникає в процесі повсякденної практики людей, стихійно, як емпіричне відображення зовнішнього боку дійсності. Тому для неї характерні обмеженість мислення, відсутність наукових понять, схильність до перебільшень в оцінці подій і фактів; змішування причин і наслідків, необхідності та випадковості, сутності та явища; консерватизм. У сучасній суспільній свідомості буденну свідомість часто називають здоровим глуздом. Його достовірність обгрунтовується досвідом, авторитетом, загальнодоступними даними науки. З позицій здорового глузду, у принципі, можна розглядати і обговорювати будь-які факти і події дійсності, але не слід забувати, що його можливості обмежені емпіричними узагальненнями та метафізичними рамками, а висновки далеко не завжди правильні.
Слідом за емпіричними знаннями, важливим елементом буденної свідомості є суспільна психологія (грец. душа і слово, вчення) – сфера соціальних відчуттів, уявлень, настроїв, емоцій, а також ілюзій, забобонів, традицій, звичаїв. її структуру утворюють стійкі психічні стани людей (чуття, емоції, настрої, забобони); явища (традиції, звичаї, звички); процеси (наслідування, навіювання, гіпноз); погляди, ідеї, уявлення (у вигляді переконань, вірувань, соціальних позицій). Всі ці духовні утворення і суспільна психологія в цілому виникають і функціонують стихійно, безсистемно, під впливом повсякденних умов соціального життя людей, на основі життєвого досвіду і власних спостережень. У суспільній психології є істотним не саме знання, а ставлення до нього, його оцінка в таких категоріях, як егоїзм, альтруїзм, індивідуалізм, сутяжництво, споживацтво, політичний консерватизм, ненависть, страх, паніка, національний інстинкт, класові чуття; гордість, сміливість, мужність, стійкість, сумлінність, відповідальність, дисциплінованість, солідарність, дружність та ін. Для неї характерні класові, національні, релігійні особливості. Серед певної соціальної спільноти вони звичні і непомітні, як акцент рідної мови, але для представників інших спільнот можуть бути незрозумілими, дивними і навіть ворожими (наприклад, національне головне вбрання і правила користування ним, кровна помста і т. ін.). Відбувається це тому, що суспільна психологія е лише частковим аналогом повсякденного рівня свідомості і особливим соціальним способом вираження духовності людей у їхній поведінці; першим і безпосереднім ступенем відображення у свідомості суспільного буття через емоції, настрої, звички.
Однією з активних форм вияву суспільної психології є громадська думка – стан масової свідомості з прихованим чи явним ставленням різних груп людей до подій і фактів дійсності. Вона має вигляд позитивних чи негативних суджень. її об’єктом є факти і події, що викликають суспільний інтерес, характеризуються значущістю та актуальністю, а також припускають розбіжність оцінок і поглядів. Суб’єктами (носіями) громадської думки є суспільство в цілому або соціальні групи і верстви населення: молодь району чи республіки, особи однієї професії, працівники одного підприємства, члени однієї організації тощо. Тому
За структурою вона може бути моністичною, одностайною і плюралістичною, тобто складатися з низки поглядів, що не збігаються.
Громадська думка регулює поведінку індивідів, соціальних груп та інститутів, підтримує певні норми відносин між людьми. Вирок (присуд) громадської думки не можна оскаржити, від нього не можна ні відмахнутися, ні відкупитися. На рівні суспільної психології вона формується і функціонує стихійно, у тому числі в разі маніпулювання нею з боку державних установ, політичних організацій, засобів масової інформації. На цьому рівні, крім фактів і подій дійсності, каналів масової комунікації, форм індивідуального і колективного досвіду, джерелом громадської думки є також чутки.
Чутки – наслідок незадоволеної потреби людей в інформації. За цієї умови неминуче прагнення до того, щоб задовольнити потребу у знаннях і звільнитися від невідомого. Часто це відбувається завдяки некритичному, але емоційному стану. Ця невдоволеність передається іншим людям і призводить до зменшення можливості кожного розмірковувати, до безвідповідальності за ті вигадки і домисли, що поширюються.
Чутки – альтернативна форма поширення повідомлень, вираження суспільних настроїв і думок. Вони ж і формують ці настрої та думки. Суспільство, держава мають вивчати закономірності циркуляції чуток та усувати їх, долати на основі цих закономірностей.
Отже, у змісті повсякденної свідомості суспільна психологія виконує не тільки емоційно-світоглядну, комунікативну і регулятивну функції, а й активно-діяльну. Мотиви, результати, весь процес будь-якої діяльності багато в чому залежать від психологічної атмосфери, в якій вопи здійснюються: у ситуації психологічної неврівноваженості, страху, паніки чи в обстановці масового героїзму, дружби, товариськості.
Суспільна психологія – стійкий феномен. Зі зміною суспільного буття психологія людей змінюється не відразу. Тому під час прийняття будь-яких рішень урахування особливостей психології їх виконавців обов’язкове. Психологічний фактор є грунтом, на який “падають” ідеї та політичні гасла і який живить їх емоційно, допомагає їх сприйняттю і здійсненню.
Такою є структура буденної свідомості. Вона – складова цілісної суспільної свідомості. Тому було б неправильно уявляти буденну свідомість тільки “привілеєм” неосвічених, затурканих, убогих духом і безкультурних людей, а її зміст – тільки помилковим. Без буденної свідомості не буває ні індивідуальної, ні суспільної свідомості.
Разом з тим буденна свідомість – це лише тимчасовий супутник у справах. Об’єктивна потреба суспільної свідомості полягає у позбавленні від забобонів, старих звичок, негативних звичаїв і негідних традицій. Вона розвивається в напрямі теоретичного оновлення.
Теоретична свідомість відображає суспільне буття в його істотних зв’язках і закономірностях, виявляється у науці та інших формах свідомості. Якщо буденна свідомість формується стихійно, то теоретична – свідомо і цілеспрямовано. її основу становлять діалектико – матеріалістична філософія і дані науки, а структуру – природничо-наукові знання та ідеологія.
Ідеологія (грец. ідея, слово, поняття, вчення) – система поглядів та ідей (філософських, релігійних, політичних, Правових, моральних, естетичних, наукових), в яких усвідомлюються і оцінюються ставлення людей до дійсності та одне до одного, соціальні проблеми і конфлікти; визначається мета (програми) соціальної діяльності щодо закріплення чи зміни (розвитку) суспільних відносин. В ідеології соціальні групи реалізують свої потреби у виробленні програм поведінки щодо інших соціальних груп. Ідеологія формує світогляд людей, сприяє формуванню уявлень про цінності життя та його ідеали, обумовлює систему ціннісних орієнтацій і так забезпечує загальну стратегічну лінію їх поведінки, напряму діяльності.
Ідеологія і суспільна психологія в структурі суспільної свідомості мають загальну об’єктивну основу – суспільне буття. Тому вони діалектично єдині. Психологія соціальних спільнот суттєво впливає на формування та розвиток соціальних ідей і теорій, а ідеологія осмислює і опрацьовує соціальні чуття, уявлення і настрої. Водночас між суспільною психологією та ідеологією є глибока відмінність.
Суспільна психологія відображає суспільне буття цілісно, безпосередньо, а ідеологія – опосередковано, абстрактно. Як наслідок, ідеології завжди загрожує самоізоляція, зведення до схоластичного теоретизування. Ідеологія може бути ілюзорною і помилковою, прогресивною і реакційною, гуманною і людиноненависницькою.
Ідеологія – частковий аналог теоретичного рівня суспільної свідомості, в якій вона пріоритетна відносно суспільної психології, формує її компоненти: чуття, емоції, настрої, звички. Водночас ідеологія може відставати від суспільної психології. Це відбувається завжди, коли довільні ілюзорні конструкції ідеології вважаються справжніми, а в суспільній свідомості виникає дисгармонія, загострення суперечностей між двома її основними компонентами як вияв суперечності між світом повсякденних реальностей і його відображенням у свідомості. Однак відставання ідеології від суспільної (соціальної) психології є не закономірністю, а тільки частковим виявленням різноманітних типів співвідношення між ними. Ідеологія визначає суспільну психологію і може навіть повністю відриватися від неї (тоталітарна держава, наприклад, будується на всезагальній зневірі: у ній панує ситуація всезагального страху, ніхто нікому не вірить, боїться довіряти).
У суспільній психології соціальні чуття, думки і настрої людей не мають наукової чіткості та теоретичної оформленості. В ідеології ідеї і погляди систематизовані, теоретично обгрунтовані в системах ідей і концепціях. Ідеологія – систематизоване і теоретично осмислене відображення суспільного буття з позицій певної соціальної спільноти людей. Якщо суспільна психологія формується всім суспільством, усією соціальною групою людей, то ідеологія виробляється спеціальними їх представниками – ідеологами. Якщо суспільна психологія засвоюється людьми стихійно” то ідеологія цілеспрямовано укорінюється в їхню свідомість різноманітними засобами і формами: перебуванням у складі політичної партії, руху, масової громадської організації чи релігійної конфесії, секти; через літературу, мистецтво, засоби масової інформації” політичну освіту тощо.
Будь-яка ідеологія соціально зумовлена. Кожна суспільна група людей створює свою систему ідей. У них вона обгрунтовує і захищає своє становище в суспільстві, свої потреби, мету та інтереси. Розбіжність, різноманітність інтересів різних соціальних спільнот зумовлюють широкий спектр ідеологій у суспільстві. Ідеологій, які б абсолютно спотворювали дійсність, не існує. Вони можуть характеризуватися тільки певною мірою спотворень: від захисту особливих інтересів елітних груп населення до виправдання злочинів проти людства. Так, у центрі фашистської (італ. пучок, в’язка, об’єднання) ідеології є ідеї воєнної експансії, національної винятковості, расової нерівності, вождізму, всевладності державної машини, нехтування правами особистості, криклива демагогія з метою маскування її справжнього змісту. Навпаки, соціал-демократична ідеологія відстоює ідеї співробітництва всіх соціальних груп і верств населення, політичних партій, рухів, державних і недержавних організацій і установ з метою створення для людей гідного способу життя, соціальної стабільності в країні, забезпечення життя без воєн і збройних конфліктів, державного суверенітету, взаємовигідних відносин із зарубіжними народами.
Теорія ідеології є ареною гострої ідейної боротьби. На межі XX – XXI ст. у ній визначились два основних крайніх напрями: деідеологізаторський і реідеологізаторський. Деідеологізатори під приводом “ненауковості” будь-якої ідеології взагалі оголосили про її кінець. На їхню думку, в умовах науково-технічної революції на зміну ідеологічним догмам прийшла паука. Реідеологізатори також виступають за скасування ідеології, але тільки застарілої і ворожої панівному ладу. Вони виходять з того, що суспільні науки не виконують ідеологічної функції в суспільстві, оскільки не дають відповіді на питання про сенс людського життя, про соціальні ідеали і моральні цінності цивілізації. Результатом такого нехтування є ідеологічний вакуум. Щоб він не заповнювався шкідливою, негативною для держави ідеологією, потрібне ідеологічне оновлення, створення нової ідеології, яка була б привабливою для широких мас народу.
Діалектико – матеріалістична соціальна філософія вважає докази прибічників концепцій деідеологізації та реідеологізації необгрунтованими. Ні індивідів, ні соціальних спільнот людей, ні суспільства в цілому без ідеології не буває. Людина тим і відрізняється від вищих тварин, що є свідомою істотою; свідомість – її родова ознака. Деідеологізатори праві в тому, що певна ідеологія може бути ненауковою. З цього факту може випливати висновок про заміну в суспільстві ненаукової ідеології науковою, у тому числі з причини науково-технічного прогресу, прискорення його темпів. Науковою є та ідеологія, яка відображає суспільне буття й інтереси соціальних та індивідуальних суб’єктів історичного процесу, З їх кількісним і якісним зростанням число ненаукових ідеологій зменшуватиметься, оскільки вони не відповідають потребам та інтересам об’єктивного суспільного руху. Можна впевнено прогнозувати на майбутнє не кінець ідеології, а утвердження наукової ідеології, отже, вищої духовності особистості і суспільства.
Щодо прихільників реідеологізації, то вони у своїх доказах явно ігнорують закон спадкоємності в розвитку ідеології. У кожній новій суспільно-економічній формації, на кожному новому етапі розвитку культури попередні ідеї і теорії не всі і не одразу зникають, їх не можна знищити, вони “замінюються” новою ідеологією, містяться в ній, але в перетвореному вигляді. Механізм взаємодії тут цілком діалектичний: попередні старі ідеї і теорії з часом стають протилежністю нових; між ними виникає суперечність, провідною протилежністю в якій є нова ідеологія; суперечність вирішується на її користь. Представники реідеологізації більше орієнтуються на буденну свідомість, ніж на теоретичну, тобто не на власне ідеологію. Під ідеологічним оновленням вони розуміють відродження релігійності, звернення до соціальної міфології та утопії; оцінюють ідеологію не за критеріями істинності, а за ефективністю її гасел і техніки маніпулювання свідомістю та поведінкою людей за допомогою засобів масової інформації та соціальної психології.
Суспільна свідомість на всіх рівнях відображає різноманітність складових і елементів змісту суспільного буття в політичній, правовій, моральній, естетичній, релігійній, науковій та філософській формах. Вони розрізняються предметом і способом відображення, змістом і соціальними функціями, а у своїй єдності та взаємодії виражають цілісність свідомості індивідів, соціальних груп і верств населення. Вся сукупність форм суспільної свідомості створює те, що називається духовним життям суспільства. Домінуюче місце серед цих форм посідає політична свідомість.
Політична свідомість є ідеологічним компонентом політичних суспільних відносин, тобто специфічних взаємозв’язків між людьми з приводу політичної влади: її здобуття, утримання і використання. Будь-яка політична думка, будь-яке політичне питання – це завжди думка і питання про політичну владу (державну, регіональну, місцеву), про ставлення до неї, про ефективність її дій, відповідність її діяльності інтересам суб’єктів історії. Оскільки політичні суспільні відносини багатогранні за типами і видами (отже, багатогранні типи і види політичної влади), остільки політична свідомість існує і функціонує широкою і часто непередбачуваною палітрою змісту, структури, функцій.
Під політичною владою розуміється реальна здатність соціальної групи, суспільного класу, індивіда чи індивідів проводити свою волю в політиці та правових нормах. У демократичних державах влада встановлюється як народне представництво. У статті 5 Конституції України, наприклад, наголошується: “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування”.
У монархічних державах престол передається за принципом спадковості. У тоталітарно-диктаторських державах влада встановлюється, як правило, шляхом державних переворотів засобами насильства, у тому числі збройного. Все це зумовлює надзвичайну мінливість і суперечливість політичної свідомості, її неоднозначність. Навіть за життя одного покоління людей вона може кардинально змінюватися не один раз, у тому числі під впливом маніпуляції нею різними політичними елітами. Разом з тим через усі зміни і суперечності в політичній свідомості закономірно пробиває дорогу об’єктивна історична тенденція, сформульована ще Н. Макіавеллі: мета політики – благо народу і могутність держави. Основою цієї тенденції е об’єктивна діалектика економічного базису і надбудови. Між базисом і політичною частиною надбудови немає проміжних ступенів. Базис визначає її прямо, безпосередньо: політика є концентрованим виявленням економіки – така формула їх взаємодії. Оскільки економічний базис і політична частина надбудови в певній суспільно-економічній формації виступають конкретизацією відповідних виробничих і політичних суспільних відносин, остільки і політична свідомість як соціально-психологічний та ідеологічний компонент надбудови також конкретизується кожного разу у своєму змісті, формах і функціях. Вона безпосередньо відображає економіку і разом з іншими елементами політичної частини надбудови, через своїх носіїв сприяє її розвитку або гальмує його; сприяє економічному прогресу в одних аспектах або гальмує його в інших.
На соціально-психологічному рівні політична свідомість представлена у вигляді несистематизованих емпіричних політичних знань, чуттів, настроїв, емоцій, суджень людей про державу, владу, про відносини між державами, націями, партіями, громадськими рухами. На ідеологічному рівні – у вигляді системи теоретичних і політичних знань, поглядів, ідей, теорій, політичних програм, політичної стратегії і тактики. Вся система політичної свідомості має обгрунтовувати необхідність того політичного ладу держави, породженням якого вона є, розробляти шляхи і засоби його зміцнення; визначати оптимальну політичну організацію в країні, формувати її внутрішню і зовнішню політику і постійно їх коригувати.
Носіями політичної свідомості є індивіди, їх різноманітні об’єднання, організації й установи. Особливе місце належить політичним партіям, політичним рухам, політичній еліті, органам державної влади. Свої політичні позиції вони виражають у програмах та статутах. У них формулюються основні тези політичної стратегії і тактики, політична мета і завдання, методи і засоби їх досягнення. Основою науковості політичних програм, а отже, їхньої відповідності політичним інтересам соціальних суб’єктів, є величезне ідейно-політичне, теоретичне багатство соціальної філософії. Вона є політичною за своєю суттю. Термін “політична філософія”, що активно експлуатується нині, цілком коректний як визначення того розділу соціальної філософії, в якому досліджуються політичні суспільні відносини, політична частина надбудови суспільства і політична свідомість.
В історії політика часто підкоряла філософію, примушувала служити собі. Однак об’єктивна тенденція взаємозв’язку філософії і політики полягає в здійсненні мрії Платона про те, що на чолі держави мають стояти не просто політики, а політики – філософи. Йдеться тут не про персонали, а про політику на основі об’єктивно-наукових рекомендацій соціальної філософії. Тільки соціальна філософія здатна визначати причини політичних подій, показувати шляхи регулювання політичних інтересів з метою їх гармонізації і гуманізації. Ігнорування політико – філософської спадщини і політичної теорії соціальної філософії призводить до політичного волюнтаризму, авантюризму і популізму.
Отже, політична свідомість – це соціально-психологічний та ідеологічний компонент політичних суспільних відносин і політичної частини надбудови суспільства. Вона – складне соціальне утворення, у межах якого формуються політична мета, завдання і програми, стратегія і тактика, методи і засоби їх реалізації. Наукова політична свідомість є могутнім засобом функціонування політичної, економічної та соціальної системи суспільства. Діалектико – матеріалістична соціальна філософія – теоретична і методологічна основа її становлення, розвитку та вдосконалення.
Наступним “за рангом” відображенням у свідомості людей суспільного буття та економічного базису, соціально-психологічним та ідеологічним компонентом надбудови суспільства є правова свідомість (правосвідомість). У її центрі – принципи і норми права, юридичні закони. Система загальнообов’язкових норм і відносин між людьми, права, свободи і обов’язки людини і громадянина розробляються, закріплюються і охороняються державою. Правосвідомість – сукупність поглядів, ідей, почуттів з приводу ставлення людей до права, законності, правосуддя, їх уявлення про правомірну і неправомірну поведінку в суспільстві.
Соціально-психологічну складову правової свідомості утворюють емпіричні знання і уявлення людей про законне і незаконне, справедливе і несправедливе, необхідне й обов’язкове; почуття обов’язку, відповідальності, невідворотності покарання за здійснені злочини та ін. На ідеологічному рівні правосвідомість є системою правових поглядів, правових вчень, теорій, кодексів. Усі елементи правосвідомості внутрішньо пов’язані, невпинно взаємодіють, проникають один в одного.
Носіями правової свідомості є індивіди, їх об’єднання, організації та установи, у тому числі власники засобів виробництва, менеджери, державні службовці і особливо спеціально підготовлені індивідуальні та соціальні суб’єкти юристів – прокурори, судді, адвокати, міліціонери, нотаріуси, військовослужбовці внутрішніх військ, у сфері міжнародного права – дипломатичний корпус, а також збройні сили країни.
Усією системою права через своїх носіїв правова свідомість утверджує відносини власності, механізм господарських зв’язків, регулює заходи і форми поділу праці та її продуктів, регламентує організацію і діяльність державного механізму, визначає заходи боротьби із зазіханням на встановлені законом громадський порядок і процедуру вирішення конфліктів, впливає на численні форми міжособистісних відносин.
У цілому правосвідомість через діяльність своїх суб’єктів, залучених до системи суспільних зв’язків, виконує низку функцій. Найбільш актуальними з них є:
– пізнавальна функція (у правосвідомості реалізується пізнання права індивідами – учасниками правових відносин);
– аксіологічна функція (оцінка суб’єктом, відповідно до його інтересів і мети, вимог і можливостей права в категоріях: благо, добро, зло, користь, шкода та ін.);
– регулятивна функція (правосвідомість регулює поведінку людей, а також їх потреби, позиції, відносини в галузі права).
Правова свідомість підпорядкована загальним закономірностям розвитку суспільної свідомості, проте на неї також істотно впливають інші ЇЇ форми, насамперед політична свідомість. Функціонування правової свідомості залежить від політики, а політичної свідомості – від права. Так, у тоталітарних державах норми і закони права практично не діють. Ці держави не є правовими, правова свідомість у них підмінена політичним доносництвом, лицемірством і неправдою, мисленням чужими думками, готовими трафаретами, підлабузництвом, культом вождя і постійним страхом. “Всі люди рівні в республіканських державах, – справедливо стверджував Ш.-Л. Монтеск’є, – вони рівні і в деспотичних державах: у першому випадку – тому, що вони – все, у другому – тому, що всі вони ніщо”1.
У демократичних державах неправова політика неможлива, як неможлива і політична свідомість без опори на правосвідомість. Водночас недостатній рівень розвитку політики і політичної свідомості може призвести до нульової ефективності найдосконалішого права і найдосконалішої свідомості. Держава громадянського суспільства має бути правовою. Для її створення мало розробити досконалі юридичні принципи, норми, закони. Треба, щоб народ оволодів ними, щоб ці принципи, норми і закони, необхідність їх виконання перетворилися на внутрішні переконання людей. Досягається це за допомогою правового всеобучу і реальної правової практики в державі.
У правовій державі визнається і діє принцип верховенства права, гарантуються і захищаються права, свободи й обов’язки людини і громадянина, всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи, і всі вони рівні перед законом.
У правовій державі діє принцип презумпції невинності, ніхто не може бути арештований чи утримуватися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду; не може бути підданий катуванню, жорсткому, нелюдському чи такому, що принижує людську гідність, ставленню або покаранню. Жодна людина без її добровільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. У правовій державі покарання за злочини невідворотні, але кожний громадянин має право па кваліфікований захист у суді, і до винесення рішення судом ніхто не може називатися злочинцем.
Рух до правової держави – складний і відносно тривалий процес. Для багатьох держав навіть сучасного світу він можливий тільки через справжню революцію у сфері правових і політичних відносин, правової і політичної частини надбудови.
Правосвідомість нерозривно пов’язана з моральною свідомістю. Мораль (лат. все, що стосується характеру, складу душі, звичок; звичаї, поведінка) – один з основних способів нормативного регулювання дій людини в суспільстві; особлива форма суспільної свідомості і вид суспільних відносин. Моральна свідомість є відображенням ставлення людей одне до одного і різноманітних соціальних спільнот у вигляді сукупності принципів, правил, норм їх поведінки. Як форма суспільної свідомості вона підлягає всім її закономірностям і водночас має свою специфіку і структуру.
На суспільно-психологічному рівні моральна свідомість включає моральні почуття (честі, достоїнства, совісті, обов’язку та ін.), емоції (фр. хвилювання, безпосередні і пристрасні переживання: оціпеніння, втеча, агресія чи радість, схвалення, співчуття тощо), уявлення про моральне і аморальне, досвідне значення моральних правил, звичаїв колективу і суспільства. Ці елементи становлять нібито первинну моральну свідомість, формуються раніше раціональних уявлень про необхідне, справедливе, чесне тощо.
На ідеологічному рівні моральна свідомість є сукупністю принципів, норм, категорій, ідеалів, ідей про обов’язкове, суще, особисте і суспільне. Boнa специфічна завдяки головним чином нормативному характеру.
Моральна норма (лат. правило, зразок) – вимога суспільства до особистості, колективу здійснювати певну поведінку. Boнa є елементом моральних відносин і моральної свідомості одночасно. З одного боку, вона є обов’язковою нормою поведінки багатьох людей, своєрідним моральним законом. У кожному суспільстві є об’єктивна потреба в однотипній поведінці в повторюваних ситуаціях. Реалізується ця потреба через моральні норми. Необхідність їх виконання кожним індивідом базується на впливі масового прикладу, суспільної думки, влади колективної звички, всіх форм практичного вираження волі суспільства в тих звичаях, які в ньому склались.
З іншого боку, моральною свідомістю норми формулюються у вигляді повелінь усім людям робити так, а не інакше. Прикладом таких повелінь є деякі з так званих “Десяти заповідей” Біблії: шануй батька і матір своїх, не вбий, не вкради та ін. Однак самі по собі норми не можуть бути остаточним орієнтиром у моральній діяльності. Така, наприклад, норма, як “не вбий” не може застосуватися щодо вбивці чи небезпечної для суспільства людини. Моральні норми функціонують у конкретних умовах і обставинах. Кожного разу їх визначає моральна свідомість. У вій вони стають внутрішньою потребою, звичкою виконувати їх без зовнішнього і внутрішнього напруження.
Моральна свідомість відрізняється від інших форм суспільної свідомості також тим, що базується на переконаннях, історичних прикладах, громадській думці, традиціях. Якщо за правосвідомістю стоїть сила закону держави, і за порушення норм права настає невідворотне покарання судом, то за моральною свідомістю – сила громадської думки, а покаранням за порушення норм моралі є громадський осуд. Саме тому норми моралі не розробляються в теорії так детально, як норми права. Однак поле впливу моральної свідомості на людей значно ширше, ніж правової. Жодне право не може регулювати, наприклад, відносини дружби між людьми, товариськості, кохання, порядності, справедливості, поваги тощо.
Особливістю моральної свідомості є також її оцінно-імперативна функція (з одного боку, моральна свідомість оцінює дії та вчинки людей, з іншого – наказує поводитися певним чипом). У моральній свідомості оцінки фіксуються категоріями добра, зла, справедливості, щастя, сенсу життя та багатьма іншими. Проблема – в об’єктивному критерії моральної оцінки. Соціальна філософія намагається вирішити цю проблему впродовж усієї своєї історії. Так, філософи Стародавньої Греції (Демокріт, Арістіпп, і особливо Епікур) запропонували як критерій моральної оцінки гедонізм. Це такий спосіб обгрунтування моралі, який зміст різноманітних моральних вимог зводить до загальної мети – здобуття насолоди і запобігання стражданням: моральною є поведінка, яка надає людині насолоду. У XIX ст. соціальна філософія запропонувала ще один критерій моралі – утилітаризм. Його автори – англійські філософи І. Бентам, Дж. Міль, Дж.-С. Мілль – доводили: моральне все, що дає людям користь, прагнення до користі міститься в природі людини. Своєрідний критерій моралі запровадив І. Кант під назвою “категоричний імператив”: роби так, щоб максима твоєї волі (правило, якого ти дотримуєшся) могла бути разом з тим основою всезагального морального законодавства (тобто щоб усі інші могли також його дотримуватися).
Проте ці та інші критерії моралі (наприклад, “мста виправдовує засоби”) за всієї їхньої привабливості та актуальності в певні історичні епохи не можуть претендувати на загальну значущість і загальне застосування. Очевидно, що критерій моралі буде проблемою філософії і науки аж до формування глобального, загальнолюдського, однозначного розуміння принципів, норм, категорій цієї форми суспільної свідомості.
Діалектико – матеріалістична соціальна філософія у пошуках критерію моралі виходить з того, що основою всіх моральних норм є соціальна практика. Bona обгрунтовує мораль, яка стверджує і захищає в житті особистості і суспільства нове, прогресивне, адекватно виражає потреби та інтереси індивідуальних і соціальних суб’єктів. На цій підставі вона вважає аморальним жити за рахунок іншого; утверджувати свою гідність за рахунок гідності іншого, обкрадати його талант; використовувати службове становище з користолюбних міркувань тощо.
Крім оцінно-імперативної, моральна свідомість виконує в суспільстві низку інших функцій:
– регулятивну (регулює поведінку людини в усіх сферах життя: у побуті, політиці, науці, родині тощо силою звички і владою суспільної думки);
– комунікативну (є особливою формою спілкування людей, ставлення до суспільства, соціального середовища);
– виховну (прилучає людей до моральних цінностей, вчить наслідувати їх);
– пізнавальну (відображає моральні відносини в їх історії та взаємозв’язках з іншими суспільними відносинами, вивчає їх, накопичує моральну інформацію і передає її новим поколінням людей).
Свої функції моральна свідомість реалізує у взаємозв’язку з усіма іншими формами суспільної свідомості. Так, перспективною може бути тільки морально-авторитетна політика. Для народу вона стає довірчою через утвердження принциповості, чесності, відкритості політичної мети, скромності і переконаності політичних керівників. Моральна свідомість обмежує методи розв’язання політичних завдань не принципом найбільшої ефективності, а принципом припустимості та виправданості.
Разом з правовою моральна свідомість виражає розгорнуті системи правил поведінки людей. Правові з них з часом переходять до розряду моральних, а моральні – до правових. Моральні санкції завжди входять до внутрішньої структури правових санкцій, а останні завжди морально осмислюються. Зближення моральної свідомості і правосвідомості, отже, є закономірністю їх взаємодії. Моральна свідомість, крім того, становить основу змісту релігійної свідомості. В утвердженні простих норм моралі вони однодумні та одностайні. Однак протилежні їхні позиції щодо питань джерела моральної свідомості і способів її поширення в суспільстві: у релігії – Бог, проповідь, чернецтво, а насправді, – соціальна практика, навчання і виховання людей. Нарешті, без моральної свідомості немислимі ні наука, ні мистецтво.
Моральна свідомість – одна з найдавніших форм суспільної свідомості. Вона розвивається і постійно вдосконалюється. У моральній свідомості зростає міра людяності в стосунках між людьми. Все глибшого змісту набуває поняття справедливості, зростає роль особистості в суспільному процесі регулювання поведінки народу, все активніше утверджуються гуманістичні відносини в суспільстві. Роль моральності в повсякденній життєдіяльності людей набуває пріоритетної спрямованості.
Особливою формою суспільної свідомості та духовного життя людей є естетична свідомість. У ній дійсність відображається з погляду понять – категорій: “піднесене – низьке”, “прекрасне – огидне”, “комічне – трагічне”. її специфіка полягає у відображенні дійсності у формі художніх образів.
Художній образ – форма пізнання дійсності,
(1 votes, average: 5,00 out of 5)