Філософія – Сидоренко О. П. – 5.2. Матерія: рух, простір та час – її властивості

Проблема матерії е внутрішнім стрижнем теоретичного змісту матеріалістичної філософи, а поняття матерії – квінтесенцією, альфою і омегою матеріалізму, центральною його ідеєю і категорією.

Термін “матерія” має латинське походження (лат. речовина). У широкому значенні – це субстанція, найглибша сутність світу, його фундамент. Згідно з матеріалістичною філософією, крім матерії в її різноманітних видах та формах, у світі нічого не існує. Навіть свідомість розглядається як властивість матеріального характеру, оскільки вона притаманна високоорганізованій матерії – мозку людини.

У вузькому розумінні матерія – це об’єктивна реальність, яка існує поза і незалежно від свідомості і відображається органами чуття. З її змісту вилучається все, що є продуктом діяльності психіки людини. Матерія розглядається як протилежність свідомості. З гносеологічного погляду так чинити можна, тому що в самій свідомості не існує, наприклад, ланів чи лісів, на які спрямовані органи чуття людини. У ній немає нічого речовинно-субстратного від цих об’єктів споглядання. У свідомості містяться лише ідеальні образи, копії ланів і лісів, завдяки чому фахівець може осмислено діяти, творити.

Поняття матерії – це найширша абстракція, категорія. Тому матерію взагалі неможливо бачити, сприймати дотиком, нюхати, пробувати на смак і т. ін. Те, що сприймають органи чуття людини, є певним видом матерії. Матерія не тотожна жодній з речей, хоча всі вони входять до її структури, а іноді, на рівні буденної свідомості, саме так і сприймаються.

Отже, головною ознакою матерії є те, що вона – об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості.

У сучасній філософії виокремлюють чотири етапи становлення категорії “матерія”.

Перший отримав назву етапу наочно-чуттєвого уявлення про матерію. Він охоплював безліч філософських шкіл і течій стародавнього світу, особливо античної Греції. Основою речей і космосу вважались ті чи інші першооснови (стихії) природи, які мали життєве значення, були поширеними і сприймалися наочно-чуттэво. Наприклад, Фалес доводив, що такою першоосновою є вода.

Другий етап називається фізикалістським, оскільки він базувався на фізичних уявленнях про зміст і структуру матерії. Зародився цей етап ще в античності, а розквіту досяг в епоху Нового часу. Його видатними представниками були: Ф. Бекон, Р. Декарт, Дж. Локк, П. Гассенді, І. Ньютон, М. Ломоносов, Д. Дальтон, К. Гельвецій, П. Гольбах та ін. Вони доводили, що матерія – це атоми або сукупність загальних властивостей речей. Так, за Ф. Беконом, кожна річ складається з певної кількості неподільних і простих властивостей – твердості, тяжіння, проникності, легкості. Згідно з Р. Декартом, природа матерії полягає в одній лише протяжності. Дж. Локк вважав, що сутність матерії утворюють дві вічні та незмінні властивості предметів – протяжність і щільність.

У межах механістичних поглядів Г. Галілея та І. Ньютона визначальною ознакою матерії була маса як особлива властивість макротіл. Оскільки маса виявляється у вигляді ваги, остільки головною ознакою матеріальності тіл вважалась на той час (аж до кінця XIX ст.) саме вага. Зрештою, матерія ототожнювалася з масою, носіїв якої розглядали як неподільні атоми.

Можна навести й інші цікаві погляди на матерію відомих філософів тієї епохи. Усіх їх поєднувало одне – їхні міркування стосовно сутності та змісту матерії були певним кроком уперед порівняно з розумінням її античними мислителями. Однак і ці погляди не були позбавлені недоліків. Головний з них – підміна матерії як субстанції речей їх загальною якістю, тоді як субстанція і якість – це різні характеристики буття.

Цей недолік у трактуванні матерії чітко виявився наприкінці XIX – початку XX ст., у період революції у фізиці, коли стала відомою мінливість атомів та їх здатність спонтанно розпадатися, виділяючи при цьому тепло і випромінюючи електрони, альфа-частинки та електромагнітні хвилі. Стало зрозуміло, що маса електронів змінюється залежно від швидкості їх руху. Оскільки матерія ототожнювалася з неподільністю атомів, з їх незмінною масою, остільки експериментальне підтвердження подільності атомів і мінливості їх маси спричинили розгубленість фізиків. Багато хто з них став твердити, що “атом дематеріалізується, матерія зникає”. У результаті виникла необхідність поглибленої та всебічної інтерпретації поняття “матерії””. Настав третій, філософсько-гносеологічний, етап у формуванні і розвитку цього поняття. Застосувавши діалектику до його вивчення, філософія дійшла висновку, який В. Ленін сформулював так: “Матерія є філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, що дана людині в її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них”1. До позитивних моментів цього визначення можна віднести те, що воно оголошує поняття матерії філософською категорією, а об’єктивну реальність – її головною властивістю, стверджує пізнаванність матерії та показує шляхи її вивчення.

Четвертий етап – субстанційно-аксіологічний (ціннісний). Він сформувався в середині XX ст. у результаті розвитку філософської думки та синтезу різноманітних стратегій дослідження матерії. Всі досягнення в цих дослідженнях, всі відомі науці та практиці форми і види матерії сьогодні розглядаються як загальнолюдські цінності, а за їх подальшого вивчення пріоритетною стала методологія діалектико-аксіологічного підходу.

Із сучасного уявлення про сутність і зміст матерії випливають її основні властивості: об’єктивність, вічність, нестворенність, багатоякісність, системність, структурність, самоорганізація, взаємодія, відображення та ін.

Якісна нескінченність матеріального світу полягає в невичерпності форм і видів предметної реалізації матерії. Наука відкрила і ще відкриє багато нового, дивовижного в структурі матерії, але вже сьогодні достовірно відомо, що матерія дискретна.

На засадах генетичного принципу у філософії виокремлюють неживу (неорганічну), живу (органічну) та соціально організовану (соціум) матерію. Кожен з рівнів має підрівні. У неживій матерії – це субмікроелементарний, мікроелементарний, ядерний, атомарний, молекулярний, макроскопічний, планетарний, галактичний, метагалактичний.

Відповідно до сучасних наукових поглядів, глибинні структурні підрівні неживої матерії представлені об’єктами мікроелементарного характеру. Це насамперед елементарні частинки. Вони мають одночасно і корпускулярні, і хвильові властивості, а закономірності їхнього руху, які вивчаються квантовою фізикою, відрізняються від закономірностей руху макротіл, що описуються в класичній фізиці. Наприклад, електрон має масу, заряд, магнітний момент, спін, здатність разом з античастинкою перетворюватися на фотон.

Має певні підрівні організації матерії і Земля як планетарний об’єкт: кристали, мінерали, гірські породи – геологічні тіла геосфери (ядро, мантія, літосфера, гідросфера, атмосфера) та проміжні структурні утворення.

Мегасвіт містить у собі міжзоряне поле і речовину, які концентруються в такі згустки, як зірки з планетами (пульсари, “чорні дірки”), зіркові скупчення – галактики, квазари. Розповсюдженими в космосі є міжзоряний газ, пилові галактичні і міжгалактичні туманності тощо.

В основі матеріальних систем і структурних рівнів матерії лежать фізичні види реальності: речовина і поле. Речовина – це вид матерії, який складається з частинок, що мають певну масу спокою. Це фактично всі матеріальні системи – від елементарних частинок до метагалактичних утворень. Наявність речовини є одним з виявів дискретності матерії.

Поле – це матеріальне формування, якому не притаманна маса спокою, а властива лише маса руху, що залежить від енергії квантів. Тому матерія не тільки дискретна, а й неперервна. Наукою відкриті різні види полів – гравітаційне, електромагнітне, ядерне і т. ін. Вони пов’язують частинки матерії, дозволяють їм взаємодіяти й існувати. Так, без полів тяжіння ніщо не об’єднувало б зірки в галактики, а саму речовину – в зірки. Взагалі всі тіла перестали б існувати: без електричних та магнітних полів ніщо не пов’язувало б атоми в молекули, а електрони і ядра – в атоми.

Квантова фізика виявила відносність розмежування між полем і речовиною. Наприклад, електромагнітне поле уявляється як система фотонів, а гравітаційне – як система гравітонів – гіпотетичних частинок, існування яких передбачається квантовою теорією. Водночас і частинки речовини – електрони і позитрони, мезони та ін. фізика розглядає як кванти відповідних полів (електронно-позитронного, мезонного тощо).

Окрім речовини і поля, є інші фізичні види матерії. Особливими видами матерії є плазма і фізичний вакуум. Останній визнається сьогодні найфундаментальнішим видом фізичної реальності. Нещодавно фізики відкрили частинки, які за масою дорівнюють масі протона, але заряд у них не позитивний, а негативний. їх назвали антипротонами. Незабаром були відкриті й інші античастинки. Серед них виявлено антинейтрони. На цій підставі висунуто припущення про існування у фізичному світі поряд з речовиною також і антиречовини. Це теж матерія, тільки іншої структурної природи. Ядра атомів антиречовини гіпотетично складаються з антипротонів і антинейтронів, оболонка атома – з позитронів.

Сучасна фізика безпосередньо підійшла до встановлення існування антиполя, про що свідчить відкриття існування антинейтрино, які можна кваліфікувати як частинки антиполя. Питання про існування антиполів поки що залишається дискусійним, але висновки, що випливають з цієї гіпотези, вже мають не окреме, а всезагальне значення, оскільки стосуються загальної картини світу.

У сучасній літературі багато пишуть про так званий антисвіт. Припускають, що поруч зі світом, котрий існує на основі речовини і поля, є світ, який складається з антиречовини та антиполя. Чи існує антисвіт, покаже розвиток науки. Але не можна замінювати поняття “антисвіт” поняттям “антиматерія”, як іноді трапляється. Які б види фізичної реальності не відкрила наука – все це буде матерія. Тому правильним терміном для позначення такого гіпотетичного феномена буде – “антисвіт”, а не “антиматерія”.

Отже, нежива природа невичерпна, різноманітність її об’єктів нескінченна. Але ця різноманітність не хаотична, а впорядкована. Результатом її еволюції є виникнення на планеті Земля живої природи. Сталося це, як доводять вчені, приблизно 3,5 млрд років тому.

Жива природа представлена такими рівнями матерії: доклітинний (ДНК, РНК, білки), клітини, багатоклітинні організми, види і популяції, біоценози, біосфера.

Сьогодні біологи розглядають еволюційну концепцію як результат синтезу різних галузей біологічного знання. Висловлюється думка, що дарвінівська теорія еволюції – результат нібито першого синтезу. Другий синтез – об’єднання генетики та дарвінізму, внаслідок чого виникла синтетична теорія еволюції. На думку вчених, біологія прямує до третього синтезу, провідну роль в якому має відіграти молекулярна біологія.

У процесі еволюції живої матерії сформувався її особливий рівень – соціально організована матерія: індивіди, сім’я, колективи різних рівнів, соціальні групи, класи, етноси (нації, народності, племена, раси), держави, союзи держав, суспільство в цілому.

Специфіка соціально організованої матерії полягає в тому, що її якісна своєрідність визначається не стільки фізичною і біологічною природою людей як живих організмів, скільки системою відносин, що виникають між людьми і різними їх об’єднаннями в процесі спілкування, трудової і пізнавальної діяльності. Тому вихідними чинниками соціальної реальності перш за все є матеріальні та ідеологічні суспільні відносини з природою, засобами виробництва, розподілом, обміном, споживанням тощо. їх існування зумовлюється функціонуванням сукупностей людей і різними зв’язками між ними. На рівні соціальної реальності матеріальна субстанція розкриває себе постійно аж до виникнення свідомості та взаємопереходу матеріального й ідеального в процесі розгортання практичної діяльності людей.

Згідно з матеріалістичною філософією, кожен крок пізнання природи, свідомості і суспільства розширює наші уявлення про невичерпність і різноманіття форм, родів, видів, рівнів і підрівнів матеріального світу. Водночас світ не лише різноманітний, але і єдиний, оскільки в його основі одна субстанція – матерія. Сфера ідеального, свідомості – це не якийсь інший (“потойбічний”) світ, що існує паралельно з матеріальним, а своєрідне відображення матерії в головах людей. Свідомість поза і без матерії існувати не може. Тому в цій філософії вирішити проблему єдності світу означає, перш за все, виявити єдність матерії і свідомості.

Світ єдиний ще й тому, що матеріальні об’єкти складаються з одних хімічних елементів. Цей аспект світу вивчають конкретні науки. Філософія ж констатує, що матеріальна субстанція не зводиться лише до предметності, існує ще й свідомість, але вона – властивість високоорганізованої матерії. Тому матерія не залежна від волі і свідомості людини.

Виявом єдності світу є також єдність його законів. Оскільки субстанція дискретна, то між її елементами є зв’язки, діють закони. Світ єдиний і тому, що всі його елементи підпорядковуються одним всезагальним законам і закономірностям, наприклад, закону всесвітнього тяжіння, закону взаємозв’язку маси і енергії тощо.

Отже, світ, що існує, у своїй різноманітності єдиний і у єдності різноманітний. У цьому полягає внутрішня природа матерії як субстанції. Матерія – це і єдина сутність світу, і його різноманітне предметне існування.

Важливою властивістю матерії є її самоорганізація. Суттєвим сучасним внеском до її розуміння, як і змісту матерії взагалі, стали ідеї синергетики (грец. сумісний, такий, що діє узгоджено). Це напрям міждисциплінарних наукових досліджень, що сформувався в 70-ті роки XX ст.

Самоорганізація – процес, унаслідок якого створюється, відтворюється чи удосконалюється організація складної динамічної системи. Такі процеси відбуваються завдяки перебудові наявних та виникненню нових зв’язків між елементами відкритих систем. Саме ці системи утворюють той світ” в якому ми живемо. Процеси, що відбуваються в них, мають природний, спонтанний характер. Протікаючи в умовах взаэмодії з навколишнім середовищем, вони відносно автономні, незалежні від нього. Причому зміни в таких системах неперервні і відбуваються в певному напрямку: від хаосу до порядку. Отже, синергетика дійшла висновку, прямо протилежного твердженням класичної фізики: чітка тенденція змін у світі полягає не в спрямованості до хаосу як кінцевого стану змін, а навпаки – до порядку. Синергетика, отже, дає можливість розглядати з принципово нового погляду всі основні форми матеріального буття і способи їх існування.

Нарешті, ще одна властивість матерії – її незнищенність. Досліджуючи фундамент матерії, сучасна фізика відкрила всезагальне перетворення матеріальних об’єктів. Перетворення механічного руху внаслідок тертя приводить до нагромадження внутрішньої енергії тіла, до посилення теплового руху його молекул. Тепловий рух, у свою чергу, може перетворитися на випромінювання. Закон збереження і перетворення енергії наголошує: які б процеси перетворення не здійснювалися у світі, загальна кількість маси і енергії залишається незмінною. Будь-який матеріальний об’єкт існує лише у зв’язку з іншими і через них пов’язаний з усім світом. Так, екологічні проблеми, які все гостріше нагадують про себе, мають в основі людську діяльність. З іншого боку, вчені вже не перше десятиріччя переконують, що тільки через освоєння космічного простору людство в найближчі століття, а можливо, десятиліття зможе розв’язати життєво важливі для себе проблеми, наприклад, забезпечення землян гостро необхідними енергоресурсами.

Властивості незнищенності і нестворенності матерії мають велике методологічне значення. Враховуючи їх, наука відкрила закони збереження маси, енергії, заряду, парності та ін., які дали змогу глибше і повніше зрозуміти процеси, що відбуваються в різних сферах природи. Вопи е також знаряддям критики помилкових поглядів на сутність і структуру світу, його глибинні підвалини. Тому розуміння матеріальної єдності світу все грунтовніше проникає і в сучасне природознавство, і в науки про людину та суспільство. Воно свідчить про те, що в основі всієї різноманітності наявних речей, явищ та процесів є рух матерії.

Структурність матерії, існування в ній певного типу матеріальних систем припускає як внутрішню, так і зовнішню взаємодію відносно кожного відокремленого об’єкта. Взаємодія приводить до зміни його властивостей, відношень, станів. Всі ці зміни в їх найзагальнішому вигляді є невід’ємною характеристикою матерії, її атрибутом. В матеріалістичній філософії вони називаються рухом. Рух – це не тільки будь-які зміни взагалі, а й всілякі взаємодії матеріальних об’єктів, перехід їх станів.

Матерія існує тільки в русі. Через рух і лише завдяки йому вона виявляє себе. Неможливо знайти жоден об’єкт, який би не перебував у русі. Рух є способом існування матерії. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії без руху, як і руху без матерії. Будь-який матеріальний об’єкт існує завдяки тому, що в ньому відтворюються певні типи руху. За умови їх знищення об’єкт припиняє існування, переходить в інші об’єкти, які, у свою чергу, характеризуються певним набором типів і форм руху. Інакше кажучи, рух внутрішньо властивий матерії.

У XIX ст. у філософії сформувалася позиція, згідно з якою рух (енергія) може існувати самостійно, незалежно від матерії. Ця концепція отримала назву енергетизму. її автором був німецький фізик, хімік і філософ В. Ф. Оствальд (1853-1932). Він доводив, що насправді існує лише єдина субстанція, якою є енергія. Помилка енергетизму полягає в абсолютизації енергії. Чиста енергія – це тільки одна з характеристик інтенсивності взаємодії матеріальних об’єктів.

У дусі енергетизму іноді тлумачиться і закон, який пов’язує масу й енергію матеріальних об’єктів: Е = m*c2, де енергія Е дорівнює добутку маси т на квадрат швидкості світла с. Відомо, що маса – одна з властивостей матерії. Сенс наведеної формули (відкритого Л. Ейнштейном закону еквівалентності маси та енергії) полягає в тому, що зі зростанням маси зростає й енергія об’єкта, і навпаки, матеріальний об’єкт діє з певною енергією, яка відповідає цій масі. Матерія не може перетворюватися па жодну зі своїх властивостей. Маса – міра таких властивостей матерії, як інерція та гравітація, а енергія – міра руху.

Отже, досягнення сучасної фізики засвідчили необгрунтованість і безпідставність енергетизму. Розглянутий закон переконливо підтверджує безпосередній зв’язок, єдність матерії та руху.

Рух матерії – єдність протилежностей: абсолютного і відносного, стійкого і мінливого, перервного і неперервного. Рух матерії абсолютний і вічний. Це означає, що його неможливо ні створити, ні знищити. Разом з тим кожний конкретний матеріальний об’єкт має тривалість існування. Такий стан руху матерії називається спокоєм. Спокій – момент, конкретний вияв руху, рух у рівновазі. Як свідчить сучасна фізика, між молекулами повинен діяти обмін електронами, а в самих молекулах – рух електронів, взаємоперетворення протонів па нейтрони в середині ядер і т. ін. Це можна сказати про будь-який об’єкт навколишнього світу: рослин, тварин, все живе, у тому числі про нас самих, оскільки не лише постійно змінюється стан нашої психіки (виникають нові відчуття, переживання, ідеї, думки), а й безупинно відбувається зміна тіла (через певний проміжок часу, внаслідок обміну речовин молекули нашого тіла повністю змінюють свій склад).

Отже, поняття спокою е станом руху, який забезпечує стабільність предмета, збереження його якості. Якщо рух матерії абсолютний, то спокій відносний.

Суттєвими характеристиками руху матерії також є його перервність і неперервність. Перервність – властивість матерії бути дискретною (планети, тіла, кристали, молекули, атоми, ядра тощо). Неперервність, навпаки, – її властивість бути цілісними системами, які утворюються з окремих дискретних елементів, нескінченності їх зв’язків, поступовості зміни станів, плавності переходів з одного в інший. Завдяки перервності можливе існування в об’єктивній реальності нескінченної множини різноманітних конкретних матеріальних об’єктів. Неперервність виявляється у вічній еволюції цих об’єктів, їх взаємозв’язках.

Рух матерії різноманітний за виявом й існує в різних формах. Першу наукову класифікацію форм руху матерії дав Ф. Енгельс. У працях “Анти-Дюрінг” і “Діалектика природи” він назвав такі: механічну, фізичну, хімічну, біологічну та соціальну форми. Сьогодні вчені пропонують вважати особливими формами руху геологічні та планетарні зміни. Для обговорення висунуто і питання про специфічну комп’ютерну форму руху матерії. Всі вони якісно відрізняються між собою. Кожна з форм має конкретний матеріальний носій і характеризується особливими законами.

Механічний рух притаманний будь-якому вияву матерії у вигляді як поля, так і речовини. Сучасною наукою встановлено, що просторові переміщення мають місце в будь-якому матеріальному утворенні – від елементарних частинок до живого організму. В інших формах руху матерії механічні зміни мають підпорядкований характер.

Фізичний рух охоплює теплові, електричні, магнітні, внутрішньоатомні та внутрішньоядерні процеси у твердих тілах, рідких тілах та газах. Сюди ж належать процеси, пов’язані з рухом елементарних частинок. Сучасний науково-технічний прогрес суттєво збагатив уявлення про фізичну форму руху матерії, чим значно просунув уперед і теоретичну, і практичну фізику.

Хімічний рух пов’язаний зі з’єднанням або роз’єднанням атомів. Внаслідок цих процесів виникають чи розпадаються молекули, з яких утворюються всі хімічні сполуки. Хімічні перетворення дуже поширені в живій і неживій матерії.

Біологічний рух – один із найскладніших. Він охоплює всі різноманітні процеси у живих організмах, які пов’язані з обміном речовин з навколишнім середовищем.

Соціальний рух (суспільне життя, історія людства) суттєво відрізняється від усіх інших форм і виникає з появою людського суспільства. Основним його виявом є процес матеріального виробництва, який, врешті-решт, визначає всі інші сфери життєдіяльності суспільства.

Форми руху матерії взаємопов’язані та нерозривні. У процесі розвитку матерії кожна відносно складна форма руху виникає з попередньої, більш простої. Такі переходи від однієї форми руху до іншої е якісним стрибком, результатом якого є поява речей, явищ, процесів та їх законів, що починають діяти поряд із законами попередньої форми руху. При цьому більш складна форма містить у своєму складі закони і матеріальний субстрат нижчих, простих форм руху. Так, біологічна форма виникає на підставі хімічної форми руху. Організми рослин і тварин у функціонуванні та розвитку підпорядковуються дії хімічних законів. Однак визначальними для них є біологічні закони обміну речовин, природного добору, спадковості, які не можна зводити до законів

Хімії. Саме так заколи суспільства неможливо звести до законів біології, тим більше – до законів механіки, фізики і хімії.

Оскільки вищі форми руху базуються на нижчих, остільки вивчення пертих законів слід органічно поєднувати з вивченням других. Пізнання своєрідності дії хімічних та фізичних законів у живих організмах є необхідною передумовою для розкриття біологічних законів.

В історії філософії в розумінні співвідношення нижчих та вищих форм руху матерії виявились дві крайнощі: механіцизм і віталізм. Якщо для механіцизму характерне прагнення до зведення (редукціонізму) законів вищих форм руху до законів нижчих форм руху, то віталізму властиве тяжіння до абсолютного протиставлення і відриву перших від других і, у зв’язку з цим, цілковите заперечення можливості пізнання методами науки вищих форм руху. Інакше кажучи, у механіцизмі заперечується якісна відмінність форм руху, а у віталізмі ця відмінність абсолютизується. Як зразок сучасного механіцизму можна розцінювати погляди прихильників так званої соціобіології, оскільки вони базуються на редукції соціальних процесів до біологічних. Це стосується перш за все спроб звести моральні якості людини до біологічних (зокрема генетичних) виявів людської природи. Прикладом віталізму є позиція німецького біолога X. Дріша (1867-1941), який намагався пояснити складність, цілісність та доцільність будови і функцій організму якоюсь нематеріальною і непізнаванною силою – ентелехією. У такому випадку питання про вивчення закономірностей біологічних процесів знімається загалом раз і назавжди, що суперечить суті та духу науки та вимогам практики.

Отже, форми руху матерії якісно визначені, мають свою специфіку, перебувають у безпосередній чи опосередкованій взаємодії та взаємоперетворенні.

Крім форм, є типи руху. В основі їх класифікації лежать кількісні та якісні зміни.

Кількісні зміни пов’язані з перенесенням матеріальних об’єктів у просторі, зміною місця їх перебування та характеристик. Це кількісний тип руху матерії.

Якісні зміни завжди пов’язані з перебудовою внутрішньої структури об’єктів і перетворенням їх на нові об’єкти, що мають нові властивості. Це якісний тип руху, який у свою чергу поділяється па динамічний та популяційний.

Динамічний якісний рух пов’язаний зі збереженням якості предмета, його стійкості, коли якісні зміни не виходять за межі наявної форми матерії, певного рівня її організації. Сюди ж належать процеси, пов’язані з такими якісними перетвореннями, за яких виникають більш складні стани об’єкта па основі простих, розвиваються потенційні можливості, що приховувалися в попередніх якісних станах. У неживій матерії яскравим прикладом такого руху є еволюція зірок. У живій матерії – це удосконалення в межах об’єкта, явища, процесу, що вже сформувався.

Популяційний якісний рух пов’язаний з переходом від якісних станів, характерних для одного рівня матерії, до якісного стану іншого рівня організації матерії: формування з елементарних частинок атомів, з атомів – молекул, перехід від неживої матерії до біологічного рівня її організації, виникнення людини, суспільства тощо.

Отже, між формами і типами руху матерії об’єктивно є генетичний зв’язок, тобто кожна попередня, нижча форма руху, як і його тип, зумовлює появу наступної, вищої, і входить до неї. Вищі форми і типи руху не зводяться до нижчих. Розкриття взаємовідносин між ними має величезне гносеологічне та методологічне значення для розуміння розвитку природи, пізнання суті складних явищ і практичного управління ними.

Матерія рухається в просторі і часі. Ставлячи питання, що таке простір і час, кожна людина насамперед цікавиться їх сутністю, а також характером їх буття – чи існують вони “самі по собі”, чи породжені Богом, чи перебувають лише в нашому сприйнятті або розумі.

Простір і час – це атрибути, тобто суттєві властивості рухомої матерії. Вони – корінні форми її існування. Однак філософи – ідеалісти заперечують залежність часу і простору від матерії. Наприклад, Д. Берклі вважав їх суб’єктивними формами сприймання речей. Згідно з І. Кантом, простір і час – апріорні й абсолютно “порожні” форми чуттєвого споглядання речей, внутрішньо і споконвічно притаманні людській свідомості. У світі природних речей не існує ні часу, ні простору. Те й інше властиве лише людському способу сприймання предметів. Г. Гегель, навпаки, визнавав об’єктивність простору і часу, але розглядав їх як результат творчої діяльності абсолютного духу.

Матеріалістична філософія доводить, що простір – це категорія, яка відображає протяжність, структурність, співіснування і взаємодію матеріальних систем та всіх їхніх елементів. Час – категорія для вираження тривалості існування, послідовності зміни станів у русі і розвитку матеріальних систем і елементів, з яких вони складаються.

У результаті поєднання елементів матеріалістичних та ідеалістичних поглядів на сутність простору і часу та їх взаємозв’язок з рухомою матерією, в історії філософії виникли два погляди на цю проблему. Вони отримали назву субстанційної та реляційної концепцій простору і часу.

Смисл субстанційної концепції полягає в тому, що простір і час – самостійні сутності, які існують поруч з матерією і незалежно від неї. Таких поглядів дотримувалися, наприклад, Платон, Демокріт, Епікур, І. Ньютон та ін. Тому відношення між простором, часом і матерією уявлялися ними як зв’язки між самостійними субстанціями. Це вело до висновку про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів. Простір вони уявляли як чисту протяжність, порожню “ємність” для речей і подій, а час – як чисту тривалість, що однакова у всьому Всесвіті і перебіг якої ні від чого не залежить.

Найповнішого розвитку субстанційна концепція набула в І. Ньютона, який висунув ідею про існування абсолютного простору і часу. На його думку, простір нерухомий, неперервний, однорідний (однаковий у всіх точках), ізотропний (однаковий у всіх напрямах), тривимірний, нескінченний, ні на що не впливає, і сам не зазнає впливу. Абсолютний час є ні від чого не залежною тривалістю як такою, що рівномірно плине від минулого до майбутнього. Він одномірний, неперервний, нескінченний, однорідний, універсальний. І. Ньютон також доводив, що простір і час не залежать ні від маси речовини, ні від швидкості руху тіл.

Погляди І. Ньютона на простір і час спирались на геометрію Евкліда і погоджувалися з класичною картиною світу, яка панувала в XVII ст. Відобразивши обмеженість науки тих часів, ньютонівське розуміння природи простору і часу разом з тим дало поштовх створенню ідеалістичних вчень про час і простір, хоч у самого І. Ньютона вони інтерпретувалися матеріалістично, тобто розглядалися як начала, що існують поза і незалежно від свідомості.

Зміна фізичної картини світу спричинила переворот у поглядах на простір і час. Відкриття електромагнітного поля та з’ясування неможливості звести поле до механічного середовища (ефіру) виявили необгрунтованість, безпідставність класичної картини світу і разом з нею субстанційної концепції простору і часу. Стало зрозуміло, що матерію не можна уявляти як сукупність окремих, відмежованих один від одного елементів. Насправді тіла і частинки речовини пов’язані в єдині системи полем, дія якого передається зі скінченною швидкістю, однаковою в будь-якій замкнутій системі (зі швидкістю світла у вакуумі). Все це зумовило появу реляційної (лат. відношення) концепції простору і часу. Її прихильники (Арістотель, Г. Лейбніц, Г. Гегель та ін.) розуміли простір і час не як самостійні сутності, а як системи відношень, які утворюються матеріальними об’єктами, що взаємодіють.

Зачатки реляційної концепції вперше трапляються вже в працях Арістотеля. Класичного вираження вона набула у творах Г. Лейбніца. Він, на відміну від І. Ньютона, активно обстоював залежність простору і часу від зв’язків між речами. Якщо для І. Ньютона, наприклад, рослина займає певний простір, який залишається, коли її не стане, то для Г. Лейбніца простір – це і є співвідношення рослини з предметами, які оточують її, поза цими зв’язками немає і простору. Для І. Ньютона простір – це субстанція (свого роду “речовина”), для Г. Лейбніца – своєрідне співвідношення.

Величезний внесок у розробку наукових поглядів на зв’язок простору і часу з рухомою матерією зробили російський вчений М. І. Лобачевський (1792-1856) та німецький математик В. Ріман (1826-1866). Вони дійшли висновку, що властивості простору і часу не завжди і не скрізь однакові і незмінні. У геометрії М. І. Лобачевського через точку, що лежить поза прямою, можна провести не одну (як у геометрії Евкліда), а безліч прямих, які не перехрещуються з даною. Сума кутів трикутника в цій геометрії не залишається постійною і рівною 180°, а змінюється залежно від зміни довжини його сторін, і при цьому завжди залишається меншою за 180°. Б. Ріман створив ще одну неевклідову геометрію. У ній через точку, що лежить поза прямою, не можна провести жодної прямої, яка 6 не перехрещувалася з лапою, а сума кутів трикутника більша за 180°.

Ідеї М. І. Лобачевського та Б. Рімана набули подальшого розвитку і конкретизації в сучасній фізиці. Велике наукове відкриття минулого століття – теорія відносності, яка була розроблена А. Ейнштейном (1879-1955), розкрила конкретні зв’язки простору і часу з рухомою матерією та один з одним, виразивши ці зв’язки конкретно в математичній формі у певних законах. Фундаментальний висновок, що випливає з цієї теорії, свідчить: простір та час не існують без матерії, їх метричні властивості визначаються розподілом і взаємодією матеріальних мас, тобто гравітацією.

Отже, сучасна наука і філософія свідчать, що простір і час, як реальні форми існування матерії, характеризуються цілою низкою особливостей. До їх всезагальних властивостей належать: об’єктивність, тобто незалежність від свідомості людини, абсолютність, кількісна та якісна нескінченність, нерозривний зв’язок одного з одним і з рухом матерії, єдність перервного і неперервного в їхній структурі, залежність від процесів розвитку в матеріальних системах.

Маючи всезагальні властивості, простір і час значно відрізняються один від одного.

До загальних властивостей простору належать: протяжність, зв’язок, тривимірність. Специфічними (локальними) просторовими властивостями матеріальних систем є їх симетрія та асиметрія, конкретна форма і розміри, місцеположення, відстань між тілами, розвиток, мінливість.

До загальних властивостей часу належать: нерозривний зв’язок з матерією, а також з простором, рухом та іншими атрибутами матерії; тривалість, неперервність. Час одновимірний, асиметричний, необоротний і спрямований завжди від минулого до майбутнього. Специфічними властивостями часу є конкретна тривалість та періодичність існування тіл, одночасність подій, ритм процесів, швидкість зміни станів, мінливість.

Вчення про час і простір поглиблюється і розвивається разом з розвитком науки в цілому, але особливо – природознавства і соціальної філософії. Різноманітність форм руху матерії припускає, що існують якісно різні просторово-часові форми, які відповідають різним видам рухомої матерії. У цьому розумінні йдеться про біологічний та соціальний простір і час. Недостатність лише фізичної характеристики простору і часу стала особливо помітною в науці XX ст., коли з’ясувалося, що важливі властивості суспільства і різних соціальних утворень пов’язані зі специфікою їх просторово-часової структури. Сьогодні також помітне зближення між субстанційною та реляційною концепціями простору і часу. Однак вважається, що в подальшому основою теорії часу все ж таки залишиться реляційна концепція.

Отже, знання про світ мають завжди конкретно-історичний зміст, постійно удосконалюються і поглиблюються. Цей процес відбувається під впливом зростаючих вимог життя, суспільно-історичної практики. Тому онтологія постійно удосконалює розробку категорій буття, субстанції, матерії, руху, простору і часу, якості і кількості, свідомості тощо. Кожне покоління філософів прагне зробити свій внесок у вирішення цієї актуальної проблеми, намагається створити цілісну картину світу, відкрити закони його функціонування, пізнати сутність та зміст процесів, що відбуваються у Всесвіті. На цьому шляху вже багато чого здійснено, але головні відкриття – у майбутньому.

Світоглядні та методологічні висновки філософського вчення про буття, матерію і свідомість є надійними і міцними засадами професійної, теоретичної, практичної і виховної діяльності сучасних фахівців. Особливої актуальності вони набувають у процесі становлення ринкових відносин у суспільстві, ефективність функціонування яких залежить не тільки від оптимального поєднання форм власності на засоби виробництва. Життя вимагає від виробників конкретного врахування просторово-кліматичних чинників території України, створення соціально-побутової сфери, яка б відповідала велінням часу, систематичного розви

(1 votes, average: 5,00 out of 5)