Філософія родознавства – Черепанова С. О. – Т. Шевченко про основи звичаєвого виховання

Тарас Шевченко основи звичаєвого виховання вбачав у народних джерелах, пов’язував з Україною, яка “малих діток доглядала, звичаю навчала”.

Звичаєвість невіддільна від національно-культурної специфіки мовної поведінки, культури міжнаціональних відносин, мовно-національної самосвідомості. Найголовнішою ознакою освіченості українця є опанування культурою рідної мови, яка належить до найвагоміших духовних вартостей українського народу, вміння добирати мовно-виражальні засоби відповідно до обставин і мети спілкування.

Мовна культура пов’язана з культурою жестів. Наприклад, англієць упродовж годинної промови може не використати жодного жесту. І, навпаки, мовлення італійця супроводжує найактивніша жестикуляція (лат. gestus – положення, поза, рух тіла).

Відомо, що в античних драматичних видовищах жест і голос були засобами створення образу. В античному театрі актори (крім мімів) носили маски, що виключало можливість мімічної гри. Жестикуляцію провідних акторів визначав характер п’єси. Оскільки вбранням акторів слугував довгий одяг, а взуттям – так звані котурни (взуття на товстій підошві), то їхня жестикуляція переважно зводилась до жестикуляції пальців і рук.

Надзвичайно трагічно-суперечливий соціальний і духовний смисл має жест глибокої задуми старого батька на картині Т. Шевченка “Катерина” (1842. Полотно, олія. Музей Т. Шевченка, м. Київ).

Особливої змістовності набуває жест у творчості українського скульптора Олександра Архипенка (1887-1964). У цьому сенсі привертає увагу скульптурний “Портрет Вілле-ма Менгельберга” (1925; бронза), де динамічний жест руки, її злет ще ніби тремтить в експресії мелодії, виявляючи творчу масштабність музиканта (диригента). Швфігура “Тарас Шевченко” (1933) – втілення духовності, тут гармонійно поєднані жест правої руки, на яку оперта голова, і думка-передбачення: перед нами – творча особистість, талановитий митець, здатний до глибоких філософських узагальнень над сенсом буття. Кобзар ніби прозріває омріяну свободу рідного народу в “сім’ї вольній, новій”, яку уособлюють і “садок вишневий”, і “Дніпр широкий”, і “Живописна Україна”. Обидва скульптурні твори Архипенка – у Національному музеї Києва.

В епоху сучасних масових комунікацій культура жестів, як власне і мистецтво гречності, набувають особливої актуальності (Якобсон, 1970; Шз, 1992; Корніяка, 1995).

За поширеними уявленнями, визначальна риса німців – дисциплінованість, італійців – експресивність, англійців – пунктуальність. Відоме англійське прислів’я наголошує: “Точність – ввічливість королів”.

Консерватизм британців (у кращому розумінні) має різні форми, зокрема традиційний сніданок – “вівсянка, сер!”, поширений у аристократичних і простих родинах; звичка переодягатися і голитися до обіду; подавати чай рівно о 17 год.

У японському помешканні домінує давній етикет. Кожного, хто йде з дому чи повертається, традиційно вітають виразами: “Щасливої дороги” або “Ласкаво просимо”.

Глибоко символічна ввічливість японців, а для іноземців навіть екзотична. Японці для привітання використовують три види поклонів: низький (сайкейрей), середній (під кутом 30°) і легкий (під кутом 15°). Поклоном вітають знайомого при зустрічі у вуличному натовпі. Особливим поклоном зустрічають гостя в японській родині: господиня опускається на коліна, кладе руки на підлогу перед собою і притискається до них обличчям.

На відміну від європейців, котрі радше звикли контролювати свою поведінку серед сторонніх людей, японець за домашнім столом більше дотрмується церемонії, ніж у гостях або ресторані.

Японська ввічливість – це норми поведінки, що склались під впливом феодального етикету, порушення яких вважалось тяжким злочином. Звідси – чітка регламентація (по вертикалі) стосунків повелителя і підданих, керівника і підлеглих, старших і молодших, у родині – батька і сина. Моральні приписи вимагають турбуватись про власну репутацію, її незаплямованість. Тут глибоко укорінене прагнення людей за будь-яких обставин поводитися так, щоб не принизити гідності один одного; така риса, як “відвертість”, у японців означає відповідну поведінку, щоб ніхто з партнерів “не втратив свого обличчя”. Натомість у представників бізнесу, європейців чи американців відвертість радше передбачає прямоту (В. Сухарєв, М. Сухарєв, 1997).

У процесі історичного розвитку духовний досвід предків акумулює етносоціокультурні вартості, які набувають значення цінності.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,50 out of 5)

Філософія родознавства – Черепанова С. О. – Т. Шевченко про основи звичаєвого виховання