Філософія – Подольська Є. А. – Категорії як загальні форми відображення буття, його пізнання і перетворення
Кожна наука виробляє свої поняття, щоб точніше і глибше відображати досліджувані об’єкти. Філософія фіксує за допомогою категорій найбільш загальні властивості, зв’язки і відношення речей, закономірності розвитку, які діють і в природі, і в суспільстві, і в людському мисленні. Як універсальні форми наукового мислення категорії виникли і розвиваються на основі суспільної практики. За своїм змістом вони відображають існуючу поза ними дійсність, властивості й відношення об’єктивного світу. Завдяки категоріям одиничні речі сприймаються і осмислюються як часткові прояви загального.
Категорії філософії є Підсумком пізнання, узагальненням досвіду пізнання і практики всієї попередньої історії людства. Це вузлові пункти пізнання, “сходинки” проникнення мислення в сутність речей. Вони є результатом руху думки від конкретного, чуттєво сприйнятого до абстракції, від одиничного до загального.
Кожна наука, вивчаючи певні сторони дійсності, обов’язково приходить до вироблення і формування своїх категорій і понять. Наприклад, фізика створила такі поняття, як речовина, маса, енергія, дія, протидія, тяжіння та ін. Математика пов’язана з такими поняттями, як число, позитивне і негативне, диференціал та інтеграл тощо. В арсеналі хімії є поняття: хімічний елемент, молекула, атом, атомна маса, іони, радикали та ін. Біологія використовує категорії: вид, спадкоємність, змінність та ін. Виробляє в процесі пізнання свої категорії і філософія. У давнину вони виступали як вихідні принципи розуміння світу, у яких відображувались “першопочатки” світу, тобто те, з чого складається світ.
В історії філософської думки змінювались і роль, і місце окремих категорій; особливо рухомим є зміст категорій. Досить порівняти, наприклад, як розуміли матерію в давнину і як ця категорія осмислюється в системі сучасної картини світу.
Оскільки категорії відображують Загальні властивості матеріального і духовного світу, то їх застосовують для дослідження явищ природи, суспільства і мислення. Методологічну роль виконують і найважливіші поняття кожної науки. Категорії діалектики відрізняються від загальних понять окремих наук тим, що коли останні застосовані тільки в певній сфері мислення, то філософські категорії як методологічні принципи пронизують всю тканину наукового мислення, всі галузі знання. Категорії філософії, постійно акуму-люючи результати розвитку окремих наук, тим самим збагачують свій власний зміст. Разом з тим ніякі окремі науки не можуть обійтись без загальних філософських категорій.
Отже, Філософські категорії суттєво відрізняються від категорій конкретних наук. Ця відмінність полягає в тому, що філософські категорії відображують не просто суттєві властивості і зв’язки явищ об’єктивного світу, а Найбільш загальні властивості і зв’язки, що притаманні усім матеріальним процесам. Наприклад, категорія “матерія” відображує таку загальну властивість процесів і явищ, як їх об’єктивне існування, що характеризує усі матеріальні тіла. Звідси випливає велика методологічна цінність філософських категорій для всіх наук. Вони застосовуються в пізнанні у будь-якій сфері дійсності.
Категорії конкретних наук відображують основні властивості невеликого класу предметів і явищ, вони охоплюють у процесі пізнання лише якусь їх групу, частину. Наприклад, така категорія, як спадкоємність стосується не всього матеріального світу, а лише розвитку живих організмів; категорії ізотопу, ізомерії, атомної ваги застосовуються тільки до хімічних процесів. Отже, категорії конкретних наук не мають того загального характеру, який притаманний філософським категоріям.
Категорії діалектики – форми мислення, які відображують невід’ємні властивості (атрибути) об’єктивної дійсності. Відображуючи властивості й відношення об’єктивної реальності, категорії виявляють і закономірності мислення, вони є Вузловими пунктами зв’язку суб’єкта і об’єкта, під які підводиться вся різноманітність предметів і явищ.
Для правильного розуміння тієї чи іншої категорії недостатньо аналізувати її тільки як таку, тобто поза зв’язку з іншими категоріями. В об’єктивній дійсності все взаємопов’язане, перебуває в загальній взаємодії. Тому категорії, що відображують світ, певним чином пов’язані між собою. Кожна з категорій відображує якусь сторону об’єктивного світу, а всі разом вони охоплюють усю об’єктивну дійсність.
Система категорій будується на підставі принципу єдності буття і мислення поряд з єдністю суб’єктивного та об’єктивного, матеріального та ідеального. Принцип єдності мислення і буття як основу побудови системи категорій сформулював видатний діалектик Гегель.
Розглядаючи категорії діалектики, необхідно враховувати:
– по-перше, що категоріальне освоєння світу здійснюється через пізнавальний рух від категорій буття до сутності і явища, на шляху якого складається сукупність філософських понять про світ;
– по-друге, загальним засобом побудови системи категорій є метод сходження мислення від абстрактного до конкретного;
– ПО-третє, система має логічний характер, тобто її предметом є зв’язки між категоріями, за допомогою яких відтворюються як цілісність самої дійсності, так і ставлення мислення до неї.
Універсальним зв’язком, у якому для людини поєднуються всі сторони дійсності (природа, суспільство, духовний світ), є практика, тобто предметно-практична діяльність і соціальне спілкування. Категорії діалектики формуються на основі практики, через неї відображуючи усю дійсність. Тому вони мають Всезагальний і діяльний характер.
Відображуючи навколишній світ і ставлення людини до нього, категорії виконують Світоглядну функцію, а як найза-гальніші форми (засоби, схеми) теоретичної і практичної діяльності – методологічну функцію.
Категорії діалектики перебувають у тісному зв’язку з її основними законами. Основні закони діалектики виявляються і формулюються тільки через певні категорії, а інакше вони ніяк не можуть бути виявлені. Так, закон єдності і боротьби протилежностей виявляється через категорії протилежності, суперечності. У свою чергу, закони діалектики визначають співвідношення між категоріями як такими, що виявляють загальні сторони і відношення речей. Так, співвідношення між змістом і формою, сутністю і явищем, необхідністю і випадковістю являють собою специфічний прояв закону єдності і боротьби протилежностей.
Категорії – основні і загальні ознаки, універсальні форми мислення і свідомості, які відображують загальні властивості і відношення об’єктивної дійсності, загальні закономірності розвитку всіх матеріальних, природних і духовних явищ.
Питанням вироблення філософських категорій значну увагу приділяли багато видатних філософів, узагальнюючи розвиток людського пізнання. Так, уже Платон розробив п’ять категорій: сутність, рух, спокій, тотожність та різниця. Значний внесок у розробку категорій зробив Арістотель, який розглядав їх як загальну форму відображення реальних речей і відношень, як найвище узагальнення об’єктивної реальності. Він виділив десять філософських категорій: сутність, кількість, якість, співвідношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання. Але для арістотелівського вчення про категорії характерний формально-логічний, метафізичний підхід. Мислитель вважав, що категорії незмінні, не переходять одна в одну, не перетворюються у щось більш загальне.
Значну увагу аналізу категорій приділив Кант. Він розглядав категорії як апріорні форми розсуду, за допомогою яких розсудок упорядковує пізнавальний матеріал, одержуваний за допомогою відчуттів. До кантівської системи категорій входять: кількість (одиничність, множина, цілісність), якість (реальність, заперечення, обмеження), відношення (субстанція, причина, взаємодія), модальність (можливість, дійсність, необхідність). Кант глибоко поставив питання про логічні функції категорій, однак його основне положення про те, що категорії є визначенням не “речей у собі”, а лише структура мислення, було хибним й спрямовувало його філософію до ідеалізму. Кант оголосив категорії суб’єктивними формами розумової діяльності, що притаманні свідомості до досвіду, Апріорі.
Вчення про категорії найбільш розвинуте у філософії Гегеля, в якого “Наука логіки” виступає як діалектична система філософських категорій. Заслуга Гегеля полягає саме у створенні Діалектичної логіки, де всі категорії взаємопов’язані, переходять одна в одну і всі разом відтворюють закономірність поступального розвитку. В “Науці логіки” він подає у взаємозв’язку і взаємоопосередкуванні такі категорії: Буття (якість, кількість, міра), сутність (підстава явища, дійсність, до якої входять субстанція, причина, взаємодія), Поняття (суб’єкт, об’єкт, ідея). Обмеженість гегелівського розуміння категорій полягала в тому, що він розглядав їх як породження й щаблі розгортання світового духу і тому тлумачив як виключно логічні форми, які передують самій матеріальній дійсності й становлять її внутрішню сутність.
Категоріальна структура мислення формується на базі суспільно-історичної практики. Безпосередньо категорії мислення відображують універсальні схеми, форми суспільно-політичної діяльності. Разом з тим категорії є розумовими формами осягнення дійсності, способами Підведення одиничного, випадкового під загальне, необхідне. Категорії – вузлові пункти пізнання дійсності. У голові людини ніколи б не виникла, наприклад, категорія необхідності, якби люди протягом тисячоліть не спостерігали суворий порядок у явищах природи і суспільства. Вступаючи у взаємодію з природою в процесі виробництва матеріальних благ, люди мільярди разів впевнювались у тому, що багато явищ природи відбувається не випадково, не безладно, а в силу певної необхідності, закономірності.
З іншого боку, у практичній діяльності людина спостерігала і зустрічалася з такими явищами, які не мають у своєму розвитку суворого, визначеного порядку, певних закономірностей і які можуть виникати, а можуть не виникати. Вивчаючи і узагальнюючи ці процеси об’єктивного світу, людина для відображення їх виробила категорії необхідності і випадковості. Те ж саме можна сказати і про інші категорії діалектики. Всі вони є узагальненням практики, виділені з практики і породжені нею. Практика виступає не тільки основою формування і подальшого розвитку категорій, а й єдиним критерієм їх істинності.
Загальність, застосування категорій діалектики до різних тіл і явищ природи, суспільства і мислення обумовлює використання їх у будь-якому науковому дослідженні. Успіх такого дослідження залежить від конкретного врахування специфіки певних сторін і зв’язків, що притаманні даним якісно визначеним матеріальним утворенням і процесам, наприклад хімічним речовинам та їх перетворенням. Але розкриття особливостей виявлення і дії форми й змісту, сутності і явища, випадковості і необхідності, можливості абстрактної і реальної тощо в речовинах і явищах хімічної форми руху можливе лише засобами і методами самої хімії.
Різні взаємозв’язки і відношення тіл і явищ, їх внутрішніх сторін відображуються різними категоріями, кожна з яких дає уявлення про окремий бік, аспект хімічної речовини, процесу, явища. Загальне ж уявлення виникає при вивченні взаємозв’язку всіх категорій. До цього приводить, наприклад, встановлення змісту і форм існування речовини, явища, їх структури і зв’язку її із властивостями; виявлення необхідних і випадкових зв’язків тощо. Все це допомагає пізнати сутність хімічної речовини, явища, дає “конкретне в його повноті”.
Усі філософські категорії і категорії конкретних наук мають цілий ряд особливостей. По-перше, вони Об’єктивні за своїм змістом, оскільки в них відображуються якісь властивості, відношення і зв’язки явищ об’єктивного світу. Вони формуються не в результаті чисто розумової діяльності людини, а в процесі тривалого пізнання об’єктивного світу. Але хоча вони об’єктивні за змістом, За своєю формою вони суб’єктивні, оскільки є продуктом абстрагуючої діяльності людського мислення, і в цьому полягає їх друга особливість.
Зовсім інакше тлумачить сутність категорій ідеалістична філософія, заперечуючи їх об’єктивний характер і вважаючи їх породженням людської свідомості. Кант, наприклад, вважав, що категорії не є відображенням об’єктивного світу, а являють собою форми розумової діяльності: вони існують у мисленні апріорно, до досвіду і абсолютно не пов’язані з об’єктивним світом. Це лише форми мислення, які не відображують при цьому ніякої об’єктивної дійсності. Деякі сучасні суб’єктивні ідеалісти теж тлумачать категорії як особливий автономний світ ідей, відірваний від матеріального об’єктивного світу і навіть від суб’єктивного світу людини. Неопозитивізм розглядає категорії як суб’єктивну форму упорядкування досвіду.
Третьою важливою особливістю категорій є те, що вони за своєю сутністю мінливі і рухомі, тобто не є якимось застиглим і незмінним знанням. Рухомість і мінливість логічних категорій випливає з того, що мінливий, рухомий сам матеріальний і духовний світ.
У чому ж виявляється рухомість, мінливість понять, категорій?
– По-перше, в тому, що з розвитком пізнання і його заглибленням змінюється зміст понять і категорій. Вони безперервно наповнюються новим змістом, тобто збагачуються. Відбувались корінні зміни в змісті таких категорій як матерія, простір, час, що розширився у зв’язку з висновками теорії відносності та інших ідей.
– По-друге, рухомість і гнучкість категорій виявляється в тому, що Можуть виникати нові категорії і зникати старі. Оскільки пізнання проникає глибше у світ явищ, виявляє нові загальні зв’язки і сторони, то виникає необхідність у нових категоріях. Тому в останні десятиліття з’явилися такі категорії, як кібернетика, біоніка, електроніка, космонавтика і зовсім зникли з науки “теплород”, “ефір”, “флогістон”.
– По-третє, категорії в процесі пізнання взаємопов’язані і знаходяться в складній взаємодії. Зв’язок категорій настільки багатоаспектний, різноманітний, що в кожному предметі, явищі можна виявити всі філософські категорії (зміст і форму, сутність і явище, причину і наслідок та ін.). Завдяки взаємному зв’язку категорій можливо схопити конкретне у його повноті.
Світоглядне і методологічне значення категорій саме і полягає в тому, що вони пронизують весь процес наукового мислення, усі сфери знання і дозволяють правильно відображувати надто складні, суперечливі процеси матеріального і духовного світу.
Перше, що привертає до себе увагу, коли ми сприймаємо навколишній світ, – це його мінливе якісне і кількісне різно-маїття. Світ єдиний, але він існує у вигляді, сукупності різних речей, явищ, подій, що мають свої індивідуальні, неповторні ознаки. Всі ці характеристики предметів та явищ охоплюються завдяки діалектиці категорій Загальне – особливе – одиничне.
Існування окремих, відмежованих один від одного в просторі і часі предметів і явищ, що мають індивідуальну якісну і кількісну визначеність, характеризується категорією Одиничного. В категорії одиничного (чи окремого, індивідуального) фіксуються окремі речі та явища, які характеризуються відповідними просторовими й часовими межами. Ця категорія виявляє те, що відрізняє один об’єкт від іншого, що властиве тільки даному об’єкту. Будь-який предмет і процес є тільки моментом якоїсь цілісної системи. Жодна річ, жодне явище не існують самі по собі. Вони не можуть ні виникнути, ні зберегтися, ні змінитися поза зв’язком з безліччю інших речей, явищ.
Одиничне існує як діалектична протилежність і міра загального, як спосіб буття загального. Спільність властивостей і відношень речей виявляється у категорії Загального, що фіксує об’єктивно існуючу подібність між предметами, явищами та процесами, у межах конкретної якісної визначеності. Категорія загального відображує подібність властивостей, сторін об’єкта, зв’язок між елементами, частинами даної системи, а також між різними системами. Загальне може виступати у вигляді подібності властивостей, відношень речей, які становлять певний клас, численість, зафіксованих, наприклад, у таких поняттях, як “дерево”, “тварина”, “людина”.
Загальне не існує до і поза одиничним, так само одиничне не існує поза загальним. Всякий об’єкт є єдністю загального і одиничного. Будь-яке загальне, як правило, виявляє лише частинку, але саму сутність окремого. Тому окреме неповне, воно входить у загальне не всією різноманітністю своїх специфічних індивідуальних одиничних властивостей, а лише окремими рисами. Окреме більш багате, різноманітніше загального, але загальне глибше.
Ніби сполучною ланкою між одиничним і загальним виступає особливе. У категорії особливого відображається момент діалектичної єдності загального і одиничного; особливе виступає як конкретний вияв загального. В особливому долається однобічність як одиничного, так і загального. Особливе позначає диференціацію якісної визначеності, виступає як єдність сутності і явища.
Загальне не привноситься в одиничне з сфери чистої думки. І відмінність, і єдність (загальне) властиві самим предметам і явищам реального світу. Будь-яка річ і відмінна від усіх інших, і разом з тим у чомусь схожа на них, має властивості, спільні з іншими речами. Спільність і відмінність – це відношення об’єкта до самого себе і до інших, яке характеризує сталість і мінливість, рівність і нерівність, подібність і несхожість, однаковість і неоднаковість, повторюваність і неповторюваність, неперервність і перервність його властивостей, зв’язків, відношень, тенденцій розвитку. Загальне може виступати як особливе. Щодо одиничного (наприклад Шевченко) особливе (скажімо, українець) є загальним, по відношенню до ще більшої спільності (людство) воно може бути одиничним.
Загальне і його відношення до одиничного по-різному тлумачиться у різних філософських системах. Метафізично мислячі філософи звичайно відривали одиничне від загального і протиставляли їх одне одному. В епоху середніх віків Номіналісти (Беренгарій Турський, Росцелін, Оккам, Дунс Скотт) твердили, що загальне не має ніякого реального існування, що воно є тільки слово, реально існують тільки окремі речі з їхніми властивостями, відношеннями. Реалісти (Ан-сельм Кентерберійський, Фома Аквінський), навпаки, вважали, що загальні поняття існують реально як якість духовної сутності речей, що вони передують окремим предметам і можуть існувати незалежно від них.
Об’єктивний ідеалізм (Платон, Гегель, неотомісти та ін.) розглядає загальне як самостійну духовну сутність, яка ніби породжує одиничне. Суб’єктивний ідеалізм (Юм, Берклі, неопозитивісти та ін.) взагалі заперечує реальність загального, а одиничне тлумачить як комплекси відчуттів суб’єкта.
Об’єктивно одиничне, особливе і загальне не існують ізольовано одне від одного.
Загальність аж ніяк не нівелює індивідуальність подій. Вона тільки свідчить про те, що ця неповторна індивідуальність – конкретна форма виявлення істотно загального.
Конкретною формою свого існування одинична річ зобов’язана тій системі закономірних, усталених зв’язків, усередині яких вона виникла й існує у своїй якісній визначеності. Над одиничним панує загальне, ця “влада” загального не є чимось надприродним. Але, існуючи і розвиваючись за законом загального, одиничне разом з тим є передумовою загального. Наприклад, у розвитку живої природи організм шляхом індивідуальної мінливості набуває якої-небудь нової ознаки, а потім ця одинична ознака може бути передана далі і з часом стати ознакою вже не окремої особи, а їх ряду, тобто стати властивістю різновиду в рамках даного виду. Далі цей різновид теж перетворюється на новий вид. Отже, ознака з одиничної стає загальною, видовою. В розвитку організмів відбуваються і прямо протилежні процеси, коли та або інша видова ознака починає відмирати, атрофуватися. Така ознака стає властивістю лише небагатьох організмів, а потім може існувати тільки як виняток – у вигляді атавізму. Тут загальне перетворилось на одиничне. Дія загального як закономірності виявляється в одиничному і через одиничне.
Правильне врахування діалектики одиничного, особливого, загального має величезне практичне значення. Дослідження в науці може йти двома шляхами: шляхом сходження від одиничного як відправного пункту руху думки до особливого і від останнього до загального, а також сходження від загального до особливого і від останнього до одиничного. Принципове вирішення питання про діалектику одиничного, особливого і загального вказує шлях пізнання, руху думки від конкретної, одиничної властивості, боку предмета, явища до виявлення загального. Встановлення загального – одна з найважливіших цілей наукового пізнання, бо форма “загальності” у природі – це закон, тобто закон завжди виявляється в загальному, через загальне, за допомогою загального. У цьому полягає гносеологічний зміст пізнання загального.
Отже, пізнання рухається від одиничного (конкретного) до особливого і далі до загального (наукової абстракції), до встановлення закону, потім навпаки, виходячи із загального, до пояснення і уточнення особливого і одиничного. Знання загального закону, його зв’язку з одиничним відкриває можливість для наукового передбачення. Воно є необхідною умовою для цілеспрямованого дослідження і успішного розвитку науки.
Врахування діалектичної взаємодії одиничного, особливого має важливе значення і в осмисленні суспільного життя. Абсолютизація загальних істин, невміння конкретно аналізувати і враховувати особливості кожного об”єкта приводить до догматизму.
Таким чином, Діалектичний взаємозв’язок одиничного, особливого і загального виявляється в таких моментах:
– По-перше, кожний предмет, явище є єдність одиничного, особливого і загального. У підгрунті цього явища лежить матеріальна єдність світу, загальний зв’язок речей, невичерпність структури і властивостей навколишньої дійсності. Однак над одиничними і особливими рисами в конкретній речі начебто “панує” загальне.
– По-друге, загальне не існує без зв’язку з одиничним, окремим і виявляється тільки через нього. Біологічні види тварин світу існують у конкретних індивідах.
– По-третє, одиничне не існує інакше, як у тому зв’язку, що веде до загального.
– По-четверте, будь-яке загальне приблизно охоплює окремі предмети, а будь-яке окреме неповно входить у загальне. Окреме входить у загальне лише основними рисами, властивостями, закономірностями. Тому окреме багатше, різноманітніше від загального, але останнє глибше, суттєвіше для розуміння одиничного.
– По-п’яте, у процесі розвитку світу спостерігається перетворення одиничного на загальне, а загального – на одиничне.
Сутність і явище – Це категорії, які виявляють різні сторони речей, ступені пізнання, різний рівень глибини розуміння об’єкта. Рух людського пізнання йде від зовнішньої форми предмета до його внутрішньої організації. Пізнання об’єкта починається з установлення зовнішніх властивостей предмета. Встановлення їхніх причин та інших глибинних, закономірних відношень і властивостей і є переходом до розкриття сутності. Логіка розвитку пізнання і потреби суспільної практики привели людину до необхідності суворо відрізняти те, що становить сутність об’єкта, від того, яким він нам здається.
Що означає зрозуміти сутність якого-небудь об’єкта? Це значить зрозуміти причину його виникнення, закони його існування, властиві йому внутрішні суперечності, тенденції розвитку, його визначальні властивості. Категорія сутності виявляє Головне, основне, визначальне у предметі, таке, що зумовлене глибинними, необхідними, внутрішніми зв’язками й тенденціями розвитку і пізнається на рівні теоретичного мислення. Сутність того чи іншого процесу можна розкрити з різними ступенями повноти. Наше мислення рухається не тільки від явища до сутності, а й від менш глибокої до дедалі глибинної сутності.
В античній філософії сутність тлумачилась як “початок” розуміння речей і разом з тим як джерело їх реального генезису, а явище – як видимий, ілюзорний образ речей або як те, що існує лише “на думці”. Згідно з Демокрітом, сутність речей невіддільна від самої речі і походить з атомів, з яких вона складається. За Платоном, сутність (“ідея”) не зводиться до тілесно-чуттєвого буття, тобто сукупності конкретних явищ; вона має надчуттєвий нематеріальний характер, вічна і нескінченна. У середньовічній філософії сутність різко протиставляється явищу: носієм сутності виступає Бог.
Ідеалісти або взагалі заперечують реальне існування сутності, або відкидають її матеріальність. Не визнавали існування сутності, наприклад, Берклі, Мах, Авенаріус, а також сучасні філософи-неопозитивісти: Рассел, Шіллер та ін. Рассел, наприклад, так міркує з приводу того, має людина сутність або не має. “Що собою являє містер Сміт?” – питає він. І відповідає: “Коли ми дивимось на нього, ми бачимо ряд фарб, коли ми слухаємо його, ми чуємо серію звуків і вважаємо, що, як і ми, він має думки і почуття. Але що таке містер Сміт поза цих явищ? Просто уявний гачок, на який, як передбачається, навішані явища. Фактично явища не потребують цього гачка”.
Ряд ідеалістів, наприклад Платон, Гегель, Сантаяна, Уайтхед, визнають об’єктивне реальне існування сутностей, але вважають їх ідеальними. У Платона і Сантаяни ці сутності утворюють особливий світ, що є істинною реальністю, яка складає вище Буття. У Гегеля сутність є поняттям того або іншого предмета, що зберігає себе за умов усілякої мінливості. Долаючи метафізичне протиставлення сутності і явища, Гегель стверджував, що сутність являється, а явище є виявленням сутності. Разом з тим у діалектичному ідеалізмі Гегеля явище тлумачиться як чуттєво-конкретний вияв “абсолютної ідеї”, що викликало суперечності, які неможливо розв’язати.
Агностицизм розриває діалектичний зв’язок сутності і явища, розглядає сутність як непізнаванну “річ у собі”, що не розкриває себе у явищах. Кант, визнаючи об’єктивність сутності (“речі у собі”), вважав, що сутність принципово не може бути пізнавана людиною у її неповторному існуванні. Явище, згідно з Кантом, є не виявлення об’єктивної сутності, а лише спричинене нею суб’єктивне уявлення.
У західній філософії XX ст. категорії сутності і явища одержують ідеалістичне тлумачення: неопозитивізм відкидає об’єктивність сутності, визнаючи реальними тільки явища, “чуттєві дані”; феноменологія розглядає явище як буття, що самовиявляється, а сутність – як чисто ідеальне утворення; у екзистенціалізмі категорія сутності витісняється поняттям існування, явище ж трактується у суб’єктивістському дусі; у постпозитивізмі категорія сутності релятивістичне інтерпретується як теоретичний конструкт, зручний для систематизації фактів.
Сутність тіл і процесів, як правило, прихована, недоступна для безпосереднього спостереження, живого споглядання. Однак через явища вона виступає на поверхню і може бути сприйнята органами чуття і за допомогою приладів. У різних умовах сутність виражається по-різному, виявляючи себе в тому або іншому явищі. Та особлива реальність, яка становить ніби “основу” об’єкта і виступає як щось стійке, головне в матерії, і є сутність, що виявляється вузловим пунктом внутрішнього у зв’язку вузлових моментів, сторін об’єкта. З категорією сутності тісно пов’язана категорія загального. Те, що є сутністю певного класу предметів, є водночас спільністю їх.
Суттєве означає важливе, визначальне в об’єкті. Коли ми говоримо про сутність, то маємо на увазі якраз закономірне. Наприклад, періодичний закон Менделєєва виявляє суттєвий внутрішній зв’язок між атомною вагою елемента і його хімічними властивостями. Сутність і закон не тотожні. Сутність ширша.
А що таке Явище? Це Зовнішнє виявлення сутності, форма її прояву. На відміну від сутності, яка прихована від людини, явище лежить на поверхні речей. Сутність як внутрішнє протиставиться зовнішній, змінній стороні речей. Коли говориться, що явище – це щось зовнішнє, а сутність внутрішня, то мається на увазі не просто нове відношення, а об’єктивна значущість внутрішнього і зовнішнього для характеристики самого предмета.
Явище не може існувати без того, що в ньому є, тобто без сутності. В сутності немає нічого, що не виявлялося б так чи інакше. Але явище яскравіше за сутність хоча б тому, що воно індивідуалізоване, пов’язане з неповторною сукупністю зовнішніх умов. У явищі істотне пов’язане з неістотним, випадковим.
Сутність виявляється і в безлічі явищ, і в одиничному явищі. В одних явищах сутність виступає повно і “прозоро”, а в інших завуальовано.
Сутність може розкриватися в явищі адекватно і неадекватно. Єдність сутності і явища не означає їхнього збігу; це єдність відмінного; сутність завжди прихована за явищами. При пізнанні сутності відбувається перехід від чуттєвого сприйняття, зовнішньої констатації та опису явищ до абстрактного мислення і створення теорії. У взаємовідношенні сутності і явища розкривається діалектика зовнішнього і внутрішнього, одиничного і загального, відносно істинного і абсолютно істинного.
Відмінність істотного від неістотного не абсолютна, а відносна. У свій час, наприклад, істотною властивістю хімічного елемента вважалась атомна маса. Потім з’ясувалось, що такою властивістю є заряд ядра атома. Властивість атомної маси не перестала бути істотною. Вона істотна в першому наближенні, будучи сутністю менш глибокого порядку, і своє пояснення вона дістає через заряд ядра атома. Сутність виявляється в багатьох її зовнішніх проявах. Разом з тим, у явищах сутність може не тільки виявлятися, а й маскуватися. В процесі чуттєвого пізнання ми нерідко стикаємось з тим, що явища здаються нам не такими, якими вони є насправді. Це – видимість, або прозорість. Але видимість не є народженням нашої свідомості. Вона виникає в результаті впливу на суб’єкт реальних відносин в об’єктивних умовах спостереження. Ті, що визнали обертання Сонця навколо Землі, сприймали видиме явище за дійсне. Таким чином, щоб правильно зрозуміти ту чи іншу подію, розібратися в ній, необхідна критична перевірка даних безпосереднього спостереження, чітке розрізнення уявного і реального, поверхового й істотного.
Історія науки свідчить про те, що розуміння сутності неможливе без урахування й аналізу різних форм її прояву. Разом з тим різні форми вираження сутності не можуть бути правильно осмислені без проникнення в їхню “основну” сутність.
Сутність і явище – співвідносні категорії. Вони характеризуються одне через інше. Коли сутність є щось загальне, то явище – одиничне, що виражає якийсь момент сутності; якщо сутність є щось глибинне і внутрішнє, то явище – зовнішнє, більш багате і яскравіше; якщо сутність є щось стійке, необхідне, то явище – більш минуще, мінливе, випадкове.
Неспівпадання явища і сутності пояснюється тим, що сутність як загальне у свою чергу не повно охоплює окремі явища. Більшість особливостей і властивостей конкретних предметів сутність не виявляє. Вирішальну роль у науковому поясненні самих явищ відіграє теоретичне мислення, яке, спираючись на дані органів чуття, спостереження, досвід, за цією різноманітністю явищ відкриває їх внутрішні, глибинні зв’язки, тобто сутність.
Пізнання сутності тіла, явища людиною являє собою процес нескінченного заглиблення від явища до сутності, від сутності першого рівня до сутності другого рівня і так далі.
Отже, Сутність і явище – універсальні об’єктивні характеристики предметного світу; у процесі пізнання вони виступають як ступені пізнання об’єкта. Категорії сутності і явища завжди нерозривно пов’язані: Явище являє собою форму виявлення сутності, а вона розкривається у явищі. Однак єдність сутності і явища не означає їх співпадання, тотожності. Якби форма виявлення і сутності речей безпосередньо співпадали, то наука була б непотрібною.
Явище більш багате, ніж сутність, бо містить у собі не тільки виявлення внутрішнього змісту, суттєвих зв’язків об’єкта, але й усякі випадкові відношення, особливі риси останнього. Явища динамічні, мінливі, у той час як сутність утворює дещо збережене за усіх змін, хоча сутність стійка відносно явища, сама вона теж мінлива.
Теоретичне пізнання сутності об’єкта пов’язане з розкриттям законів його розвитку, адже думка людини заглиблюється від явища до сутності, від сутності першого порядку до глибшої сутності і так без кінця.
Специфічною формою взаємовідношення сутності і явища, що фіксує їх суперечливий зв’язок між собою, виступає видимість. Утворення різноманітних ілюзорних форм знання і пізнання відбувається з причини ототожнення видимості і сутності, нерозуміння місця і ролі видимості у процесі виявлення сутності. “Осліплення світом видимого” (К. Маркс) є позиція некритичної, апологетичної свідомості, що має свої гносеологічні і соціально-практичні засади. Тому розуміння діалектичного взаємозв’язку сутності і явища має принципове методологічне значення у зв’язку з осмисленням шляхів формування наукового світогляду, перебудови свідомості, для виявлення ролі і місця в цих процесах філософської теорії і спеціальних наук, їх необхідної взаємодії.
Більш глибокому розумінню системного, процесуального характеру сутності служать категорії “зміст – форма”, Де зміст фіксує особливу міру, стан сутності, що розкривається, а форма вказує на спосіб утримання цього змісту як конкретної визначеності.
Категорії діалектики “зміст” і “форма” відображують діалектичну єдність суттєвих сторін, явищ дійсності як певних систем у процесі їхнього функціонування й розвитку, сукупності елементів і процесів, притаманних системі, та способу їхньої організації.
Зміст – це склад елементів об’єкта, єдність його властивостей, внутрішніх процесів, зв’язків, суперечностей і тенденцій розвитку. Наприклад, змістом організму є не просто сукупність його органів, а весь реальний процес його життєдіяльності, який відбувається у певній формі. Зміст атому складають ядро, електрони, взаємодії між ними, а також його реально існуючі зовнішні взаємодії. Зміст молекули води – це два атоми водню і один атом кисню, їх взаємодії одного з іншим, а також взаємодія цієї молекули з іншими такими самими молекулами, які приводять за певних умов до утворення найбільш стійкої асоціації. Зміст способу виробництва матеріальних благ складають його взаємодіючі елементи – продуктивні сили і виробничі відносини, які у своїй єдності визначають соціальне, політичне і духовне життя людей. Зміст творів мистецтва є відображення дійсності опосередковано ідеєю, темою і оцінкою, що взяті у їх єдності.
Форма – це спосіб зовнішнього виявлення змісту відносно стану, визначеність зв’язку елементів змісту і їхньої взаємодії, тип і структуру змісту. Форма речі є організація стійких зв’язків між її елементами. Наприклад, згідно з моделлю Уот-сона і Кріка, формою молекули ДНК (дезоксирибонуклеїнової кислоти – “охоронця” генетичної інформації) є її організація у вигляді довгої подвійної спіралі, а також її зв’язки між основами, за допомогою яких ланцюги ДНК утримуються разом. Формою способу виробництва матеріальних благ виступає система зв’язків між його елементами, тобто той зв’язок, що виявляється у законі відповідності виробничих відносин продуктивним силам. Форма твору мистецтва – це насамперед його композиція, сюжет, мова.
Будь-яка система має як зміст, так і форму. Ні за яких реальних умов, ніде і ніколи Не існує неоформленого змісту і беззмістовної форми. Знаходячись у органічному зв’язку, зміст і форма являють собою протилежні сторони речі. Визначною тенденцією змісту є тенденція мінливості, а визначною ж тенденцією форми – тенденція усталеності.
Отже, елементи і процеси, притаманні системі, є її змістом. Форма є завжди формою певного змісту, його внутрішньою структурою і зовнішнім виявленням. Будь-який живий організм може бути розглянутий з боку
(2 votes, average: 3,50 out of 5)