Етнопсихологія – Савицька О. В. – 3. Становлення етнопсихологічних знань в Україні
Значний внесок у розвиток етнопсихологічної думки зробили українські та російські вчені.
В Україні етнопсихологія розпочала формуватися у середовищі філософів, істориків, медиків, біологів та ін. Це відбулося під впливом чи в полеміці із західноєвропейськими концепціями: психології народів (В. Вундт), колективних уявлень (Е. Дюркгейм), дологічної стадії мислення первісної людини (Л. Леві-Брюль).
Певні елементи етнопсихології, як наукової думки про український етнос та інші етноси в межах України і на планеті, містяться у творах В. Мономаха “Повчання дітям”, у драмах Т. Прокоповича, філософських творах Г. Сковороди. Джерельним матеріалом для етнопсихології є український народний фольклор (народні приказки, обряди, інформація про людські взаємини, родинний і родовий устрій). Значний інтерес для етнопсихології представляють твори новітньої української літератури, в яких розглядаються життя і побут української громади, правдиво розкрито психологію життя і діяльність українського народу (І. Котляревський, І. Нечуй-Левицький, М. Вовчок, Ю. Бойко, В. Винниченко, Ю. Липа, С. Петлюра, М. Хвильовий та ін.).
Більшість вітчизняних науковців у своїх працях описали такі риси українців: демократизм, здібності до музики, народних пісень, особливе ставлення до природи, що пронизує український фольклор. Однак ці описи не склали повної характеристики українського народу.
Прагнення пізнати і охарактеризувати психологічну своєрідність українців має давню історію. Про це свідчить наша вітчизняна історіографія. Наприклад, у Несторалітописця ми знаходимо порівняльну характеристику окремих племен, з яких утворився український етнос.
Сміливі ідеї про розвиток українського народу, націй, держави, психології українства в цілому висунули українські філософи та історіографи: М. Костомаров, В. Антонович, В. Янів, П. Куліш та ін.
У 20-х рр. XX ст. проблеми етнопсихології були проаналізовані та оцінені представниками культурно-історичної школи на чолі з Л. С. Виготським. Водночас з’явилося й багато інших цікавих праць, зокрема, “Граматика малоросійського говору” А. Пав-ловського, “Слобожани” М. Ф. Сумцова, в яких описувався національний характер українців, розкривалася своєрідність національної психології жителів слобідської України.
Наприклад, А. Павловський так описував національний характер українців: “Я знайшов у них щось приємне, меланхолійне, що відрізняє їх, можливо, від усіх жителів земної кулі. Вони мають природну уважність, гостроту, схильність до музики і здібності до співу. Гостинність і простота взаємин становлять їх суттєві риси, у вчинках – прості, у справах – справедливі, у розмовах – відверті, хоча часто делікатні та дуже хитрі; в намірах солідні, люблять охайність, чистоту, працюють тихо, але грунтовно. У пристрастях рідко бувають помірними. До наук схильні, здається від природи “.
Український мислитель М. Костомаров дотримувався точки зору про те, що географічне положення та історичні обставини зумовлюють психологічну своєрідність націй та народностей. У зв’язку з цим він написав: “Плем’я південно-руське у своєму характері вирізнялося перевагою особистої свободи”.
М. Я. Данилевський обгрунтував теорію культурно-історичних типів. Він заперечив наявність загальної для всього людства цивілізації та довів існування кількох часткових культурно-історичних типів (цивілізацій). Усі вони мають свої етнографічні особливості, “племінні якості”, що виявляються в особливостях психічного складу народів. Саме це дало йому підстави виокремити слов’янський культурно-історичний тип і протиставити його романо-германському. М. Я. Данилевський пропонував вивчати такі сфери національного характеру: 1) розумову; 2) естетичну; 3) дійову.
У 30-х рр. XX ст. етнопсихологію зарахували до буржуазних наук і тому до 70-х рр. цього століття суттєво зменшилася кількість досліджень з етнопсихології. Упродовж цього періоду певний внесок у розвиток вітчизняної етнопсихології зробили науковці з української діаспори – Ф. Вовк, А. Княжинський, О. Кульчицький, Д. Чижевський, В. Янів та ін.
Етнопсихологічні дослідження цього періоду проводилися у трьох основних напрямках:
– перший напрямок-дослідження нації як соціопсихологічної групи (20-40 рр. XX ст. – Д. Донцов, А. Княжинський, В. Старо-сольський та ін.). Метою досліджень першого напрямку виступало створення і розробка теорій, які б розкривали психологічні основи формування та існування нації;
– другий напрямок – дослідження національного характеру (40-70 рр. XX ст. О. Кульчицький, Ю. Липа, В. Липинський, В. Янів та ін.).
Метою цього напрямку виступало вивчення національного характеру і для її досягнення дослідження здійснювалися у межах двох підходів:
1) культурно-центрованого, у якому здійснюється порівняльний опис певних культурних конфігурацій, що характерні для певної культури; порівняльний аналіз процесів виховання дітей та виховних ідеалів і т. ін.;
2) особистісно-центрованого, що грунтується на використанні поняття “модальна особистість”;
Третій напрямок – вивчення психологічних аспектів національної ідентичності (з середини 70-х рр. XX ст.). Метою досліджень цього напрямку є вивчення національної ідентичності українців, їх психологічних характеристик як представників української нації.
Дослідження у межах третього напрямку проводилися у руслі двох підходів:
1) вивчення процесів, що відбуваються в середовищі української діаспори, тобто питань про асиміляцію та дисиміляцію;
2) вивчення міжетнічних процесів у новостворених державах Східної Європи.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)