Етнопсихологія – Савицька О. В. – 3. Поняття національного характеру
Національний характер – це система ставлень конкретної етнічної спільності до різноманітних сторін оточуючої дійсності, що виявляється у стійких стереотипах їх мислення, емоційних реакціях і поведінці в цілому.
Національний характер є поєднанням фізичних і духовних рис, які відрізняють одну націю від іншої (О. Бауер).
Кожна нація має свою специфічну культуру, систему знаків, символів, звичаїв і т. ін. У буденній свідомості помітні психологічні відмінності між народами. Так, пунктуальність є цінною якістю для німців і голландців, однак іспанці не надають великого значення цій якості. Стереотипні уявлення про психологічні властивості та культуру різних народів, що поширені у буденній свідомості, завжди мають ціннісний, оцінний характер і усвідомлено та не-усвідомлено співвідносяться з окремими уявленнями про специфіку свого народу і його культури (за І. С. Коном).
Кожній людині притаманні два види свідомості, що мають безпосереднє відношення до її національного характеру:
– перша містить стани, які властиві індивіду;
– друга містить стани, які характерні групі індивідів.
Ці стани пов’язують індивіда з суспільством, утворюючи так зване “суспільство всередині нас”, яке існує у вигляді однотипних для представників однієї етнічної спільності реакцій на звичайні ситуації у формі почуттів, що й складає національний характер. Національний характер є важливою складовою особистості (Е. Дюркгейм).
Риси національного характеру розподілено між представниками нації нерівномірно – від наявності усіх цих рис до їх цілковитої відсутності. У зв’язку з цим, якості національного характеру необхідно вивчати, аналізуючи національні традиції, звичаї, вірування, історію та природні умови життя.
Характер відрізняється від темпераменту за змістом: характер має спільні риси серед етносів, а темперамент – це індивідуальна риса кожної людини (Г. Ф. Гегель).
Класифікація народів за психічними функціями (мислення, емоції, відчуття та інтуїція) була здійснена К. Г. Юнгом. За цими функціями вченому вдалося виокремити відповідні психологічні типи: мисленнєвий, емоційний, сенсорний та інтуїтивний типи. Кожний з виділених типів може бути інтровертованим чи екс-травертованим, що зумовлено поведінкою індивіда щодо якого-небудь об’єкта. Класифікація психічних типів співвідноситься з етнічними спільностями, оскільки психологія етносу складається з психології його окремих представників. Специфіку психології етносу та його членів викликано домінуванням однієї з чотирьох вище перерахованих психічних функцій. Наприклад, жителі Сходу є інтровертованою расою, яка спрямована на свій внутрішній світ.
Гельвецій пов’язав національний характер із системою управління у країні, зазначаючи, що правитель, який узурпує владу в країні, стає деспотом, а деспотизм – це страшний ворог суспільного блага, що в результаті призводить до змін характеру всієї нації.
Визначаючи поняття “національний характер, у роботі “Про людину” вчений вказав на те, що “будь-який народ має свій особливий спосіб бачення та відчуття, який формує його характер. У всіх народів характер змінюється поступово чи миттєво. Чинником цих змін є непомітні миттєві зміни у формах правління і в громадському вихованні”. Тобто, характер має динамічні властивості, чи здатність змінюватися під впливом певних чинників, зокрема, у результаті зміни форм правління.
Д. Юм у роботі “Про національний характер” також зазначив, що характер народу може до певної міри змінюватися під впливом системи правління та від змішування з іншими народами. Філософ вказав на те, що люди не зобов’язані тією чи іншою рисою свого характеру ні повітрю, ні клімату. Національний характер утворюється як збірне поняття на базі особистісних характерів.
М. І. Пірен визначила національний характер як сукупність рис, що склалися історично у представників тієї чи іншої нації, які визначають звичну манеру їх поведінки, типовий спосіб дій, що виявляється по відношенню до побутової сфери, оточуючого світу, праці, ставлення до своєї та інших спільнот.
Національний характер має такі властивості:
– у ньому зафіксовано типові риси, які сформовані неоднаковою мірою і присутні в різноманітних поєднаннях у більшості представників етносу; він у жодному випадку не є простою сумою якостей окремих людей;
– неповторними є не риси чи їх сума, а структура характеру; тому неприпустимо розглядати будь-які якості як такі, що притаманні окремій етнічній спільності.
Стосовно національного характеру та його властивостей, Г. М. Андрєєва висловилася так: “Мова йде не стільки про певний “набір” рис, скільки про ступінь прояву тієї чи іншої риси в цьому наборі, про специфіку цього прояву”.
Наприклад, працелюбність є однією з найважливіших рис як японського, так і німецького національного характеру. Однак німці працюють “економно”, у них все передбачено і прораховано. Японці ж віддаються праці самозречено, з насолодою, для них притаманне почуття прекрасного, яке вони виявляють і в процесі праці.
Для того, щоб зрозуміти риси характеру, необхідно їх порівняти із загальною системою цінностей, що залежить від способу життя, соціально-економічних і географічних умов життя народу. Наприклад, працелюбність як загальнолюдська якість набуває у кожній культурі своєрідної ціннісної суті.
Важливими чинниками становлення специфічних рис характеру в окремого етносу є побут і ландшафт. Джерелами становлення національного характеру виступають: сім’я, батьківський дім, рід, природне оточення.
Національний характер складається повільно, упродовж століть і тому не може змінюватися швидко. Національно-психологічні якості вирізняються консервативністю, стійкістю та незначною змінюваністю.
Риси національного характеру передаються від покоління до покоління, утворюючи міцну і стійку структуру, яку можна порівняти з величезною і важкою ланцюговою сіткою, що міцно тримає кожну свою ланку – індивіда як представника певного етносу.
Згідно з сучасними теоріями успадкування рис національного характеру, ці риси можуть передаватися у такі способи:
– генетичним – у цьому випадку йдеться про успадкування пам’яті щодо історичного досвіду своєї нації, тобто про колективне підсвідоме; генетична пам’ять містить відбитки історичного досвіду нації, зокрема, доісторичного людського існування;
– соціально-психологічним – звичаєвим або традиційним способом. Традиції – це синтезовані, підпорядковані національному ідеалу вірування, способи мислення, почуття, прагнення, страждання, норми поведінки попередніх поколінь. У результаті зміни ідеалів і ціннісних орієнтацій змінюються й традиції. Водночас попередні традиції руйнуються. Функціонування традицій забезпечується дією таких механізмів: наслідування, навіювання, переконання та емоційність. Традиції є основним механізмом інтеграції народу в єдине ціле. Наприклад, американець – раб стандартів, англієць – раб своїх традицій.
За результатами досліджень Д. Чижевського (“Нариси з історії філософії на Україні”) основними позитивними і негативними рисами національного характеру українців є:
Позитивні риси | Негативні риси |
Емоційність; Сентиментальність; Чуттєвість і ліризм; Працелюбність; Гостинність; Прагнення до освіти; Статичність у сімейних взаєминах; Прагнення до духовного життя; Повага до старших; Мужність; Здоровий оптимізм; Прагнення до незалежності. | Взаємне нерозуміння; схильність до анархізму; неузгодженість між словом і ділом; Невизначеність; мрійливість; імпульсивність; індивідуалізм. |
Національний характер не може обмежуватися лише однією домінуючою рисою. Необхідно уникати акцентуації й абсолютизації негативних рис.
Отже, національний характер – це сукупність рис, які склалися історично у представників тієї чи іншої нації, що визначають звичну манеру їх поведінки, типовий спосіб дій, які виявляються у побутовій сфері, оточуючому світові, праці, ставленні до своєї та інших спільностей.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)