Економіка розвитку – Царенко О. М. – § 4. Міжнародні фінансові інститути
Україна, порівняно з іншими країнами, поряд з негараздами в економічному розвитку має ще й несприятливу демографічну структуру населення (третина населення держави – пенсіонери). Зазначені обставини ускладнюють процес розширеного відтворення виробництва. Водночас такий стан економіки обумовлює необхідність рішучих реформаційних дій через вкладення коштів. Зрозуміло, таких коштів в Україні немає, потрібні зовнішні інвестиції і кредити, які можна отримати від міжнародних фінансових і кредитних інститутів типу МВФ, Світовий банк реконструкції та розвитку та ін.
Міжнародний валютний фонд, як і Світовий банк, засновано в 1944 р. на валютно-фінансовій конференції світових лідерів для регулювання валютних відносин між країнами, які є членами МВФ. Штаб-квартира МВФ знаходиться у Вашингтоні. Світовий банк і МВФ у своїй діяльності доповнюють одне одного, хоч вирішують різні завдання.
Діяльність МВФ спрямована на виділення валютних кредитів країнам-членам для покриття пасивного сальдо з поточного платіжного балансу. Таким чином, головною метою МВФ є встановлення рівноваги платіжних балансів держав – членів МВФ. Другою метою МВФ є стабілізація валют та їх паритетів. Так, у тексті Бреттонвудської угоди та в розділі II статуту МВФ записано, що паритети валют усіх держав-учасниць мають виражатись у золоті як загальному еквіваленті, а також у доларах США за їх золотим вмістом на 1 липня 1944 р. Зв’язок валют з монетарним товаром здійснювався через систему: “золото – долар – національна валюта”. Це надавало долару змогу функціонувати як золотий еквівалент світових грошей. Саме у цей період практично всі держави відійшли від золотого стандарту і в грошовому обігу перебували паперові гроші, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість у золоті, що неминуче обумовило економічне суперництво валют. Оскільки в США в 1971-1973 роках різко скоротилися запаси золота, і вони вже не могли здійснювати обмін доларів на золото, долар уже не міг виконувати функцію міжнародної резервної валюти, тому що виникла невідповідність між наявною кількістю золота та зростаючим платіжним балансом. Економічно найбільш розвиненими державами вважалися США, Німеччина, Англія та ін.
У 1976 р. на Ямайці відбулася конференція держав-членів МВФ, яка започаткувала нову валютну систему, яка діє й сьогодні. Конференція прийняла рішення про демонетизацію золота у валютних відносинах. Відміна золотого стандарту призвела до купівлі на паперові гроші золота як високоліквідного товару, і центральні банки тримають його у своїх сховищах.
Відхід від золотого стандарту поставив питання про необхідність введення міжнародної грошової одиниці. Нею стала СДР, що витіснила як колективна валюта золото і долар. СДР означає “спеціальне право запозичення”. З часом долар піднявся в ціні і відвоював позиції у міжнародній валютній системі.
До позитивних моментів Ямайської валютної системи слід віднести введення плаваючих курсів валют держав – членів МВФ, що надало гнучкості валютним відносинам і створило умови для зміни співвідношень національних валют, що розвиваються.
Негативним у запровадженій валютній системі є те, що плаваючий курс надає змогу окремим ділкам і угрупованням здійснювати спекулятивні операції.
У цілому МВФ підвищив свої функції за рахунок наявності великого банку інформації економічної політики держав і на цій основі – проведення довгострокових досліджень економічних процесів.
МВФ надає найбіднішим країнам, що розвиваються, довгострокову допомогу для урівноваження платіжних балансів і структурної перебудови економіки у вигляді позик пільгового характеру. Ці позики фінансуються не за рахунок загальних ресурсів Фонду, а шляхом використання інших джерел – головним чином кредитів і субсидій, які ті чи інші країни надають самому МВФ, забезпечуючи тим самим можливість надавати пільгову фінансову допомогу іншим країнам, що мають право на її отримання. Управління коштами, що надходять з таких джерел, здійснюється окремо від управління власними ресурсами МВФ. Для пільгового кредитування країн, що розвиваються, застосовувалися (або застосовуються) такі механізми:
1. Трастовий (довірчий) фонд був створений за рахунок доходів від продажу на аукціонах 1/6 частини золотого запасу МВФ. Одержувачами кредитів з цього фонду були найменш розвинені країни, які задовольняли певним встановленим критеріям.
Умови даних кредитів були порівняно пільгові: країни-позичальниці не вносили в МВФ еквівалент коштів, що отримуються у національній валюті; процентна ставка невисока – 0,5% річних; погашення – протягом терміну, що починався через п’ять з половиною років і закінчувався через десять років після дати фактичної вибірки коштів, 55 країн отримали з трастового фонду 3,0 млрд. СДР (3,7 млрд. дол.).
2. Механізм фінансування структурної перебудови діяв протягом періоду 1986-1993 pp. Джерело ресурсів – погашення країнами-членами МВФ кредитів, отриманих ними раніше з трастового фонду. Ці кошти акумулювалися на Рахунку спеціальних виплат, який почав використовуватися в червні 1981 р. У рамках МФСП надавалися пільгові кредити країнам, що розвиваються, з низьким рівнем доходу, які зазнають хронічних труднощів у сфері платіжного балансу, з метою підтримки середньострокових програм макроекономічної стабілізації і структурних реформ. Умови позик: 0,5% річних; погашення протягом 10 років. Кредитами по лінії МФСП могли користуватися країни-члени МВФ, що мали право на отримання пільгових позик Міжнародної асоціації розвитку (МАР) – однієї з філій Всесвітнього банку. На початку функціонування МФСП в списку таких країн налічувалася 61 країна. У квітні 1992 р. до нього були додатково включені ще 11 країн. Однак не всі вони скористалися можливістю отримання пільгових кредитів МФСП.
3. Механізм розширеного фінансування структурної перебудови (МРФСП) існує з грудня 1987 р. За своїми цілями і принципами функціонування цей механізм став спадкоємцем механізму фінансування структурної перебудови. Передбачається, що стабілізаційні програми, здійснювані при підтримці ресурсів МРФСП, повинні були бути більш комплексними і радикальними за своїми цільовими установками, ніж ті, які реалізовувалися в рамках МФСП.
Домовленості в рамках МРФСП фінансуються за рахунок ресурсів Трастового фонду МРФСП, який був заснований у грудні 1987 р. (використання для надання пільгових кредитів рахунку спеціальних виплат у лютому 1994 р. припинилося). Ці ресурси формуються зі спеціальних позик і пожертвувань на двосторонній основі, а також з коштів, що залишалися невикористаними в рамках МФСП (до кінця 1995 р. вони були повністю вичерпані).
Трастовим фондом МРФСП керує МВФ, що виступає як його довірена особа. Операції трастового фонду МРФСП здійснюються за допомогою трьох рахунків, які виконують різні функції. Це, по-перше, Рахунок позик, на який надходять кошти по позиках від держав-кредиторів для подальшого їх надання в рамках домовленостей по МРФСП. По-друге, Рахунок субсидій, призначений для субсидування процентних ставок, що виплачуються краї на ми-позичальницями по кредитах з трастового фонду; по-третє, Резервний рахунок, на якому відкладаються кошти, що відіграють роль заставного забезпечення зобов’язань трастового фонду перед кредиторами на випадок неплатежу з боку позичальників.
МВФ не тільки безпосередньо кредитує країни-члени, але і допомагає їм отримати кредити в урядів промислово розвинених країн, центральних банків, групи Всесвітнього банку, Банку міжнародних розрахунків, а також у приватних комерційних банків. Навіть невеликий кредит МВФ полегшує країні доступ на приватний світовий ринок позикових капіталів. Надаючи кредит. МВФ наче засвідчує платоспроможність даної країни, виступає як її гарант. І, навпаки, відмова МВФ надати країні кредитну підтримку закриває їй доступ до ринку капіталів.
Надання Фондом кредитів країнам-членам пов’язано з виконанням ними певних політико-економічних умов. Подібний порядок отримав найменування “обумовленості” (conditionality) кредитів. МВФ обгрунтовує цю практику необхідністю бути впевненим у тому, що країни-позичальниці будуть спроможні гасити свої борги, забезпечуючи безперебійний кругообіг ресурсів Фонду. Тому МВФ вимагає, щоб країна, покриваючи за рахунок його валютних кредитів дефіцит платіжного балансу, піклувалася про його ліквідацію або скорочення. З розширенням кредитних операцій у 1980-ті роки Фонд взяв курс на посилення їх обумовленості. Така практика, за оцінкою західних фахівців, додає МВФ роль “вартового” світового економічного порядку.
Принцип обумовленості кредитів знаходить своє вираження в узгодженні з країною-позичальницею певної програми економічної політики, реалізація якої і кредитується Фондом. Умови, що висуваються Фондом, передбачають заходи, спрямовані на поліпшення управління в приватному і державному секторах, підвищення прозорості державних бюджетів, посилення ефективності фінансових структур, протидію корупції. Подібні тенденції в політиці МВФ і Всесвітнього банку, перехід від орієнтації виключно на забезпечення фінансової стабільності і економічного зростання до більш широкого спектра цілей розвитку трактуються багатьма аналітиками як поступове формування нового, “пост-Вашингтонського консенсусу”. Нарешті, турботою Фонду стають соціальні аспекти реформ, що здійснюються за його підтримки, вироблення рекомендацій країнам-членам відносно структури систем соціального захисту, проблеми якості життя. Щоправда, у деяких випадках виявляється, що жорстка дефляційна макроекономічна політика, проведення якої МВФ вимагає від країн-позичальниць, саме і блокує вирішення соціальних завдань.
Міжнародний банк реконструкції і розвитку, який ще називають Світовим банком, засновано у 1944 р. на валютно-фінансовій Бреттон-вудській конференції, що відбулася у США під егідою ООН. Розпочав же свою роботу Світовий банк у 1946 р.
Мета Світового банку – надання позик слаборозвиненим країнам для фінансування їх економічних проектів, технічна допомога і експертні консультації з питань підвищення ефективності економіки і національного розвитку.
Членами Світового банку станом на середину 1993 р. були 176 держав-членів.
Передбачалося, що Світовий банк сприятиме зміцненню міжнародної економіки після закінчення Другої світової війни шляхом надання кредитів на відбудову зруйнованих війною господарств Західної Європи. Разом із тим англійський економіст Кейне, один із засновників Світового балку, прогнозував зміну напряму його діяльності, оскільки з плином часу мало відбутися зміщення адресності кредитів у бік країн, що розвивалися в Азії, Африці та Латинській Америці.
Наданню кредитів Світового банку передує складання проекту, яке має шість етапів: ідентифікація, підготовка, експертиза, переговори і представлення на Раді, впровадження, нагляд і оцінка.
До світових організацій за одержанням кредитів звертається й Україна. На наш погляд, найефективнішу допомогу Україні може надати саме Світовий банк, повна назва якого – Міжнародний банк реконструкції і розвитку. На відміну від Міжнародного валютного фонду Світовий банк як банк розвитку більше відповідає інтересам економіки України, тому буде доцільним детальніше розглянути методику підготовки надання ним кредитів.
На першому етапі провадиться ідентифікація вивчення проектів та їх аналіз за такою схемою:
Чи забезпечуватиме проект надходження валюти;
Чи є дешеві варіанти проекту;
Чи відповідає данин проект принципам розвитку пріоритетних напрямів.
Якщо проект задовольняє ці вимоги, то він включається в банківську багаторічну програму позик для забезпечення ресурсами ідентифікованих проектів.
На другому етапі вивчається питання відповідальності країни – одержувача позики чи кредиту за дослідження технічних, економічних, соціальних, природоохоронних аспектів, пов’язаних з реалізацією проекту. Підготовка передбачає всі варіанти здійснення проекту, а також видатки і прибутки.
На третьому етапі проходить експертиза – оцінка проекту, виконувана експертами банку шляхом проведення аналізу за такими напрямами: технічним, установчим, економічним та фінансовим.
На четвертому етапі проводяться переговори і представлення на Раді, тобто банк і позичальник переглядають усі розбіжності та експертизи проекту, готується доповідь і позикові документи для доповіді президента банку Раді виконавчих директорів, що представляють країни – члени банку, для затвердження.
На п’ятому етапі розробляється план впровадження і нагляду за будівництвом, закупки і встановлення механізмів та обладнання, а також навчання кадрів. Банк наглядає за цільовим використанням коштів і надає технічну допомогу.
Шостий етап включає порівняльний аналіз видатків, прибутків та результативність впровадження проекту порівняно з очікуваним під час проведення експертизи. Слід зазначити, що оцінку операцій по впровадженню проектів виконує незалежний департамент оцінки операцій, що входить до структури Світового банку (скорочено – ДОО), він же пропонує шляхи вдосконалення проектів у майбутньому.
Міжнародний банк реконструкції і розвитку (Світовий банк) має три організації-філії:
Міжнародну фінансову корпорацію (МФК);
Багатостороннє агентство гарантій інвестицій (БАГІ);
Міжнародну асоціацію розвитку (МАР).
Усі вони, як і Світовий банк, розташовані у Вашингтоні.
Міжнародна фінансова корпорація (МФК) заснована у 1956 р. з метою сприяння приватним підприємствам у країнах, що розвиваються. На відміну від Світового банку, МФК надає позики приватним компаніям, не вимагаючи гарантій від урядів держав, яким надається допомога. МФК є найбільшим джерелом прямого фінансування проектів приватного сектору економіки країн, що розвиваються, хоча й на ринкових умовах – не більше 25% загальної суми видатків на проект. Різниця сум на виконання проекту одержується за рахунок:
Пошуку партнерів для спільного підприємства і заохочення компаній для участі в проектах;
Участі комерційних банків у наданні позик для реалізації проектів;
Розміщення цінних паперів під гарантії МФК і сприяння формуванню портфеля замовлень іноземних інвестицій на біржах акцій у країнах, що розвиваються, завдяки фінансовим фондам, які вони допомогли створити.
В останні роки МФК також включилась в інвестиції проектів розвитку інфраструктури (енергетика, водопостачання, транспорт і зв’язок) у тих країнах, де ця інфраструктура передається у приватний сектор економіки.
Міжнародна асоціація розвитку (МАР) заснована у 1960 р. для надання безпроцентних позик країнам світу, які мають найменший річний прибуток на душу населення, тобто менше, ніж 1305 доларів США на рік. Позики МАР характеризуються як довгострокові, підлягають оплаті протягом 35-40-річного періоду і мають 10-річний період відстрочки. Обсяг кредитів, які надаються найбіднішим країнам, наприклад, у 1993 р. становив 6,8 млрд. доларів США для 110 проектів розвитку і програм перебудови економічних структур у 45 країнах.
Кредитні ресурси МАР складаються із внесків економічно розвинених держав, доходів Міжнародного банку реконструкції і розвитку (Світового банку) і погашення наданих кредитів.
Багатостороннє агентство гарантій інвестицій (БАГІ) створене у 1988 р. для захисту інвесторів від таких некомерційних ризиків, як війна або націоналізація. Зрозуміло, що для держав, які розвиваються, прямі іноземні інвестиції є надзвичайно принадливими, бо створюють потенціал робочих місць та впровадження сучасних технологій промислово розвинутих країн.
Надання іноземних інвестицій загальмовується через побоювання інвесторів залишатись зі збитками внаслідок, наприклад, націоналізації іноземних інвестицій країнами, що розвиваються, або від проведення війн, громадської непокори та насильств.
БАГІ переслідує мету подолання цих негативних проблем шляхом страхування інвестицій від некомерційних (політичних) ризиків. Це надає змогу державам з низьким рівнем прибутку та й країнам з його середнім рівнем вдаватися до прямих іноземних інвестицій для прискорення свого економічного розвитку.
У цілому діяльність Міжнародного банку реконструкції і розвитку та його філій – МФК, МАР і БАГІ – спрямована на поліпшення економіки країн, що розвиваються.
Основна відмінність Світового банку від МВФ полягає в тому, що МВФ більше концентрує свою увагу на питаннях короткострокової фінансової стабілізації в країнах, тоді як Світовий банк більше зосереджується на середньо – та довгострокових (за терміном реалізації) проектах структурних та галузевих перетворень в економіках країн. Ось чому, коли говоримо про фінансову стабілізацію в Україні, то це питання більше стосується діяльності МВФ. Коли ж говоримо про структурні і галузеві реформи, то тут на передній план серед міжнародних фінансових організацій виступає Світовий банк, який концентрує увагу на перетвореннях на мікрорівні, питаннях приватизації, дерегуляції галузевих перетворень, працює над реформуванням енергетичної галузі, сільського господарства, соціального сектора тощо.
Безперечно Світовий банк на початковому етапі функціонування і Світовий банк на нинішньому етапі роботи відрізняються. Відмінність полягає в тому, що на початковому етапі більше уваги приділялося питанням забезпечення системності в його діяльності. Це проблеми плану Маршалла, відбудови Європи після Другої світової війни та інші напрямки інвестицій, які були необхідні для розбудови нової Європи в післявоєнний період. З часом, коли цієї мети було досягнуто, діяльність Світового банку почала більше зосереджуватись на питаннях розвитку економіки. В останній період, тобто після перетворень, що відбулися у Східній Європі і колишньому Радянському Союзі, ця функція реконструкції знову висувається на передній план, особливо в роботі банку в цих регіонах. Тобто відбувається повернення до необхідності реконструкції, реформи, реабілітації економіки тих країн, які утворилися після розпаду колишнього СРСР. Ця діяльність має певні спільні і певні відмінні риси порівняно з проблемами реконструкції початкового періоду діяльності Світового банку.
Важлива сторона еволюції Світового банку – зростаюча увага до питань соціального сектору, проблем його розбудови. Світовий банк приділяє все більшу увагу і надає все більше коштів на вирішення гострих проблем у сферах освіти, охорони здоров’я, екології та інших, пов’язаних із соціальним сектором.
На початковому етапі було набагато більше проектів традиційних: побудови гребель, мостів і т. ін. Вони є й зараз і продовжують фінансуватись Світовим банком. Але одночасно все більше коштів і уваги спрямовується на проекти в соціальній сфері, на розвиток цього напрямку.
Пріоритети Світового банку – це зростаюче розуміння і врахування в його роботі того факту, що відповідне економічне середовище, економічна політика на ринкових засадах є дуже важливою, більше того, необхідною умовою реалізації як конкретних інвестиційних проектів, так і успішної розбудови економіки країни, зростання добробуту її населення. Ця особливість у зміні пріоритетів діяльності Світового банку випливає з обопільної обумовленості та взаємодії макроекономічного і мікроекономічного середовища розвитку людської цивілізації на сучасному етапі, що вимагає більш тісної координації макроекономічної і мікроекономічної політики. Ці два рівні розвитку повинні бути адекватними, вони є взаємодоповнюючими. І лише врахування діалектики їхнього взаємозв’язку забезпечує успішну реалізацію, розв’язання проблем кожного з них.
Україна стала членом Світового банку у вересні 1992 року, невдовзі після здобуття незалежності. І з цього часу почалася технічна допомога Світового банку Україні.
Через кілька місяців після вступу України до Світового банку вона отримала перший грант на технічну допомогу – один мільйон доларів. Невдовзі було відкрито представництво Світового банку в Україні. А на початку 1993 року було затверджено першу позику на інституційну розбудову в сумі близько ЗО мільйонів доларів. Розпочалася також реалізація ще кількох ініціатив, і досить активно розвивався компонент технічної допомоги.
Проте великі за розмірами позики в той період Україні не надавались, хоча Банк займався широким спектром діяльності – від технічної допомоги до підготовки фахівців. Великі позики, що надаються Світовим банком і МВФ, пов’язані з серйозними програмами економічних перетворень.
Говорячи про міжнародні фінансово-кредитні установи, не можна обійти аналогічні установи, які створені і діють у Європі.
Велику роль у становленні Європейської фінансово-кредитної системи відіграло Європейське економічне співтовариство, засноване у 1957 р. в Римі. Його мета – вільна торгівля між державами-учасницями, введення загальних митних тарифів у торгівлі з третіми країнами, створення валютного союзу, розробка принципів економічної політики, уніфікація податкових систем тощо.
На виконання цих заходів у 1959 р. почала діяти Європейська валютна угода, яка замінила Європейський платіжний союз, де грошовою одиницею був встановлений ЕКЮ, що за золотим вмістом прирівнювався до долара. Угода стала основою введення європейської валютної одиниці – ЕКЮ. ЕКЮ, на відміну від СДР, була забезпечена реальними активами країн – учасниць ЄВУ, тобто вони виділяли по 20% фактичних доларових резервів і 20% фактичних запасів золота кожна.
Забезпечення ЕКЮ реальними активами зробило її повністю незалежною від долара і надало можливість регулювати валютні зв’язки, короткострокове кредитування і багатосторонні взаємні розрахунки. Зростає роль ЕКЮ і на міжнародному рівні як сталої і чітко визначеної різновидності світових грошей за рахунок надання кредитів країнам-членам МВФ при дефіциті платіжного балансу тощо.
У 1957 р. шість держав – учасниць ЄЕТ (ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург) створили Європейський інвестиційний банк. Статутний фонд ЄІБ сформований за рахунок фактичних внесків держав-учасниць (по 25% золотом і 75% національною валютою). Банк розміщує займи, фінансує малорозвинуті райони держав-учасниць, вкладає кошти у модернізацію виробництва та будівництво доріг. Пізніше кредитування поширилось і на інші держави, як правило, довгострокове – на 20-25 років.
У 1991 р. 40 держав створили Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), капітал якого становив 10 млрд. екю. Статутний капітал поділений на акції оплачувані та акції, які підлягають оплаті за вимогою. Причому 51% капіталу банку належить державам – членам ЄС.
ЄБРР, як і інші банки, надає кредити, консультації, технічну допомогу, розміщує цінні папери та інвестиції для розвитку інфраструктури малорозвинутих в економічному плані держав.
Підписаний 7 лютого 1992 р. і такий, що набрав чинності 1 листопада 1993 p., Маастріхтський договір став черговою віхою на шляху європейської економічної інтеграції. Згідно з цим договором європейська валютно-фінансова система набула якісно нових рис: центральні банки 11 держав добровільно відмовилися від використання національних грошових одиниць на користь нової єдиної валюти – євро і передали свої повноваження з розробки і реалізації грошово-кредитної політики створеному наднаціональному Європейському центральному банку (ЄЦБ), що ввійшов у Європейську систему центральних банків (ЄСЦБ).
Однак ряд країн – членів ЄС з політичних, економічних і значною мірою психологічних причин зберегли валютну незалежність. У склад євро не увійшли англійський фунт, шведська і датська крони, грецька драхма. Немало проблем має бути вирішено і всередині створеного на основі Маастріхтського договору Економічного і валютного союзу (ЕВС).
Проте вже сьогодні можна з упевненістю стверджувати, що ЕВС – один із найбільш глобальних валютно-фінансових проектів другої половини XX ст. – відбувся. У зв’язку з цим значний інтерес для фахівців становить вживаний ЄЦБ інструментарій грошово-кредитної політики, що став результатом конвергенції механізмів 11 країн ЕВС, що не тільки реально функціонували, але й накопичений у цій сфері світовий досвід, який увібрав у себе цей інструментарій.
На думку більшості міжнародних фінансових експертів, розв’язання питання про інтеграцію інструментів грошово-кредитної політики центральних банків країн ЕВС могло бути одним із найбільш болісних при створенні ефективно функціонуючої ЄСЦБ.
Для розв’язання виявленої проблеми фахівці ЄЦБ пішли по шляху компромісу, максимально враховуючи побажання учасників ЕВС. При цьому важливою особливістю інструментарію ЄЦБ є наявність досить жорсткої з погляду методології структури, що грунтується на трьох базових блоках: обов’язкові резерви, постійно діючі механізми, операції на відкритому ринку.
Питання про необхідність включення обов’язкових резервних вимог до складу інструментів грошово-кредитної політики спочатку викликало досить пожвавлену дискусію між представниками центральних банків країн – членів ЕВС. Загальновідомо, що більшість центральних банків економічно розвинених країн, з одного боку, схиляється якщо не до повного скасування, то принаймні до мінімізації ролі механізмів обов’язкових резервів, мотивуючи це наполовину адміністративним, податковим характером даного інструмента, що істотно збільшує витрати кредитних інститутів. Вважається, що значно більшу ефективність і гнучкість у процесі реалізації грошово-кредитної політики здатні забезпечити центральному банку операції на відкритому ринку, можливість проведення яких у країнах із розвиненими фінансовими системами практично нічим не обмежена.
Під постійно діючими механізмами потрібно розуміти сукупність короткострокових операцій по наданню або вилученню ліквідності на грошовому ринку євро, що проводяться виключно з ініціативи кредитних інститутів. Постійно діючі механізми поділяються на кредитні і депозитні механізми ЄЦБ.
Для вилучення з грошового ринку надмірної ліквідності національні центральні банки надають кредитним інститутам право розміщувати тимчасово вільні грошові кошти (надмірні резерви) у депозити ЄЦБ терміном на один операційний день без встановлення різного роду квот і лімітів на участь у даних операціях. Процедура депонування, яке здійснюється протягом ЗО хвилин після завершення роботи загальноєвропейської розрахункової системи TARGET, передбачає, що депозити овернайт ЄЦБ є привабливими виключно для кредитних інститутів, що не мають альтернативних варіантів управління короткими грошима. У зв’язку з цим процентна ставка по даному інструменту формує нижню межу одноденних міжбанківських кредитів грошового ринку євро і є мінімальною базовою ставкою в системі процентних ставок ЄЦБ.
З погляду надання грошовому ринку додаткової ліквідності будь-якого з 11 національних центральних банків, що входять до ЄСЦБ, існує право організувати систему рефінансування кредитних інститутів на короткостроковій основі. Звичайно таке рефінансування здійснюється шляхом надання кредитному інституту можливості допускати овердрафт за власним операційним рахунком у національному центральному банку (який після закінчення операційного дня автоматично перетворюється в кредит овернайт), що загалом дозволяє забезпечувати безперебійне проведення розрахунків в євро в рамках національних систем валових розрахунків і системи TARGET.
Інша форма надання національними центральними банками ЄСЦБ кредитів на термін в один операційний день полягає в рефінансуванні кредитних інститутів на прохання останніх до моменту завершення роботи системи TARGET. Отримані таким чином грошові кошти можуть, зокрема, використовуватися кредитними інститутами для виконання обов’язкових резервних вимог у разі неможливості покриття дефіциту ліквідності шляхом позик на міжбанківському ринку.
Постійно діючі кредитні механізми, безперечно, відіграли значну роль у період становлення грошовою ринку євро. Однак уже до середини 1999 р. наслідком процесу стабілізації ставки короткострокових міжбанківських кредитів стало різке скорочення обсягу надання кредитним інститутам такого роду кредитів рефінансування, що не перевищують у цей час 1 млрд. євро щодня.
Операції на відкритому ринку покликані відіграти головну роль у процесі реалізації грошово-кредитної політики ЄЦБ, виконуючи як мінімум три основні функції.
По-перше, дії ЄЦБ на відкритому ринку повинні забезпечувати необхідні коригування короткострокової процентної ставки грошового ринку євро, що є одним із базових цільових показників грошово-кредитної політики. По-друге, ринкова інтервенція ЄЦБ має бути необхідна для регулювання надмірної або, навпаки, недостатньої ліквідності кредитних інститутів. Нарешті, по-третє, враховуючи значення впливу будь-яких дій і рішень ЄЦБ на очікування учасників ринку, операції на відкритому ринку повинні містити для них достатні інформативні відомості про можливі (або такі, що вже відбуваються) зміни ринкової кон’юнктури.
У цей час до складу інструментів грошово-кредитної політики ЄЦБ входять такі види операцій на відкритому ринку:
1) основний інструмент рефінансування – з його допомогою ЄЦБ надає кредитним інститутам значні суми грошових коштів.
Основний інструмент рефінансування функціонує шляхом проведення щотижневих кількісних тендерів (аукціонів) на термін по фіксованій процентній ставці.
По суті, єдиною вимогою, що висувається до кредитних інститутів, є наявність достатнього забезпечення, блокованого в уповноваженому депозитарії приблизно за 1 годину до надання грошових коштів позичальнику. У разі відсутності забезпечення до вищезгаданого терміну на кредитний інститут-порушник можуть бути накладені санкції у вигляді різного роду лімітів на участь в основних тендерах;
2) довгостроковий інструмент рефінансування – використовується для заміни спеціальних механізмів кредитування, що раніше використовувались у більшості країн ЕВС, насамперед переобліку векселів, які були скасовані з початку 1999 р. Основною рисою цих механізмів був їх кількісно обмежений характер, а також пільгова (набагато нижче ринкової) процентна ставка. Слід відзначити, що такого роду рефінансування історично користувалося досить великою популярністю у невеликих європейських банків, що потребують порівняно дешевих ресурсів для кредитування малого і середнього бізнесу.
Важливою особливістю основного і довгострокового інструментів рефінансування є децентралізований порядок проведення аукціонів, відповідно до якого всі практичні дії знаходяться в компетенції 11 національних центральних банків ЄСЦБ, а стратегічні рішення про обсяг ліквідності, що виставляється на аукціони, приймаються безпосередньо ЄЦБ залежно від поточних тенденцій грошово-кредитної політики.
Гранично чітко структурований і методологічно детально пророблений інструментарій грошово-кредитної політики ЄЦБ, може служити зразком для більшості країн, що розвиваються, і країн перехідного періоду.
Україна також є членом Міжнародного валютного фонду, входить у Світовий банк і Європейський банк та інші валютні і кредитні установи.
Крім уже діючих міжнародних фінансово-кредитних установ, з’являються й нові. Так, з’явився Міжнародний банк держав Чорноморського басейну.
На наш погляд, заснування названого банку і його діяльність у галузі торгівлі і розвитку з часом може перерости в економічний союз, оскільки нині жодна країна, навіть високорозвинена, не може однаково ефективно виробляти весь асортимент продукції. Як вихід, країни чи групи країн розробляють спеціалізацію виробництва окремих товарів, щоб виробляти їх на міжнародному рівні і реалізувати у широких масштабах, тобто не тільки у своїй країні, айв інших країнах як за валюту, так і в обмін на товари своєї спеціалізації.
У колі таких країн і формується єдиний простір, де кожна країна спеціалізується на виробництві тієї продукції, яку вона виробляє дешевше і краще. Вирішенням питань розрахунків, кредитів та допомоги у колі цих країн і займається Міжнародний банк, у нашому прикладі – банк країн Чорноморського басейну.
Україна може входити і в інші об’єднання, наприклад Європейське економічне співтовариство. Включення в зовнішню торгівлю, кредитні відносини, кооперування та співробітництво держав у галузі освоєння природних ресурсів, компенсаційні угоди, а також широке науково-технічне співробітництво неможливе без повноправного членства в економічному об’єднанні держав. Особливо воно необхідне для впровадження великих технічних проектів, будівництва і реконструкції підприємств та впровадження новітніх технологій.
Особливе місце серед міжнародних кредитних установ посідає Базельський комітет з банківського нагляду.
Комітет з банківського регулювання і практики контролю був заснований у 1975 р. керівниками центральних банків країн Європи. До нього входять вищі представники банківських наглядових органів 12 країн (Бельгії, Великобританії, Італії, Канади, Люксембурга, Нідерландів, США, Франції. ФРН, Швейцарії, Швеції і Японії). Засідання Комітету проводяться в Банку міжнародних розрахунків у Базелі, де постійно знаходиться секретаріат Комітету.
У липні 1988 р. Базельський комітет з банківського нагляду (далі – Комітет) прийняв документ “Міжнародне зближення методів вимірювання і стандартів капіталу”. У ньому після тривалої підготовчої роботи і консультацій між органами банківського нагляду різних країн були сформульовані загальні принципи розрахунку мінімальних нормативів власного капіталу банків з урахуванням міри ризиковості портфеля їх активів. Документ отримав міжнародну популярність як Базельська угода і мав значний вплив на політику банків по управлінню ризиками і формуванню їх власного капіталу.
Викладені в Угоді принципи оцінки мінімального капіталу послужили моделлю для встановлення аналогічних стандартів національними законодавствами різних країн. При цьому визнавалося існування специфічних особливостей у національних методах бухгалтерського обліку і дозволялися відхилення від загальних рекомендованих правил розрахунку капітальної бази залежно від місцевих умов. У цей час принципи, зафіксовані в Угоді, використовуються більш ніж 100 країнами світу. Хоча запропоновані Комітетом стандарти капіталу призначалися насамперед для провідних міжнародних банків найбільш розвинених держав, вони були потім поширені на всі інші більш дрібні банки.
Одностайне визнання мінімальних стандартів капіталу було пов’язане з тим, що в останню чверть століття у світі істотно змінилися умови банківської діяльності. Посилилася конкуренція між кредитними установами, знизилася рентабельність традиційних банківських операцій, погіршилася якість активів і різко зросли ризики. Разом із тим власний капітал банків зазнав змін як в кількісному, так і в якісному плані, що погіршило їх здатність протидіяти фінансовим труднощам і призвело до підриву стабільності світової банківської системи.
Власний капітал банку служить, як відомо, одним із важливих і неодмінних компонентів систем оцінки фінансового становища банку. Він порівняно низький.
Низька питома вага власного капіталу в ресурсах комерційних банків пов’язана передусім з тим, що банки виконують у ринковій економіці роль фінансових посередників. Це дозволяє їм залучати великі суми вільних грошових капіталів і заощаджень і вкладати їх у різні види прибуткових активів.
Залучені ресурси, як правило, обходяться банкам відносно дешевше, ніж емісія власних цінних паперів або отримання кредитів на міжбанківському ринку. Крім того, розводнення капіталу внаслідок додаткового випуску акцій може привести до послаблення контролю засновників і інших акціонерів.
Роль капіталу банку як амортизатора фінансових шоків має короткостроковий і довгостроковий аспект. Одним із перших тривожних сигналів, що свідчать про погіршення фінансового стану банку, звичайно служить гостра нестача ліквідності. Ризик ліквідності органічно властивий банківській діяльності. Структура балансу комерційного банку така, що велика частина його зобов’язань високоліквідна і може бути вилуче
(2 votes, average: 4,00 out of 5)