Економіка розвитку – Царенко О. М. – § 2. Формування системного механізму державного управління територіями
Сучасному рівню розвитку продуктивних сил повинен відповідати і адекватний механізм управління територіями. Він має грунтуватись на всебічній зацікавленості держави в розвитку територій. Управління територіями має відповідати таким основним вимогам:
Забезпечення досягнення системою цілей розвитку господарства території
Дотримання принципів широкої демократизації управління, що дозволить спрямувати свідому господарську активність всього населення тієї чи іншої території на використання наявних резервів.
Території повинні органічно вписуватися в економічну, політичну і організаційну структури держави.
Механізм управління повинен бути гнучким, здатним до реформування та перебудови з урахуванням специфіки всіх складових розвитку територій.
Отже, система цілей лежить в основі дії господарського механізму регулювання розвитку територій, вона повинна базуватися на врахуванні економічних інтересів всіх соціальних груп населення, трудових колективів, підприємців, асоціацій і забезпечувати інтенсифікацію розвитку господарства території, прогресивну перебудову його структури, прискорення темпів науково-технічного прогресу, розв’язання актуальних соціальних проблем.
Цілі господарського керівництва території доцільно розподілити на кілька груп відповідно до рівнів зацікавлених у їх досягненні суб’єктів управління: державні, територіальні та локальні.
До цілей державного значення можна віднести:
Підвищення ролі території у прискоренні науково-технічного прогресу за рахунок посилення інтелектуального потенціалу висококваліфікованих кадрів;
Підвищення ефективності і повноти використання унікального історично-культурного потенціалу для розвитку туризму та широкої пропаганди культури;
Підвищення ролі території у створенні ринкової інфраструктури, підприємницької і ділової активності, розвитку зовнішньоекономічних зв’язків;
Підвищення ролі території у розв’язанні проблем охорони здоров’я;
Підвищення ролі території у розвитку транспорту.
Серед цілей територіального рівня можна назвати:
– забезпечення ресурсно-цільової збалансованості розвитку виробничого комплексу областей, міст, районів, селищ і сіл;
Безперервне вдосконалення структури господарства територій в напрямку збільшення частки профільних виробництв, посилення їх комплексності, збільшення вкладу районів, міст і областей у розвиток територій і держави в цілому;
Досягнення збалансованості економічного і соціального розвитку з урахуванням необхідності забезпечення нормативного рівня і якості життя населення;
Раціональне використання районних ресурсів і міських територій, збереження (відновлення) еколого-виробничої рівноваги;
Раціоналізація розміщення продуктивних сил у системі “держава – територія – область – місто – селище – село”.
До локальних цілей, що забезпечуються господарським механізмом регулювання розвитку територій, можна віднести такі:
Перепрофілювання, перебазування і ліквідація виробництв, неефективних за економічними, екологічними і соціальними критеріями;
Розв’язання локальних проблем поліпшення якості життя населення на території (житло, продовольство, працевлаштування, освіта тощо);
Підвищення ефективності функціонування агропромислового, будівельного, енергетичного, транспортного комплексів за рахунок реалізації їх резервів шляхом міжгалузевого використання.
Функції конкретного органу керування територією, на наш погляд, залежать від завдань, що розв’язуються ним. До них належать такі, як:
Регулювання господарської діяльності підприємств і організацій різних форм власності з метою найефективнішого використання природних ресурсів;
Забезпечення комплексного розвитку і ефективного функціонування виробничої і соціальної інфраструктури з метою підвищення ефективності виробничого потенціалу та створення високого рівня умов життя населення;
Захист навколишнього середовища і забезпечення відтворення екологічних умов існування території.
Реалізація цих завдань в умовах ринку пов’язана з необхідністю проведення ряду змін щодо функцій територіальних органів і методів реалізації даних функцій. У зв’язку з цим необхідно розмежувати функції суб’єктів, що господарюють на теренах території, перейти переважно до податкових методів регулювання господарської діяльності на території, розширити правову базу для економічних методів регулювання господарської діяльності та надати самостійність муніципальним органам щодо питань формування сучасних територіальних структур управління.
За основний метод регулювання підприємницької діяльності на території і надалі пропонується брати податкове регулювання. У цій сфері мають бути розширені права органів влади і управління в межах компетенції щодо введення і скасування ставок податків, що регулюють різні види господарської діяльності трудових колективів, встановлення і скасування штрафних санкцій в галузі територіального управління, надання пільг за окремими видами податків залежно від місцевих умов.
Особливо гостре обмеження прав місцевих органів спостерігається в галузі ресурсного забезпечення – фінансового та матеріально-технічного. Реорганізовувати господарський механізм управління слід у таких напрямках:
Від відносин підлеглості підприємств органам управління до відносин партнерства між ними;
Від розробки планових завдань до організації і здійснення заходів щодо активізації господарської діяльності у сфері виробництва товарів;
Від територіальної замкненості до відкритості у всіх сферах господарської діяльності;
Від прямих планових завдань підприємствам по виробництву товарів і послуг до регулювання виробництва економічними методами і координації замовлень на постачання товарів;
Від контролю за виконанням планових завдань підприємствами до контролю за дійсним економічним регулюванням виробництва товарів.
. Організація господарського керування територією грунтується на принципах самофінансування, самозабезпечення, матеріальної зацікавленості, еквівалентності товарообміну між областями з містами, районами і підприємствами, що знаходяться на території. Передбачаються рівновигідні взаємоеквівалентні відносини господарюючих суб’єктів між собою і з усіма управлінськими структурами. Враховуючи роль органів місцевої влади і управління у системі територіального управління, доцільно концентрувати на цьому рівні управління основну частину договірних відносин з підприємствами і організаціями.
Основа виробничих відносин – власність. На території мають розвиватись різні форми власності, суб’єктами яких виступають трудові колективи, підприємства і організації, орендарі, кооператори, інші асоціації виробників та самі муніципальні органи. Власністю останніх на підвідомчій території є засоби виробництва і природні ресурси (вода, надра тощо) відповідно до їх компетенції.
Відносини між трудовими колективами і органами управління визначають систему виробничих відносин стосовно розпорядження ресурсами, що знаходяться на території, та розподілу і привласнення виробленого продукту. Виробничі витрати на природні ресурси повинні включатися в суспільно необхідні витрати праці і в ціну продукту як найважливіша складова частина матеріалізованої праці. Ці грошові кошти акумулюються органом управління територією для розвитку виробництва, вони покликані відновлювати навколишнє середовище та забезпечувати соціальні гарантії.
До складу економічних важелів господарського керування будь-якого рівня входять ціна, товарообмін, фінанси, податки і кредит. Ціна визначає співвідношення попиту і пропозиції. Тому норма додаткового податку на користь системи місцевих бюджетів і державного бюджету повинна визначатися на основі рівня цін, що склався на товари. У зв’язку з цим орган управління має встановлювати рівень додаткової плати у вартості суспільного продукту, порядок розробки, затвердження і контролю економічно обгрунтованих оптових, закупівельних, роздрібних, договірних та біржових цін і тарифів на товари і послуги, які надаються на даній території.
Органи управління повинні мати відомості не тільки щодо складових і рівня ціни на продукцію, що випускається на їх території, але й стосовно матеріальних витрат, заробітної плати, витрат на природні ресурси і в остаточному підсумку прибутку. Без такого поділу на складові ціна товарів буде виконувати лише облікову функцію, а не стимулюючу. Ціна служить економічною базою для наукового обгрунтування рівнів використання матеріальних, природних, трудових ресурсів і коштів, що відраховуються в бюджет.
Особливого розгляду в умовах ринкових відносин заслуговують біржові ціни, регульовані попитом і пропозицією. У зв’язку з цим діяльність біржі має обмежуватись номенклатурою товарів, що нею реалізуються. Зокрема, орган управління визначає номенклатуру і обсяг реалізації, використовуючи систему гнучкого оподаткування комерційних прибутків.
Товарообмін в Україні здійснюється на основі цінової еквівалентності. Еквівалентний лише той обмін, який за однакових умов виробництва забезпечує гарантований рівень кінцевого споживання.
Нееквівалентний обмін – це не що інше, як фактичне привласнення результатів праці одного підприємства іншим. Такий обмін викликає деформацію економічної структури, послаблює зацікавленість у праці. Вартість додаткової праці, що вивозиться в інші регіони, через низьку її норму в ціні товарів підприємства підлягає поверненню безпосереднім виробникам через систему оподаткування і по каналах перерозподілу фінансових ресурсів. Соціально гарантований рівень споживання на території забезпечується за рахунок реальних доходів населення, які формуються відповідно до суспільно необхідних витрат праці і сумарної ціни суспільного продукту.
Система господарського управління має бути висококоординованим централізованим механізмом досягнення конкретних цілей економічного і соціального розвитку, а сама структура управління повинна забезпечувати планування, координацію формування довгострокових цілей і інвестиційну політику. Функціонування цієї системи управління здійснюється на основі постійних контактів між службовцями муніципальних органів і працівниками приватного сектора, націлених на досягнення взаємоприйнятного підходу до довгострокового економічного і соціального розвитку держави.
До речі, структура господарського керування повинна бути знеособлена, раціональна, гнучка, спеціалізована, контрольована і ефективна. Вона має включати в себе підсистеми ринку і цін, управління та узгодження інтересів. Перша з цих підсистем забезпечує розвиток виробництва товарів і послуг, друга – ієрархію у виробництві суспільних благ і послуг, а третя – договірні відносини.
Кожна приватна фірма стоїть на “трьох китах”: керівники, робітники і акціонери. Тому в структурі апарату управління мають бути представлені всі ці групи в законодавчих і виконавчих ланцюгах системи.
Економічна політика структури керування територією повинна спрямовуватись на стимулювання прямої конкуренції, особливо в тих сферах, де ціна, технічний рівень і якість є визначальними параметрами.
Поряд з економічними, в управлінні мають використовуватись і протекціоністські методи, які можуть охоплювати, за оцінкою фахівців, приблизно 35-40% господарського обороту.
Має витримуватись певний баланс між великомасштабними підприємствами, торговими компаніями і банками та дрібними і середніми фірмами. Економічне і соціальне планування націлюється не на те, щоб розробити детальний проект плану, а на те, щоб визначити напрямок економічного і соціального розвитку. Планування має включати ретельно розроблений набір важелів (тарифи, контроль за інвестиціями, урядову закупівлю, податкову політику і фінансові позики) впливу на промисловість, сільське господарство та інші галузі. Планування має передбачати економічну активність і спади в розвитку нових і традиційних галузей та виробництв. У цьому плані економічні методи регулювання господарської діяльності підкріплюються нормативними актами, що посилюють відповідальність за порушення економічних методів регулювання. Крім того, необхідне розширення прав органів управління в питанні застосування їх на всій території за напрямками.
Перший напрямок пов’язаний з налагодженням виробництва. На нашу думку, повинні реалізовуватись проекти, які представляють інтерес для територій і вимагають акумуляції їх сил і економічних можливостей на основі тісного виробничо-економічного партнерства. До такого напрямку можна віднести, наприклад, організацію зональних ринків товарів тривалого користування і культурно-побутового призначення. Досвід показує, що визначення асортименту випуску товарів з урахуванням лише внутрішніх потреб буває економічно невигідним і не дозволяє створити технічно забезпечене виробництво, засноване на сучасних технологіях. Наприклад, недоцільно організовувати виробництво машин, холодильників та інших побутових товарів, які виробляються на підприємствах інших територій, оскільки це може призвести до дублювання виробництва.
Тим часом на основі координації дій декількох територій в рамках великого економічного простору, хоча, можливо, і за допомогою державної підтримки, можна створити умови для розширення асортименту і випуску продукції з урахуванням перспектив розвитку ринку територій.
Другий напрямок – це комплексне використання рекреаційних ресурсів. Рекреаційні об’єкти, що створюються, можуть бути використані для організації як вітчизняного, так і іноземного туризму. В цьому випадку залежно від частки в інвестуванні витрат по створенню необхідної інфраструктури для освоєння рекреаційних об’єктів можна отримувати прибуток у гривнях та інвалюті.
Третій напрямок – розвиток автодорожнього господарства державного або місцевого значення з відповідним автосервісом. В умовах інтенсивного розвитку автоперевезень пасажирів і вантажів особливо актуальними стають питання технічного вдосконалення доріг, їх облаштування заправними станціями, готелями тощо. Очевидно, що розв’язання цих проблем силами окремих місцевих органів влади нереальне, оскільки вимагає об’єднання зусиль і економічних ресурсів декількох зацікавлених територіально-адміністративних утворень.
Четвертий важливий напрямок – це екологія, зокрема охорона відкритих водоймищ і лісів.
П’ятий напрямок – взаємодія у створенні фінансово-кредитної системи для надання кредитів, а також строкової допомоги з бюджету для “розвантаження” сезонних пікових ситуацій.
Вважаємо, що тут було наведено найважливіші напрямки взаємодії в розв’язанні актуальних соціально-економічних та інших проблем.
Однак при цьому слід пам’ятати, що ніхто з місцевих органів влади та навіть міністерства і Уряд суб’єктами ринку в даному випадку не можуть бути. Всі ці форми зв’язку реалізуються не між ними, а між підприємствами і підприємницькими структурами. Функції як центральних, так і місцевих органів влади покликані всіляко сприяти їх розвиткові і діловій активності.
Якщо економічні зв’язки між територіями розвиваються на рівноправній і взаємовигідній основі, то вони не тільки не шкодять їх самостійності, а, навпаки, зміцнюють її. Підприємства самі шукають найбільших постачальників і споживачів продукції. Завдяки зростанню виробництва збільшується розмір надходжень до бюджету місцевої адміністрації. Якщо ж місцеві умови такі, що витрати на виробництво відповідних товарів перевищують витрати на їх закупівлю, то органи влади орієнтуються на включення цих товарів в інтенсивну систему товарообмінних зв’язків.
Таким чином, міжтериторіальні зв’язки, що встановлюються на добровільній основі, не тільки не знижують самостійність, але, навпаки, сприяють її підвищенню.
Без стійких зв’язків із центром держава розпадається на автономії, втрачає свою єдність. Економічні зв’язки центру і територій на принципах єдиного економічного простору є найважливішою умовою цілісності країни. Центр формує певну соціально-економічну сферу, у рамках якої території, що мають визначену законом самостійність, вирішують свої внутрішні завдання, делегують центру функцію формування і зміцнення єдиної грошової системи на чолі з єдиним емісійним банком – Центральним банком держави. Вони відмовляються від встановлення будь-яких митних бар’єрів і покладають на центр завдання встановлення і збереження єдиної митної території країни. Центр бере на себе відповідальність за вільний, не обмежений ніякими кордонами і рамками, рух товарів, послуг, капіталу і робочої сили, зрозуміло, на теренах держави.
Важливий економічний зв’язок між центром і територіями реалізується на лінії встановлення центром єдиної податкової системи з багаторівневою ієрархічною структурою. Введення місцевих податків надає можливість місцевим органам влади отримати економічні важелі поліпшення соціально-економічної ситуації на їх території. Такий принцип формування бюджету є важливою умовою єдності країни і надання широких прав територіям.
Територія як частина держави бере участь в народногосподарському розподілі праці та постачає продукцію галузей спеціалізації для народногосподарських потреб. Виконуючи це завдання, територія, у свою чергу, може розраховувати на гарантоване постачання продукції і сировини, необхідних для її життєдіяльності.
Між центром і територією мають бути тісні зв’язки щодо розв’язання проблем екології. Багато з цих проблем, епіцентр яких знаходиться на певних територіях, мають глобальний характер, а тому не піддаються вирішенню лише силами цих територій. Зв’язки між територіями і центром у вирішенні екологічних, а також соціально-демографічних проблем у ринкових трансформуваннях посилюватимуться і в майбутньому.
Основні умови, яких слід тут дотримуватись, полягають в такому:
Не допускати руйнування вже створених галузей спеціалізації в економічно розвинутих територіях, забезпечуючи при необхідності їх повне і всебічне перепрофілювання;
Не змінювати номенклатуру товарів, що виробляються галузями спеціалізації, без узгодження з центром;
Активно створювати виробництва, зорієнтовані на розв’язання суто місцевих завдань, переважно в економічно відсталих районах, вільних від спеціалізації;
Досягати приблизно однакової забезпеченості об’єктами соціальної інфраструктури різних областей за рахунок підвищення самостійності у формуванні територіальних ресурсів.
Світовий досвід свідчить, що близько 60% усіх прибутків залишається в бюджеті територій. Це пов’язано з найважливішим принципом ринкової економіки – будь-яка, навіть найнижча, ланка економічної і територіальної структури країни самостійно заробляє і витрачає кошти. Однак очевидно, що ці ланки мають внаслідок об’єктивних причин різні стартові можливості щодо реалізації даного принципу. Тому одне з основних завдань владних структур різного рангу в перехідний до ринкових відносин період якраз і полягає в забезпеченні умовно однакових стартових можливостей. Засобами при цьому виступають інвестиції, субсидії, дотації, податкові пільги, що знаходяться в компетенції місцевої представницької влади.
Проблема вирівнювання – це проблема розподілу і перерозподілу бюджетних ресурсів. Процеси розподілу і перерозподілу властиві не тільки командно-адміністративній, але й ринковій економіці. Наприклад, федеральний бюджет Канади поділяється на дві частини, перша частина йде на загальнодержавні потреби і міжрегіональні програми, друга розподіляється між регіонами лише за одним критерієм. Таким є розмір потенційно можливого національного прибутку на душу населення. На основі даного показника вирішується проблема економічного вирівнювання районів.
Слід підкреслити, що прагнення до вирівнювання є потужним чинником, який визначає єдність держави. Річ у тому, що відцентрові тенденції посилюються, коли штучно культивується превалювання одних територій і He-обгрунтовано вилучається прибуток, зароблений іншими. Принцип нерівності, що насаджується таким чином, зумовлює відхід тих територій, які вважають себе обділеними або мають за експертною оцінкою можливість (внаслідок акумуляції у себе ресурсів, що раніше віддавались центру) забезпечити більш динамічний розвиток і високий рівень життя.
Неможливість абсолютної рівності економічного розвитку територій пояснюється відповідними обставинами.
По-перше, немає абсолютно однакових районів за потенціалом природних (у тому числі, й за наявністю корисних копалин), людських та інших ресурсів. Урахування відмінності цих потенціалів – об’єктивна вимога при виробленні стратегії економічного розвитку. Принцип економії суспільної праці обумовлює пріоритетний економічний розвиток тих територій, які мають для цього у своєму розпорядженні більш сприятливі об’єктивні умови.
По-друге, соціально-економічна диференціація районів певною мірою пов’язана з перевагами транспортного положення, наявністю природних ресурсів, але нівелюється за допомогою системи оцінок відповідних ресурсів. Однак урахування трудомісткості і дефіцитності ресурсів хоч і вирівнює умови господарювання на відповідній території, але не може й не має забезпечувати повної рівності. Не може тому, що в умовах ринкової економіки лише невелика частина цінового механізму перебуває в руках реальних органів влади. Не повинне тому, що існує небезпека втрати стимулів прискорення економічного розвитку в тих територіях, де воно об’єктивно потребує менших витрат суспільної праці.
Поняття “центр” зрозуміле для всіх, а от “територія” – не зовсім, адже сьогодні ми звикли до таких понять, як “область”, “місто” (державного, обласного і районного підпорядкування), “селище” і “село”. Натомість всі розвинені в економічному відношенні держави мають дещо інший поділ, який відповідає меті ринкової економіки. Так, у США – штати, в Німеччині – землі і т. ін. Розвиток ринкові економіки в Україні змусить Верховну Раду, Уряд і Президента перейти до визначення територій України з наданням їм відповідних прав. Поділ України на території – прерогатива законодавчих органів України, але умовно можна визначити такі території: Західну, Центральну, Північну, Східну, Південну і республіку Крим.
Економіка територій – це система суспільних відносин, що складають систему управління у межах територіального поділу держави і являють собою сукупність взаємозв’язаних ланок та зв’язків, які забезпечують її стійкість на макро – і мікрорівні та цілісність. Економіка територій потребує визначення в широкому та вузькому аспектах. У широкому значенні це система не тільки виробничих відносин, а й форм і методів організації виробництва та комплексного управління територією. У вузькому значенні – це не що інше, як комплекс галузей з виробництва товарів і надання послуг на відповідних територіях (у містах, селищах, селах). Запровадження ринкових відносин на відповідних територіях, як і взагалі у державі, відбувається в умовах боротьби старого й нового, у їх поєднанні і суперечностях. Основою суперечностей є потяг до старого, відпрацьованого роками розвитку галузей, виробництв, технологій тощо. Ринкова економіка натомість потребує найширшого використання і швидкого впровадження знань і досвіду через нові виробництва зі створення конкурентоспроможної продукції і надання послуг. Вона базується на впровадженні методів управління, розробці принципово інших техніки і технологій, які не поступаються зарубіжним аналогам. Такий концептуальний підхід до старих і нових структур і систем на рівні і територій, і держави прискорює відмирання або зменшення ролі старих відносин і дає змогу створювати нові відносини, нові виробництва, нові сфери економічної діяльності та системи управління.
Ринкова економіка як система охоплює виробничі, фінансові, кредитні та суспільні відносини, які виникають і розвиваються на всій території держави. У процесі розвитку трансформаційних процесів в економіці держави розпочинається процес економічного вирівнювання територій.
Економічна політика територій базується на економічному вирівнюванні міст і районів на основі спеціалізації виробництва як промислової, так і сільськогосподарської продукції відповідно до потреб ринку та ринкових відносин. Тому для розвитку виробництва необхідні такі форми організації в підприємствах і сільському господарстві, які б відповідали змісту ринкових перетворень, а це потребує значної підтримки і вдосконалення тих форм організації, які сприяють розвитку виробництва та його прибутковості.
Для того щоб успішно розвивалась економіка, і передусім виробництво, необхідно постійно:
Працювати і знаходити нові організаційні форми для впровадження у виробництво досягнень науки і передових технологій, створювати умови для розвитку всього нового і прогресивного;
Впроваджувати нові методи виробництва, енергозберігаючі та ресурсозберігаючі технології, різні форми організації виробництва;
Запроваджувати чітку систему заходів, спрямованих на оновлення обладнання, залучення інвестицій і на цій основі вдосконалювати відтворювальні процеси виробництва.
Економічне реформування потребує здійснення ефективної і гнучкої державної політики, яка б враховувала інтереси територій. На жаль, взаємовідносини між центром і територіями, а також між державою і територіями в Україні залишаються неврегульованими, що породжує і загострює явище економічної роз’єднаності, спричинює прояви дезінтеграційних процесів. Власне, соціально-економічна неврегульованість і підштовхує політичні сили до конфронтації на цьому грунті.
Трансформація політичної системи країни обумовила зміну ситуації в секторі сільськогосподарського виробництва. Відсутність державної підтримки сільгоспвиробника призвела до різкого спаду в цій сфері економічної діяльності держави, у багатьох сільгоспвиробників виникли великі проблеми з сільськогосподарською технікою, мінеральними добривами і гербіцидами.
Сьогодні Україна не має іншого виходу, як посилювати науково обгрунтоване регулювання економічного розвитку села, здійснюючи формування ринкових відносин між містом і селом хоча б за принципом еквівалентного обміну. Під неослабний державний нагляд слід взяти передусім ті сільськогосподарські підприємства, в яких порушене екологічне середовище, відбувається зниження продуктивності і культури землеробства, зменшується приріст населення, спостерігаються надмірні міграційні потоки, особливо сезонного характеру (Західна територія, Крим). Практично на всіх територіях України порушено збалансований розвиток між сферами АПК – виробництвом засобів виробництва, аграрним сектором, переробною промисловістю, виробничою і соціальною інфраструктурою.
Найбільшим недоліком при розробці основ економічної політики щодо територій є недостатнє використання системного підходу. Ось чому спочатку слід визначити, що ми розуміємо під поняттями економічна політика держави як системи і її підсистем – територій. Зрозуміло, йдеться саме про соціально-економічну політику в ЇЇ двоєдиному розумінні. Отже, під економічною політикою держави слід розуміти, з одного боку, чітко опрацьовану в законодавчому аспекті практичну діяльність держави на всіх без винятку територіях країни, а з іншого – соціально-економічну політику, що здійснюється на базі загальнодержавного законодавства самими територіями для досягнення тих чи інших (обласних, міських, районних) цілей.
Світовий досвід однозначно показує, що до вкрай негативних наслідків призводить жорстко централізована модель територіального устрою та управління. Вона просто гальмує розвиток місцевого господарства, не даючи розв’язувати соціальні проблеми територій. Звідси й виникає необхідність проводити соціально-економічну політику територій, стратегічною метою якої має бути істотне підвищення життєвого рівня населення країни на основі якісного поліпшення використання їх ресурсного потенціалу, принципово нових підходів до розвитку продуктивних сил, докорінного поліпшення екологічної обстановки. Досягнення цієї мети неможливе без реалізації двох вирішальних напрямків. Попри всі особливості та відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку територій, держава, по-перше, покликана забезпечувати єдність відтворювальних макроекономічних процесів своїх територій. У цьому полягає основне призначення її соціально-економічної політики. По-друге, вона має створити економічну заінтересованість територій в активній соціально-економічній діяльності, домагаючись забезпечення стратегічної мети розвитку, структурного і якісного оновлення господарства.
Розробити і реалізувати таку модель розвитку дуже складно. Адже тут потрібні не фіктивні, а реальні кроки по розвитку, з одного боку, інтеграційних процесів між територіями (наприклад, зв’язки по горизонталі як наслідок поглиблення і розвитку спеціалізації та кооперування), а з іншого – впорядкування, систематизація та поглиблення вертикальних зв’язків, тобто зв’язків самої держави з територіями на основі вдосконалення інвестиційної, науково-технічної, бюджетної, податкової, фінансової та зовнішньоекономічної політики. Складність також полягає і в неопрацьованості, а часом просто у відсутності законодавчого механізму регулювання як інтеграційних процесів між територіями, так і взаємовідносин їх із самою державою.
Але було б недостатньо обмежитися сказаним, коли йдеться про мету соціально-економічної політики. Адже якщо розуміти під територією економічний район, який виділяється всередині країни своєю спеціалізацією та структурою господарства, природними і трудовими ресурсами, соціальними та економічними особливостями, то слід передбачити також розробку і реалізацію відповідних моделей відтворювальних процесів.
Найпростіше зламати пріоритети, які вже склалися і виправдали себе, і нічого в кінцевому підсумку не досягти. Зовсім інша річ – у нерозривному зв’язку з вибраними пріоритетами розвивати та поглиблювати територіальний поділ праці, домагатися комплексного використання ресурсного потенціалу територій, розвивати сучасну інфраструктуру та місцеві ринки капіталу, робочої сили, цінних паперів, нових технологій тощо. Увесь сенс справді наукової та ефективної соціально-економічної політики якраз і полягає в тому, щоб органічно пов’язати загальнонаціональну модель розвитку і територіальні моделі відтворювальних процесів, властивих певній території.
Що ж до способів і методів пов’язання цих двох типів стратегічних моделей розвитку, то до них слід віднести: розробку стимулюючих (а не фіскальних) бюджетів усіх рівнів, використання балансових методів планування та прогнозування і особливо зведених балансів як національної економіки в цілому, так і економічних районів; розробку й застосування довготривалих і стабільних нормативів економічного розвитку, у тому числі й тих, які належать до діяльності як у національному, так і в територіальних аспектах.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)