Економіка підприємств – Горбонос Ф. В. – 2.2. Правові основи функціонування підприємств
Економічну основу ринкової економіки становлять відокремлені господарські суб’єкти як власники. Унаслідок цього кожен власник вільний і в змозі вирішувати, як і для чого використовувати ресурси, що належать йому, виробляти саме ті чи інші товари, необхідні суспільству, або об’єднуватися з іншими власниками для цієї мети.
Власник також може продавати свою цінність – здатність до праці. Отже, головним елементом економічної основи ринкової економіки є приватна власність на чинники виробництва, що породжує приватний характер його результатів.
Легко уявити приватного власника майстерні з надання послуг, приватного власника міні-молокозаводу чи м’ясопереробного цеху, фермера і важко сприйняти одного власника великого гіганта (металургійного комбінату, залізниці тощо). Проте ці об’єкти також можуть перебувати у власності, бо ринкова економіка створює можливості об’єднання індивідуальних капіталів, навіть най дрібніших. Можуть виникати (коли це вигідно) і групові форми приватної власності, але привласнення засобів виробництва повинно відповідати стану і рівню розвитку об’єктів привласнення. Якщо привласнення не відповідає цим вимогам, то рано чи пізно виявляється неадекватне привласнення результатів виробництва, порушення інтересів учасників виробництва, нераціональне використання ресурсів. Тоді виникають протиріччя і необхідність трансформації власності, в тому числі й на державну форму.
Досвід розвинутих країн, де матеріально-технічна база характерна різноманітністю засобів виробництва і забезпечує різні види діяльності, засвідчує обов’язкове існування різних способів присвоєння: індивідуально-приватного, групового, асоціативного і у формі державного.
Отже, умова ефективного функціонування ринкової економіки – наявність різних форм власності на чинники виробництва.
Проте, кожне підприємство, незалежно від форми власності, має діяти і вести господарську діяльність у межах чинного законодавства.
Основним юридичним актом, що регламентує роботу підприємства, є Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. Статут підприємства – головний установчий документ, а колективний договір регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.
Законодавство України визначає види й форми підприємств, правила їх організації та ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності, створює однакові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності, визначає їх права і форми відповідальності у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими суб’єктами господарювання та державою.
Згідно з положеннями Господарського кодексу України, кожне підприємство може бути створене відповідно до рішення власника чи власників майна. Підставою для створення підприємства може бути примусовий поділ іншого підприємства відповідно до чинного антимонопольного законодавства або через відокремлення зі складу діючого підприємства окремих структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів і за згодою власника майна.
Створене підприємство підлягає реєстрації за місцем розташування, на підставі заяви, рішення засновника про створення, Статуту й інших документів, визначених Кабінетом Міністрів України. Реєстрація здійснюється за оплату. Підприємству присвоюється ідентифікаційний цифровий код, на підставі чого воно заноситься до державного реєстру України.
Підприємство може припинити діяльність у випадку прийняття відповідного рішення власником майна, порушення регламентованих законодавством норм господарювання або визнання його банкрутом. Ліквідацію підприємства здійснює створена власником майна комісія, а у випадку банкрутства – суд або арбітраж. Про ліквідацію підприємства повідомляють через пресу і впродовж установленого терміну приймають претензії. Ліквідаційна комісія оцінює майно, розраховується з кредиторами і складає ліквідаційний баланс, який передає власникові. Підприємство визнане ліквідованим від часу вилучення його з державного реєстру України.
Нормативною базою визначено загальні принципи управління підприємством, яке здійснюється відповідно до його
Статуту. Передбачено поєднання прав власника і принципів самоврядування трудового колективу. Власник майна може сам безпосередньо або через уповноважених здійснювати управління підприємством. Управлінські права можуть бути делеговані правлінню. У такому випадку вищим органом підприємства є загальні збори власників майна, а виконавчі функції належать правлінню.
Підприємство визначає структуру управління, встановлює штати, самостійно здійснює поділ його на підрозділи. Власник майна може наймати або призначати на посаду керівника підприємства, з яким укладає угоду, де визначає термін найму, права, коло обов’язків, відповідальність та умови матеріального забезпечення. Керівникові надається право приймати на роботу і звільняти у випадку потреби заступників, спеціалістів і керівників окремих структурних підрозділів підприємства.
Трудовий колектив має конкретні повноваження стосовно участі в управлінні й розв’язанні широкого кола питань з господарської та соціальної діяльності підприємства. Залежно від права власності на засоби виробництва, ці повноваження можуть мати різні особливості. Наприклад, трудовий колектив з правом найму працівників може брати участь у розробленні проекту колективного договору, наданні соціальних пільг певним категоріям персоналу, розглядати і вносити зміни та доповнення до Статуту підприємства, брати участь в обговоренні питань про його вступ до певного добровільного об’єднання або вихід з нього, про створення нових підрозділів підприємства та ін.
До майна підприємства, джерелами формування якого є грошові та матеріальні внески засновників, належать матеріальні активи й обігові кошти, інші цінності, вартість котрих відображена в балансі й котрі належать підприємству на правах власності або господарського використання. Збільшення обсягів майна відбувається за рахунок доходів від реалізації продукції, надання послуг, від цінних паперів, кредитів банку та інвесторів, дотацій із державного й місцевого бюджетів, доброчинних внесків підприємств, організацій і окремих громадян, надходження від роздержавлення та приватизації власності.
Підприємство може продавати майно, здавати в оренду, обмінювати, передавати в користування іншим підприємствам або громадянам засоби виробництва й інші матеріальні цінності.
Воно може володіти землею, іншими природними ресурсами, але при цьому повинно вживати природоохоронних заходів.
Використання чинників виробництва і ведення господарської діяльності відбувається на засадах самоокупності. Підприємство самостійно планує діяльність і визначає оперативні цілі, передбачає перспективи розвитку відповідно до попиту на його продукцію. Воно реалізує продукцію споживачам за угодою або через мережу бірж і власних торговельних підприємств за цінами, що встановлює самостійно, чи за цінами, регульованими державою або ринком.
Основним узагальнювальним показником результатів господарської діяльності є прибуток. Його використання визначає власник підприємства. Підприємство сплачує податки згідно з податковим законодавством, і встановлює фонд оплати праці, мінімальний розмір якої не повинен бути нижчим від прожиткового мінімуму, встановленого державою.
Виробничо-економічні відносини з державними й іншими підприємствами, організаціями, окремими громадянами грунтуються на основі договорів. Держава охороняє інтереси та гарантує права підприємства. Підприємству дозволено здійснювати будь-яку діяльність і приймати будь-які рішення, що не суперечать чинному законодавству України. Втручання державних і громадських органів, політичних партій і рухів у діяльність підприємства не дозволяється. Заподіяні від такого втручання збитки відшкодовуються за рахунок винних.
Держава створює для всіх підприємств однакові економічні й правові умови господарювання. Вона сприяє розвитку ринку, регулюючи відносини за допомогою економічних методів і антимонопольного законодавства, стимулює впровадження прогресивних технологій і створення нових робочих місць, надає пільги за оподаткування та державне кредитування.
Окремі види діяльності підприємства контролює податкова інспекція й державні органи з нагляду за безпекою виробництва й праці в межах їх компетенції, передбаченої законами України.
Основу діяльності кожного підприємства становить Статут, що відображає обов’язкові правила взаємовідносин у самому підприємстві й у відносинах з іншими суб’єктами господарювання. Статут повинен відповідати вимогам і положенням Господарського кодексу України.
У статуті підприємства зазначено Його найменування та місце розташування, власник або засновники, мета і напрями
Діяльності, органи управління, порядок їх формування, повноваження трудового колективу та його виборних органів, джерела і порядок формування майна, господарська діяльність, процедура реорганізації та ліквідації підприємства. В окремих підприємств може бути передбачена зовнішньоекономічна діяльність. У Статуті визначено орган, який має право репрезентувати інтереси трудового колективу. Ці функції можуть виконувати рада трудового колективу або профспілковий комітет.
Важливий документ, що регулює виробничі, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, – колективний договір. Він укладається між профспілкою та власником підприємства. Колективний договір передбачає зобов’язання адміністрації стосовно поліпшення умов праці, заходи з охорони праці та зростання її продуктивності й оплати, підвищення кваліфікації кадрів і соціального захисту працівників підприємства. У колективному договорі обумовлені конкретні зобов’язання адміністрації за основними напрямами діяльності колективу (безкоштовне перевезення робітників власним транспортом).
Колективний договір укладається щорічно; впродовж року на раді трудового колективу заслуховується взаємозвіт про його виконання.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)