Економічна злочинність в Україні – Кравчук С. Й. – 8.3. Хабарництво – елемент економічної злочинності
Основним в системі норм про корисливі злочини є, безумовно, норми про кримінальну відповідальність посадових осіб за активне (давання хабара) чи пасивне (отримання хабара) хабарництво.
Вивченням цього питання в якості предмета хабара виділені: різноманітні подарунки, надання матеріальних та нематеріальних переваг і пільг.
В окремих наукових дослідженнях пропонується такий метод боротьби з хабарами, як провокація хабара службовими особами [25, с. 242]. Найбільш ефективним засобом, який пропонується професором Львівського університету В. Навроцьким, є обмеження застосування цього прийому лише простою пропозицією хабара, заборонивши вчинення більш інтенсивного психологічного тиску на посадову особу [23, с. 161].
Безумовно, враховуючи гуманність нашого законодавства, неодноразові та надоїдливі вмовляння прийняти хабар без попередньої нате згоди провокованої особи виглядатиме як перевищення працівником правоохоронних органів своїх службових повноважень. Але чи можна вважати провокацією хабара його отримання посадовою особою навіть після тривалого вмовляння. Статтею 369 Кримінального кодексу України не передбачено звільнення від відповідальності навіть при отриманні хабара при такій ситуації. Єдиним заходом, на який необхідно звернути увагу, є затвердження прокуратурою відповідного плану процесуальних заходів, тобто документ, який стосуватиметься легалізації провокації хабара.
Вивчення службових злочинів, які пов’язані з привласненням майна, в деякій мірі відповідає хабарництву. До економічних злочинів варто віднести одержання незаконної винагороди посадовою особою, що кваліфікується за ст. 369 Кримінального кодексу України, а також одержання незаконної винагороди робітниками підприємств, установ чи організацій, які не є посадовими особами, що кваліфікується за ст. 364 Кримінального кодексу нашої держави. Що ж до незаконного отримання працівником державної установи чи організації, який не е посадовою особою, матеріальних благ чи зиску майнового характеру у значному розмірі (від половини і більше неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) за використання власного службового становища для виконання чи невиконання відповідних протиправних діянь кваліфікується за ст. 353 Кримінального кодексу України. Зловживання працівниками, які не є посадовими особами, власним становищем, що заподіяли державній чи колективній власності істотної шкоди, за відсутності ознак розкрадання кваліфікуються за ст. 192 Кримінального кодексу України.
Лекцією не мається на меті проаналізувати склад такого злочину, як хабарництво. В той же час необхідно відмітити, що у порівнянні із зловживанням службовим становищем і службовим підробленням цей злочин не може бути вчинений з мотивів іншої зацікавленості, ніж корисливість. Адже факт отримання хабара у будь-якій формі, незалежно від вчинення службовою особою того чи іншого діяння, утворює закінчений злочин. Причому, в якій би формі не було виражено хабарництво, воно завжди наносить збитки економічній, політичній чи соціальній сфері життєдіяльності держави. Разом з тим вивчення матеріалів судово-слідчої практики дає можливість зробити висновок що хабарництво у 60% має безпосереднє відношення до привласнення майна, за умови, якщо воно вчиняється за рахунок засобів згаданих суб’єктів господарської діяльності і одержувач хабара знає про це. Такі діяння повинні кваліфікуватися за сукупністю вчинених злочинів. У 28% досліджуваних матеріалів встановлено, що з метою ухилення від відповідальності за вчинені протиправні діяння посадові особи, що привласнюють майно, домовляються з представниками контрольно-ревізійних органів про підроблення актів перевірки і, даючи їм хабарі, отримують максимально передбачений зиск для себе. Отримуючи хабара від розкрадачів, представники контрольно-ревізійних органів стають безпосередніми співучасниками розкрадань, оскільки, знаючи про протиправні діяння привласнювачів майна чи грошових цінностей, вони свідомо приховують в актах перевірки факти розкрадань, надаючи розкрадачам можливість безпідставно списувати майно або грошові кошти.
Вивченням кримінальних справ виявлені факти, коли хабарництво не є ні співучастю, ні засобом розкрадання, хоча розкрадачі отримують об’єктивну можливість продовжувати протиправні діяння. В таких випадках одержувачі хабарів не можуть знати про характер злочинів хабародавців, які розкрадають, привласнюють державне чи колективне майно, а їх протиправні діяння не знаходяться у причинному зв’язку з такими розкраданнями. У випадках, коли хабар дається із державного чи колективного майна, винуватці повинні нести відповідальність за ст. 368 КК України, в той час, коли злочинні діяння хабародавців повинні кваліфікуватися за ст. ст. 191 і 369 Кримінального кодексу України.
Різновидністю хабарництва необхідно виділити торгівлю впливом, що має місце у тому випадку, коли шляхом зловживання своїм реальним впливом посадова особа намагається отримати посаду, здійснити ряд корисних операцій чи домагається іншого сприятливого для хабародавця рішення від державного органу влади чи управління.
Торгівля впливом, вчинена посадовою особою, вважається більш серйозним діянням, ніж ті, які вчиняються приватними особами, і повинно каратися більш суворо [18].
У наукових працях теоретика кримінально-правової превенції І. Карпця вказується, що “злочини вчиняються особами, які, займаючи службове становище, з однієї сторони є організаторами виробництва, а з іншої, завдяки власному становищу мають можливість розкрадати державне чи колективне майно, отримувати хабарі”. Тому, за його словами, “покарання, яке призначається їм, є не лише інструментом покарання, але і засобом захисту суспільства від злочинців підвищеної суспільної небезпеки” 114]. Оскільки зловживання службовим становищем в Україні переросло у масове явище, необхідно нажиті за період роботи на керівних посадах державних чи колективних підприємств кошти залучити в офіційну економіку шляхом оголошення разового амністійного акту, що дозволить ефективно налагодити як виробничо-торгівельну, так і бюджетну сферу України.
Як зазначалось на початку лекції, корупційні діяння мають елементи службових злочинів. Визначене в Законі України “Про боротьбу з корупцією” поняття корупції як діяльності осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовані на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг є дещо невдалим, оскільки штучно звужує поняття цього явища, зводить його лише до корисливих зловживань, що передбачаються ст. ст. 364 та 365 Кримінального кодексу України [7].
За останні 13 років, з дня прийняття Верховною Радою нашої держави цього Закону, корупцією є проникнення у владні та управлінські структури організованої злочинності, прийняття посадовими особами таких структур управлінських рішень в корпоративних інтересах окремих осіб чи угруповань для задоволення їх протиправних інтересів. В той же час, аналізуючи положення закону “Про боротьбу з корупцією”, ми бачимо, що зловживання практичних працівників – державних службовців не відноситься до протиправних діянь. Крім того, аналізуючи положення згаданого закону, складається враження про те, що його автори та законодавці, приймаючи цей закон, не мали на меті боротися з корупційними особами, оскільки в його положеннях простежується неузгодженість відповідальності суб’єктів корупційних діянь відповідним нормам Кримінального законодавства. Це приречує вказаний закон на неефективність, обмежене застосування до більшості категорій корумпованих представників органів державної влади. Тому доцільно замінити Закон “Про боротьбу з корупцією” введенням до Кримінального кодексу ст. 364-1 “Корупційні діяння”, санкцією якої передбачити покарання за вчинення такого злочину позбавленням волі від одного до трьох років.
Можна безкінечно говорити про різні чинники, що сприяють розростанню корупції в Україні, але не можна обійти головні причини, які приховуються в сутності політичного режиму, що перетерпів з комуністичних часів в основному термінологічну перебудову. Питання про необхідність радикальних змін основних соціально-політичних й економічних відносин, створення повноцінного громадського суспільства з порядку денного довго ще не буде знято. Без такого суспільства неможливий повноцінний захист інтересів і прав громадян, неможливе перенесення мети державної машини із забезпечення інтересів еліти на забезпечення інтересів величезної більшості населення, запобігання відчуження народу від влади й об’єднання його для реалізації загальнонаціональних завдань.
Викладене потребує вирішення цілого ряду питань, у тому числі в законодавчому порядку, в першу чергу контрольних повноважень Верховного Суду. Разом з цим доцільно все ж таки знайти у Кримінально-процесуальному кодексі України місце для норми, яка б давала можливість вищестоящому суду оперативно контролювати діяльність місцевих і районних судів. Суди повинні нести відповідальність за неналежне виконання своїх обов’язків. На жаль, прийняття Закону України “Про судоустрій України” не призвело до кардинальної перебудови судової системи та здійснення судової діяльності на більш високому професійному рівні.
Таким чином, можна зробити висновки щодо рівня діяльності державних органів і судів стосовно обмеження масштабів і впливу корупції на життєво важливі сторони суспільного життя країни, а також рівня організаційно-правового забезпечення цієї діяльності.
Високий рівень латентності корупційних проявів та їх аналіз не дозволяють достатньо об’єктивно судити про масштабність корумпованості державних органів влади та управління, ефективність боротьби з нею.
Органи, які ведуть боротьбу з корупцією, поки що спрямовують свої зусилля на викриття корупційних проявів у владних структурах районної ланки і лише в окремих випадках серед народних депутатів місцевих рад.
Вивчення проблеми боротьби з корупцією висвітлило гострі проблеми кадрової політики в регіонах. Простежується негативна тенденція щодо зростання корумпованого серед голів місцевих рад.
Судова практика не стала стримуючим фактором для злочинців, які вчинили посадові злочини. Вона не направлена на рішуче викоренення корупційних проявів кримінального характеру. Понад 90 % осіб, засуджених за останні путь років до позбавлення волі за отримання хабара при обтяжуючих обставинах, призначена міра покарання нижче найнижчої межі [14, с. 31].
Щорічно в органах державної влади проводяться атестацій ні заходи, одним із завдань яких є усунення причин для вчинення посадовими особами корупційних діянь. Слід також зазначити, що при проведенні атестації не завжди враховувались правопорушення, допущені державними службовцями. Це певною мірою пов’язано з недостатнім рівнем взаємодії органів виконавчої влади з правоохоронними органами. На практиці мають місце недоліки в інформуванні судами державних органів про прийняті рішення стосовно державних службовців, які вчинили корупційні діяння.
Безумовно, керівниками державних структур проводяться заходи по декларуванню доходів кожного із службовців. У той же час вони проводяться формально, оскільки подібне декларування є не що інше, як підтвердження державою своєї неспроможності забезпечити державного службовця (середнього і нижчого рівня) хоча б прожитковим мінімумом для того чи іншого регіону, контролюючи його прибутки за певний період. Якщо проаналізувати доходи службовця середнього рівня регіону, то вони в два, а іноді і в три рази нижчі за середню заробітну плату по цьому ж регіону. То чи має право держава в особі відповідного керівника контролювати те, чим вона не в змозі забезпечити?
На виконання ст. 9 Закону України “Про державну службу” щорічно в центральній пресі подаються публікації про доходи вищих посадових осіб держави, які читачами сприймаються скептично, оскільки не відображають об’єктивно їх доходи та дають можливість запропонувати найбіднішими громадянами держави створити Фонд матеріальної підтримки керівників держави [6].
Важливим документом стало прийняття Концепції подолання корупції в Україні “На шляху до доброчесності”, затвердженої Указом Президента України від И вересня 2006 р. №742-2006р. В той же час більше половини заходів, передбачених цією Концепцією, з ряду об’єктивних і суб’єктивних причин все ще знаходиться у стадії виконання, хоча терміни виконання вже минули. Зокрема Міністерством юстиції, Національним банком, Міністерством внутрішніх справ, Службою безпеки, Державною податковою адміністрацією України не завершена робота з розробки законодавчих актів щодо вдосконалення механізму інформування банківськими установами правоохоронних органів про фінансові операції юридичних та фізичних осіб. До сьогодні наявні розбіжності по цьому питанню у законах “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, “Про Службу безпеки України”, “Про міліцію”. Це дає можливість банкам приховувати так звані тіньові фінансові операції своїх клієнтів, мотивуючи це комерційною таємницею. При цьому ніхто із керівників банків за такі протиправні дії не несе кримінальної відповідальності, а Національний банк не впливає на прийняття об’єктивних рішень.
Держкомстатом України не розроблена система статистичних показників, які характеризують тіньову економічну діяльність та методики економіко-правового аналізу умов тінізації і криміналізації економіки держави. Не дивлячись на прийняту Кабінетом Міністрів України 5 січня 1998 р. Постанову “Про Урядову робочу групу з питань відслідковування процесів тінізації економіки та розроблення пропозицій, рекомендацій щодо припинення її зростання”, така система досі не розроблена.
Мають місце суттєві недоліки також в організації виконання Закону України “Про боротьбу з корупцією”, особливо у попереджувально-профілактичній роботі керівників міністерств і відомств. Одним з найбільших недоліків в організації виконання цього Закону є те, що значна частина правопорушників уникає передбаченої ним відповідальності.
Фактично не спрацьовує Закон в частині притягнення до відповідальності народних депутатів за корупційні діяння. За останні роки такі факти відсутні. Корупційних діянь збоку суб’єктів вищого посадового рівня не виявлено.
Таким чином, проведений аналіз і вивчення стану реалізації вимог антикорупційного законодавства в центральних і місцевих органах державної виконавчої влади та його застосування правоохоронними органами свідчить про те, що ефективність дії, зокрема Закону України “Про боротьбу з корупцією”, ще не достатня.
Ситуація, що склалася, потребує, на наш погляд, суттєвого удосконалення Закону України “Про боротьбу з корупцією”. Більш як десятирічна практика його застосування виявила цілий ряд серйозних недоліків [7].Передбачені ним норми адміністративної відповідальності не повною мірою вирішують питання боротьби з цим явищем, вони неадекватні процесам, що відбуваються в суспільному житті. Законне охоплює основні форми і способи викоренення корупції в економіці та фінансово-банківській системі, хоча саме вони стали матеріальною основою корупції в державі. Вбачається також, що в цьому законі необгрунтовано звужено як коло органів, на які покладені функції боротьби з корупцією, так і коло суб’єктів корупційних діянь. Поза межами його дії залишились навіть працівники контролюючих і наглядових органів. Тому обмежувати коло суб’єктів корупційних діянь лише державними службовцями і депутатами, як це зроблено в діючому Законі, означає штучно звужувати межі боротьби з корупцією у ринковій економіці.
Відповідних змін потребує також норма, яка визначає термін притягнення до відповідальності за вчинення корупційного правопорушення. Це пов’язано, по-перше, з тим, що корупційні діяння є латентними і не завжди виявляються в межах встановленого законом двомісячного терміну з дня їх вчинення, а, по-друге, цей строк щодо депутатів є явно недостатнім з огляду на існуючу процедуру отримання згоди на їх притягнення до відповідальності.
Неврегульованим залишається питання щодо відповідальності за корупційні діяння військовослужбовців та інших осіб, які мають спеціальні звання і працюють в апаратах Міністерства оборони, Службової безпеки України, Міністерства внутрішніх справ, прокуратури, судів. Між тим саме корумпованість значної частини працівників цих органів суттєво впливає на загальний стан боротьби з корупцією. Є багато інших програм у чинному законодавстві, що серйозно стримує боротьбу з корупцією.
На сьогодні без вирішення проблеми боротьби з корупцією неможливо припинити економічну злочинність в державі Тому Кабінету
Міністрів України необхідно розробити проекти законів “Про механізм виявлення та протидії “відмиванню” коштів, одержаних протиправним шляхом” і “Про органи громадського контролю”, в яких передбачити систему контролю за доходами державних службовців незалежно від їх категорії та рангу.
Ще однією слушною пропозицією буде створення за участю правоохоронних органів держави, Державної податкової адміністрації, Державної прикордонної служби, судів, Департаменту Держфінмоніторингу: Національного банку України та Міністерства Фінансів Єдиного автоматизованого банку даних про всіх правопорушників антимонопольного, податкового, фінансового, адміністративного та кримінального законодавства у сфері ліцензування, квотування, експортно-імпортних операцій, митних правил тощо, тим самим поставити під контроль протиправну діяльність таких осіб.
Безумовно, подібних теоретичних пропозицій можна надати безліч. Але якщо продовжувати боротися з корупцією в державі таким чином, як це здійснюється на сьогодні (тобто мовчки і спокійно), то результат зовсім не покращиться, а навпаки – через десяток років Україна перетвориться в загальне корупційне гніздо, яке не лише ліквідує демократичні принципи держави, створивши цим самим умови для соціальної революції.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)