Економічна теорія – Мочерний С. В. – Закономірності та особливості міжнародного руху капіталів в сучасних умовах
Напередодні Першої світової війни закордонні інвестиції капіталістичних країн становили 44 млрд дол., приблизно 40 % з яких припадало на Великобританію (18 млрд дол.), на Францію – 9 млрд дол., Німеччину – 5,8, на США – лише 3,5 млрд дол. У 1938р. їх обсяг становив 53 млрд дол., в тому числі на Великобританію приблизно 23 млрд дол., на СІНА – 11,5 млрд дол., на Нідерланди – до 5 мдрд дол. (відтіснили з третього місця Францію).
Після Другої світової війни (з якої США вийшли значно сильнішими, а інші країни ослабленими) іноземні інвестиції становили майже 60 млрд дол., В 1970 р. – 285 млрд дол., в тому числі США – майже 150 млрд дол. (53 % загальної суми), Великобританії – 49 млрд дол., Франції – 19 млрд дол. У Великобританії американські прямі інвестиції становили 8 млрд дол., у Франції – приблизно 7,5 млрд дол. Після розгортання НТР значну частку іноземних інвестицій почали вкладати в авіаракетну промисловість, радіоелектроніку, хімію, верстатобудівну промисловість та ін.
Протягом періоду з Першої світової війни до 1970 р. в процесі іноземного інвестування проявилась дія закону нерівномірності, що засвідчило витіснення Великобританії Сполученими Штатами Америки з першого місця, Нідерландами Франції з третього місця (1914-1938), усунення Німеччиною Франції з третього місця після 1952 р. (після Другої світової війни і до 1952 р. ФРН було заборонено вивозити капітал) та ін.
Після розпаду колоніальної системи основна частина іноземних інвестицій спрямовується у високорозвинуті країни, що е ознакою посиленого процесу інтернаціоналізації капіталу та дії закону інтернаціоналізації виробництва. Так, прямі американські інвестиції в Західну Європу у 1970 р. становили приблизно 25 млрд дол., а інвестиції цих країн в США – 10 млрд дол. Водночас в 60-70-ті роки посилюється роль такої форми міжнародного руху капіталів, як реінвестиції отриманих прибутків. В окремих країнах частка реінвестицій у загальному обсязі іноземних інвестицій становила від 60 до 80 %.
Головним суб’єктом міжнародного руху капіталів є транснаціональні корпорації. Із понад 3 трлн дол. іноземних інвестицій у 1995 р. їх частка становила більше 2,7 трлн дол. Якщо прямі іноземні інвестиції у цьому ж році становили до 350 млрд дол., то у 2000 – понад 1 трлн дол. Міжнародні трансферти капіталів на початку XXI ст. щоденно досягали 2 трлн дол., до 10 трлн дол. іноземних вкладів зберігалося в комерційних банках різних країн.
У процесі руху міжнародного капіталу діють такі основні закономірності:
1) прискорене зростання іноземних капіталовкладень. Так, у післявоєнний період вони подвоювались кожних 10 років, потім – 6-7 років, за період 1983-1992 рр. відбулося чотирьох кратне збільшення таких інвестицій, у 1993-1996 рр. вони зростали в середньому на 20 %, а в 1997-1999 рр. – на 34 %. У середині 90-х років щорічно вивозилося до 800 млрд дол. капіталовкладень, у 1998 р. – 644 млрд дол., а в 2000 р. – понад 1 трлн дол.
Дія цієї закономірності замовлена зростанням попиту на капітал за прискореного економічного розвитку, розгортанням НТР, уникненням митних бар’єрів у процесі експорту капіталу, економією ресурсів, насамперед трудових, у процесі інтернаціоналізації виробництва, намаганням знизити економічні витрати при вивезенні капіталу в слаборозвинуті країни та іншими факторами;
2) постійне зростання частки прямих інвестицій порівняно з портфельними. Так, якщо в довоєнний період (до Першої світової війни) частка прямих інвестицій становила до 10 %, у період між двома війнами – 25 %, а в 90-х роках на них припадало близько 80 %. Це зумовлено зростанням ролі таких інвестицій як засобу завоювання нових ринків збуту або їх розширення, засобу встановлення контролю над виробництвом і власністю та іншими факторами. Зворотна закономірність діє щодо іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються. Так, за останні два десятиліття XX ст. інвестиції зросли приблизно в 7 разів, а портфельні – в 24 рази;
3) посилення процесів монополізації в експорті капіталу. Так, наприкінці 90-х років на 100 наймогутніших ТНК припадало понад 70 % іноземних інвестицій, а у 1976 р. – приблизно 54 %. Дія цієї закономірності зумовлена дією закону монополізації капіталістичного виробництва і власності в міжнародній сфері. Важливою особливістю закономірності є зосередження 80 % прямих інвестицій в США, ЄС і в Японії. У 1999 р. Великобританія випередила США і вийшла на перше місце у світі за обсягом вивезення прямих інвестицій (понад 199 млрд дол., тоді як США – 160 млрд дол., а Японія у цьому ж році зайняла лише 10 місце). Це також одна із ознак закону нерівномірності економічного розвитку;
4) зростаюча концентрація прямих інвестицій у розвинутих країнах. Так, якщо в 1995 р. частка іноземних інвестицій у розвинутих країнах становила 60 %, то в слаборозвинутих – приблизно вдвічі менше. Раніше основна частка зарубіжних інвестицій спрямовувалась в слаборозвинуті країни. Винятком є Японія, яка основну масу капіталу вивозить в слаборозвинуті країни. Скорочення обсягів вивезення капіталу в слаборозвинуті країни також пояснюється зростанням їх заборгованості;
5) постійне і швидке зростання обсягу прямих іноземних інвестицій з розвинутих країн і зменшення частки країн, що розвиваються. Так, частка першої групи країн зросла з 85,6 % в 1997 р. до 91,7 % в 1999 р., а другої зменшилась з 13,7 % до 8 %;
6) посилення інтернаціоналізації власності в процесі вивезення капіталу. Так, обсяг іноземного капіталу в США в 1996 р. становив понад 1,5 трлн дол. (до 250 Млрд дол. прямих інвестицій), приблизно 20 % активів банків належать іноземцям, в іноземних компаніях в США працює понад 3 млн осіб. У 2001 р. сума контрольованих країнами ЄС активів у США перевищила американські активи в ЄС на 1,2 трлн дол. Загалом нагромаджені інвестиції країн ЄС у США становили 70 %, тоді як Канади -19 %, Японії – 8 %;
7) зростання обсягів вивезення капіталу в колишні постсоціалістичні країни та зменшення частки капіталу, що вивозиться з них. Так, на початку 2000 р. обсяг нагромаджених прямих інвестицій становив у Польщі 80 млрд дол., в Угорщині – понад 19, в Чехії – понад 16, в Україні в середині 2003 р. – понад 6 млрд дол., тоді як у 1996 р. у всі країни Центральної та Східної Європи було вивезено 32 млрд дол.; частка цих країн у вивезенні капіталу зменшилась з 0,7 % в 1997 р. до 0,3 % в 1999 р. Водночас тіньовими структурами з України було вивезено до 60 млрд дол., з Росії – понад 160 млрд дол.
Важливими елементами вивезення капіталу стають розміщення цінних паперів у міжнародних фінансових центрах та депозитно-позичкові операції транснаціональних банків (ТНБ), що здійснюються через їх численні закордонні відділення. Внутрішній обіг грошових ресурсів у каналах транснаціональної банківської системи вимірюють трильйонами доларів, більша частина яких спрямовується на фінансування міжнародного товарообігу. При цьому основні масштаби торгівлі цінними паперами здійснюються між розвинутими країнами. Так, до 90 % усіх випущених компаніями ЄС і США цінних паперів належать інвесторам цих країн.
Серед форм руху міжнародного капіталу переважають недержавні. На їх частку припадає до 60 % всього вивезення капіталу, а на державний капітал – 80 % експорту капіталу, на міжнародні фінансові організації – до 10 %, Переплітання цих форм капіталу, особливо монополістичного і державного, означає, що капітал, який вивозиться, має здебільшого державно-монополістичний, державно-транснаціональний характер. Вивезення державного капіталу значною мірою переслідує мету створення сприятливіших умов для вивезення транснаціонального та інших видів недержавного капіталу, зокрема з його допомогою створюється економічна інфраструктура;
8) випереджаючі масштаби обсягів обороту державних цінних паперів. Так, у 2000 р. річний оборот державних облігацій був у понад 2 рази більший за обсяг світового ВВП і значно перевищував обсяги світової торгівлі.
Формою вивезення державного капіталу є створення державних гарантій для недержавних кредитів. Тому державному капіталу більш притаманна форма кредитів та субсидій. Для міжнародних фінансово-кредитних організацій основною формою вивезення капіталу є надання кредитів – сильний стимул для експорту недержавних форм капіталу. Це, зокрема, свідчить про відсутність ризику для іноземних інвестицій.
Міжнародний рух капіталу має різні наслідки як для країн-експортерів, так і для країн-імпортерів капіталу. Позитивним для країн, які вивозять капітал, є розширення ринків збуту для вітчизняних товарів і послуг, отримання прибутків від інвестицій, вплив на зовнішню та внутрішню політику країн-експортерів, вигоди від поглиблення процесу міжнародного поділу праці, можливість використання дешевших ринків робочої сили та інші економічні та неекономічні вигоди, а негативними наслідками цього процесу є погіршення платіжного балансу (до моменту повернення в країни всіх або частини прибутків від експорту капіталу), звуження ринків праці і робочої сили в національній економіці, збереження або прогресивна модифікація економічної системи.
Позитивними наслідками міжнародного руху капіталу для країни-імпортера є запровадження досконаліших технологій і техніки, передових форм організації виробництва, зменшення рівня безробіття, приплив іноземної валюти, прискорений розвиток або удосконалення економічної системи (так розвивалась економіка Сінгапура, Південної Кореї, Тайваню та інших нових індустріальних країн). Негативними наслідками цих процесів є поступова втрата контролю над частиною підприємств, галузей, посилення іноземного впливу у сфері військово-стратегічних та політичних інтересів.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)