Економічна теорія – Мочерний С. В. – Внесок А. Сміта і Д. Рікардо у розвиток світової економічної думки
Видатна праця А. Сміта “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776) складається з п’яти частин. В першій досліджено проблеми вартості і розподілу доходів; у другій – сутність капіталу та його нагромадження; у третій – розглянуто економічну історію Західної Європи в епоху феодалізму і становлення капіталізму; у четвертій – критично проаналізовано погляди меркантилістів і з’ясовано суть економічної політики; у п’ятій – висвітлено проблеми державних фінансів.
Усі основні проблеми політичної економії Сміт аналізує через призму поділу праці на мануфактурній стадії розвитку капіталізму в промисловості. Такий поділ зумовлює підвищення продуктивності праці шляхом:
А) збільшення спритності і творчості окремого робітника;
Б) економії часу, необхідного для переходу від одного виду роботи до іншого;
В) винайдення машин (цей процес ініціювала спеціалізація знарядь праці). Тому недостатній розвиток сільського господарства пояснюється, на його думку, нерозвинутістю поділу праці у цій сфері. З аналогічних позицій він пояснює нерівномірний розвиток окремих районів і країн.
Економічну систему капіталізму вчений розглядав як єдину гігантську мануфактуру, де поділ праці був загальною формою співробітництва людей. Проте Сміт не бачив істотної відмінності між поділом праці всередині мануфактури і між підприємствами та галузями в суспільстві. (Лише у “Капіталі” К. Маркса три основні форми суспільного поділу праці були підведені під категорії “загальне”, “особливе” і “одиничне”, що дало змогу аналізувати їх в процесі діалектичної взаємодії.) Водночас Сміт розумів негативні сторони наявного тоді поділу праці: перетворення робітника в часткового (виконання ним деяких операцій, що не вимагають освіти), погіршення умов праці, монотонність праці та ін. Причину поділу праці він вбачав у такій характерній рисі людської психології і поведінки, як схильність до обміну. Поділ праці, в свою чергу, стимулює розвиток цієї схильності, тому вони розвиваються паралельно. Глибина поділу праці залежить від обсягів ринку і нагромадження капіталу. Водночас причиною поділу праці А. Сміт вважав зумовлений таким поділом ріст продуктивності праці. Значну роль у їх розвитку відіграють гроші, які стихійно виникають із товарного світу в процесі тривалого історичного розвитку, що означає товарну природу грошей. Найважливішою функцією грошей він називав засіб обігу, вважав доцільною заміну грошей в монетарній формі (золота і срібла) на паперові. Правильною була його думка про необхідність випуску обмеженої кількості грошей.
Прогресивнішими (порівняно з фізіократами) були погляди Сміта на продуктивну працю. Вартість, на його думку, створюється не лише в сільському господарстві, а й у всіх галузях матеріального виробництва. Тому він визнав рівнозначність видів праці щодо створення вартості, отже, праця загалом, загальна суспільна праця створює вартість незалежно від маси конкретних споживчих вартостей, у яких вона втілена. А. Сміт упритул підійшов до проблеми двоїстого характеру праці, проте він так і не дослідив працю як субстанцію вартості.
Поняття “вартість”, за його твердженням, має два різних значення. У першому – воно означає корисність будь-якого предмета і називається споживчою вартістю; у другому значенні воно дає володіння товаром і називається міновою вартістю. Але вчений не розкрив сутність товару як діалектичну єдність (що передбачає взаємообумовленість, взаємоперехід, суперечливість та ін.) споживчої вартості і вартості, відповідних видів праці, що лежать в основі кожного із цих аспектів (як глибшу сутність, сутність другого порядку). Внаслідок цього він не розрізняв процес праці як фактор створення вартості і процес праці як фактор перенесення вартості засобів виробництва на створений продукт.
Регулятором обміну продуктами праці слугує праця товаровиробників як єдине точне мірило вартості. Він розумів також, що величину вартості продукту визначають не фактичні витрати праці окремого товаровиробника, а кількість праці, необхідна для його виробництва. Це означає, що він наблизився до розуміння індивідуальної і суспільно необхідної праці, але не зміг чітко розрізнити їх.
Економіст розмежовував вартість товару та його ціну, із цією метою виокремлював “дійсну” і “номінальну” (або грошову) ціну товару. Дійсна ціна – це вартість товару, а номінальна – її грошовий вираз, кількість золота або срібла, за які вони продаються. Дійсна ціна є своєрідною центральною ціною, стійким центром, до якого тяжіють ціни всіх товарів. Він заклав основу розуміння механізму відхилення цін від вартості товарів. Заслугою А. Сміта є розмежування простої і складної праці та їх різного впливу на величину вартості. Звернув увагу він і на вплив інтенсивності праці на утворення вартості. Але ці наукові елементи розуміння вартості поєднувалися в його теорії з поверховими (на рівні явища), зокрема, визначення вартості товару кількістю праці, яку треба затратити для того, щоб його купити, достовірне лише за умов простого товарного виробництва. За капіталістичного товарного виробництва шматок тканини, наприклад, коштує більше (за умови праці ткача на капіталістичному підприємстві), ніж праця шевця, оскільки, крім заробітної плати, тобто доходу виробника, у вартість входить додаткова вартість, привласнена капіталістом. Сміт зіткнувся з суперечністю між законом вартості (коли вартість товару визначається лише працею, затраченою на його виробництво і відбувається обмін еквівалентів) і законом додаткової вартості. Адже цей закон нібито діє при капіталізмі, оскільки капіталіст виплачує робітникові у формі заробітної плати лише частину вартості, а другу привласнює сам. Тому А. Сміт не зміг пояснити таку суперечність на основі трудової теорії вартості і дійшов висновку, що вартість товару визначає сума трьох доходів (заробітної плати, прибутку і ренти). Закон вартості, на його думку, діяв лише за умов простого товарного виробництва. Крім того, А. Сміт не розкрив якісний аспект вартості, тобто те, що вона є суспільним відношенням між товаровиробниками, яке має історичний характер, постійно поповнюється в процесі еволюції товарного виробництва елементами якісно нового змісту. Водночас він, за словами К. Маркса, відчув перетворення закону у свою протилежність (закон ціни виробництва), але не зміг розкрити цей процес.
А. Сміт правильно з’ясував співвідношення промислового і торговельного прибутків, земельної ренти, позичкового відсотка, розглянув промисловий прибуток як основну форму додаткової вартості. Науково обгрунтованим є його положення, що вартість, яку робітники додають до вартості матеріалів, поділяється на заробітну плату і прибуток підприємця на авансований у вигляді заробітної плати і матеріалів капітал. У положенні закладено правильне розуміння структури вартості і сукупного суспільного продукту. Вчений заперечував думку, що прибуток є видом заробітної плати за нагляд і управління підприємством (це засвідчує залежність прибутку від розмірів використовуваного капіталу, а не від складності і кількості управлінської праці; залучення до процесу управління найманих управляючих). Така позиція автора дещо однобічна, оскільки він ігнорував працю підприємця як одне із джерел прибутку. Водночас наведені ним докази свідчать, що функціонуючий капіталіст має право претендувати лише на незначну частину прибутку, а іншу повинні привласнювати наймані працівники. Одночасно він наголошував на продажі робітником праці капіталістові. Але насправді капіталіст купує лише робочу силу, право на її використання в процесі праці.
Основою заробітної плати є вартість засобів існування, необхідних для забезпечення життя робітника і членів його сім’ї, а нижчою межею заробітної плати А. Сміт (як і В. Петті) називав фізичний мінімум. Якщо зарплата нижча цього мінімуму, виникає загроза вимирання робітників (це можливо в країнах, що економічно регресують). У країнах, що швидко розвиваються, до заробітної плати, крім фізичного мінімуму, належить певний надлишок, розмір якого визначають усталені норми споживання, традиції, культурний рівень. При встановленні рівня заробітної плати важливе значення відіграють захист працівниками власних інтересів, співвідношення сил між класами, між попитом і пропозицією, позиція держави (яка, як правило, підтримує капіталістів). А. Сміт виступав за встановлення високої заробітної плати (оскільки вона стимулює зростання продуктивності праці, сприяє нагромадженню капіталу і підвищує попит на працю), критикував думку про те, що висока заробітна плата робить робітників лінивими.
Водночас Сміт помилково стверджував, що дохід капіталіста як винагорода за його діяльність, працю і ризик створює весь авансований капітал, зокрема витрати на заробітну плату і засоби виробництва. Тобто він не зміг розкрити сутність середнього прибутку, не зміг вирішити суперечність між законом вартості і законом середньої норми прибутку (якщо прибуток створює наймана праця, то норма прибутку повинна бути пропорційною кількості застосовуваної праці; насправді вона пропорційна капіталу, але при цьому не діє закон вартості). Крім того, не була вирішена суперечність між законом середньої норми прибутку і законом додаткової вартості (відповідно до вимог останнього додаткова вартість пропорційна величині змінного капіталу за умови незмінної норми експлуатації).
Двоїстими були його погляди щодо сутності земельної ренти та джерел її утворення. Сміт визначав ренту як нетрудовий дохід, а її величину пояснював надлишком вартості над заробітною платою робітників і середнім прибутком фермера-капіталіста. Він критикував точку зору, що рента є законною платою землевласнику, своєрідним відсотком на капітал, вкладений ним у поліпшення землі (одним із доказів цього було вилучення землевласниками ренти з тих ділянок землі, які ніколи не оброблялись). Він також невиправдано стверджував, що рента разом із заробітною платою і прибутком визначає вартість товару. У такому разі рента виступає джерелом вартості, отже, не є нетрудовим доходом, а винагородою за послуги землі. А. Сміт висловлював думку, що (поряд із працею) у створенні ренти бере участь і природа, що праця людини на землі має особливу продуктивність.
Розглядаючи сутність капіталу, дослідник характеризував його як вартість, що приносить додатковий дохід завдяки експлуатації найманої праці. Це найпростіше наукове визначення капіталу як самозростаючої вартості. Прогресивним було і те, що він вважав капіталом не лише зайнятий у сільському господарстві (як стверджували фізіократи), а й у всіх сферах матеріального виробництва. Одночасно Сміт характеризує капітал як запас речових предметів, необхідних для процесу виробництва. Самозростання капіталу, за словами К. Маркса, при капіталізмі називають спільним багатством, “багатством народів”. Отже, “багатство народів” є капіталом, а основним засобом його збільшення слугує розвиток мануфактурного поділу праці. У двоїстій характеристиці капіталу розкривається його речовий зміст (як певна сукупність речових предметів) і соціально-економічна форма (як самозростаюча вартість). Проте її визначення надто звужене, не охоплює всі сфери суспільного відтворення, не розгорнуте в цілісну систему виробничих відносин.
А. Сміт уперше поділив капітал на основний і оборотний стосовно всіх галузей матеріального виробництва. Критерій поділу полягав у тому, що основний капітал приносить прибуток без переходу від одного власника до іншого або без подальшого обігу, а оборотний – завдяки тому, що постійно переходить від одного власника до іншого, змінюючи форму завдяки обігу. Найважливішими елементами основного капіталу він називає машини та інші необхідні знаряддя праці; будівлі і споруди, призначені для торговельних і промислових цілей; заходи для поліпшення землі (розчищення, осушування, удобрювання та ін.), які роблять її придатною для обробітку; набуті в процесі навчання і тренування трудові навики і здібності громадян. Основними елементами оборотного капіталу Сміт вважав гроші, запаси продовольства (крім тих, якими розпоряджаються самі споживачі), сирі матеріали і напівфабрикати (залучені в процес незавершеного будівництва), а також готові, але не реалізовані товари. У такому трактуванні відсутні чіткі критерії поділу капіталу на основний і оборотний, на постійний і змінний. Помилково вважати, що вкладений, наприклад, в машину, капітал не є оборотним, адже вартість машини частинами переноситься на новостворений продукт. Крім того, він ототожнює оборотний капітал з капіталом обігу, необгрунтовано відносить до основного капіталу трудові навики і здібності населення.
А. Сміт розмежовував валовий і чистий дохід жителів країни. Як валовий дохід він трактував сукупність створених працездатним населенням товарів, зокрема всі матеріальні затрати на їх виробництво (включаючи повторний рахунок). Чистий дохід він правильно ототожнював з національним доходом, з новоствореною працею вартістю, за винятком витрат на відновлення основного і оборотного капіталів. Але чистий дохід А. Сміт водночас ототожнював лише з фондом особистого споживання, що можливо лише за умов простого відтворення. Крім того, він необгрунтовано стверджував, що вартість окремого товару або всього річного продукту формується лише із заробітної плати, прибутку і ренти, тобто з доходів. При цьому нівелюється відмінність між валовим (сукупним суспільним продуктом) і національним доходом. Вчений намагався доводити, що коли в ціні є елементи, які не розпадаються на доходи, то в остаточному підсумку їх можна розбити на доходи, отримані на попередніх стадіях обробки сировини. Причиною цієї помилки (так званої “догми Сміта”) було нерозуміння двоїстого характеру праці, перенесення конкретною працею вартості машин, устаткування тощо на новостворений продукт.
Розглядаючи проблему продуктивної і непродуктивної праці, Сміт визначає продуктивну працю як таку, що виготовляє вартість, обмінюється на капітал, є джерелом прибутку, збільшує капітал. Непродуктивною є праця, яка обмінюється на дохід, не збільшує вартість, наприклад праця домашньої прислуги. Поряд з таким конструктивним підходом Сміт продуктивною працею вважає лише уречевлену в товарі або продукті, які можна продати. Це характеризує продуктивність праці лише з точки зору матеріально-речового змісту. Якщо його взяти за основу, то праця людей у сфері послуг (освіти, охорони здоров’я, науки, управління економікою та ін.) буде непродуктивною. За нинішніх умов це означає, що, наприклад, у США продуктивною працею зайнято менше 25 % від загальної чисельності працюючих. До зайнятих непродуктивною працею Сміт здебільшого обгрунтовано відносив правителя країни разом із судовими чиновниками та офіцерами армії і флоту, служителів культу, юристів, артистів та ін.
Предметом політичної економії Сміт вважав багатство капіталістичного суспільства, причини і джерела його виникнення. Якщо взяти до уваги, що як “багатство народів” він розумів капітал, то предметом його дослідження (за правильного розуміння цієї категорії) стають капіталістичні виробничі відносини між трьома класами (робітниками, капіталістами і земельними власниками). При дослідженні причин та джерел зростання цього багатства дослідник з’ясовує причинно-наслідкові зв’язки між економічними явищами і процесами, а отже, економічні закони існуючого суспільства. Проте таке трактування предмета політекономії у Сміта відсутнє. У п’ятій частині своєї праці “Дослідження про природу і причини багатства народів” він як предмет політичної економії розглядає державні фінанси – формування бюджету держави, його розподіл, державний борг.
Загалом А. Сміт розкрив економічну систему капіталізму мануфактурного періоду, в якій держава відігравала пасивну роль верховного арбітра при дотриманні правил вільної конкуренції, захисту приватної власності, як вважав він. Держава повинна виконувати лише ті функції, які окрема людина не може забезпечити або зробить це економічно неефективно, а саме: організація громадського порядку, державної служби, національної оборони, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів) та їх утримання в робочому стані, забезпечення грошового обігу. Усі інші завдання ефективніше вирішать окремі підприємці. Цей етап названий вільною ринковою економікою, в якій здійснюється вільне ціноутворення, вільна конкуренція, вільне стихійне переливання капіталу між галузями та ін. Такий механізм отримав назву “невидима рука”, завдяки йому діють стихійні об’єктивні, а отже, невідворотні економічні закони. Остаточно вільна ринкова економіка припинила існувати під час кризи 1929-1933 рр.
Системі економічних поглядів Сміта властива внутрішня суперечність, зумовлена використанням еклектичного методу дослідження. З одного боку, він досліджує внутрішню структуру економічної системи капіталізму і властиві їй закони (що діють подібно до законів природи), проникаючи в сутність економічних явищ і процесів, з іншого – з’ясовує зв’язки між різними категоріями на рівні явища, форм вияву внутрішньої суті, поверхові взаємозв’язки між різними економічними процесами, які відбуваються в конкуренції і дають уявлення про їх сутність на рівні здорового глузду. Отримані при використанні двох підходів результати А. Сміт значною мірою ототожнював, ставив в причинно-наслідковий зв’язок, у відносини субординації, не з’ясовуючи проміжні ланки між ними. Внаслідок цього вчений нерідко отримував кілька суперечливих висновків.
На думку деяких українських вчених, предметом економічної теорії є не лише аналіз сутнісних відносин, а отже, внутрішніх залежностей економічних явищ і процесів (таку позицію відстоюють лише К. Маркс та його ортодоксальні прибічники), а й “…дослідження поверхових, але й реальних і важливих відносин взаємозв’язків (зокрема, господарського механізму та його ефективності)”1. Однак віднесення господарського механізму та його ефективності до поверхових відносин є хибним; незрозуміле з методологічної точки зору поєднання авторами поверхових відносин з реальними і важливими; нерозуміння ними структури категорії “сутність”, в якій слід виділяти сутність першого, другого і наступних порядків.
Д. Рікардо першим з економістів-теоретиків послідовно доводив, що єдиним джерелом вартості є праця. Він критикував точку зору А. Сміта про те, що вартість товарів визначається працею, яку можна обміняти на ці товари (що було справедливо для простого товарного виробництва), а також доходами різних класів суспільства, але не аналізував тезу Сміта про те, що вартість розпадається на доходи. Положення теорії Рікардо про єдине джерело вартості стосується лише відтворюваних товарів (товарів, що постійно виготовляються, кількість яких може бути збільшена працею людини). Водночас, на його думку, існують деякі товари, вартість яких визначається винятково їх рідкісністю: скульптури, картини, монети, книги, особливі вина, які виготовляються в обмеженій кількості. Рікардо необгрунтовано відмовлявся визнати залежність величини вартості рідкісних товарів від праці як одного з факторів. Водночас він аргументовано критикував ідею Ж.-Б. Сея про те, що величина вартості товарів визначається корисністю (це могло б бути правильним лише у разі регулювання вартості товару покупцями).
Але теза Д. Рікардо про те, що товари, яким властива корисність, черпають свою мінову вартість із двох джерел: своєї рідкості і кількості праці, що необхідна для її виробництва, теж не є вичерпною. Третім вартісно-утворюючим, але опосередкованим фактором є корисність товарів. Цей висновок зумовлюють такі основні положення теорії вартості Рікардо: необгрунтованість визначення міри вартості ступенем корисності, хоча, на його думку, корисність є основою вартості; суттєве значення корисності для формування мінової вартості; заперечення справедливості тези, що корисність є регулятором вартості (за Сеєм це правильно у тому разі, коли вартість товарів регулюється лише покупцями, тобто співвідношенням попиту і пропозиції, конкуренцією між споживачами); вплив на величину вартості товару якості праці. Оцінка праці різної якості, на думку вченого, значною мірою залежить від уміння працівника, напруженості виконуваної ним праці, ступеня складності роботи і спритності робітників. Якість праці – це характеристика не абстрактної, а передусім конкретної праці.
Д. Рікардо також розрізняв абсолютну вартість (уречевлену в товарі) і відносну вартість (мінову вартість, в якій втілена праця, що здатна виражати споживчу вартість іншого товару в процесі обміну на нього). Крім того, вартість товару, на його думку, створюється не лише живою працею, а й вартістю затраченого у виробництві капіталу, тобто витратами живої і уречевленої праці. Вплив на ціну товару тимчасово здійснює попит і пропозиція.
При визначенні величини вартості товарів Рікардо з’ясував її залежність від рівня розвитку продуктивності праці, вперше дослідив і частково вирішив проблему суспільно необхідної праці в її співвідношенні з індивідуальною працею (і відповідними затратами), правильно розкрив вплив процесу перенесення вартості зношених засобів виробництва на вартість новоствореного продукту. Водночас невиправдано стверджував, що регулятором величини вартості товарів є індивідуальні затрати товаровиробників за найгірших умов (розповсюджуючи цю особливість сільського господарства на всі галузі), не зміг розрізнити двох видів праці (абстрактну і конкретну), не розкрив механізму перенесення вартості, не аргументовано поділяв капітал на основний та оборотний і на постійний та змінний, змішував вартість товару з ціною та ін.
Предметом політичної економії Д. Рікардо називав насамперед сферу розподілу, тому головною метою своєї праці він вважав з’ясування законів, які управляють цим розподілом. Однак вчений досліджував проблеми безпосереднього виробництва (оскільки джерелом вартості вважав працю). Акцент на відносинах розподілу зумовлений тим, що у його формах найповніше виявлялися особистісні та речові фактори виробництва. Проте він не зміг обгрунтувати категорії “продуктивні сили”, “виробничі відносини”, “відносини власності”, “закони, що регулюють розвиток усієї економічної системи”, зокрема закони, що управляють виробництвом матеріальних благ, і відносини власності, які при цьому виникають, закони обміну матеріальних благ та відповідні відносини між людьми.
Д. Рікардо вивчав і розвивав трудову теорію вартості, частково використовуючи метод сходження від абстрактного до конкретного, що було його заслугою. Але він не застосував історичний підхід до аналізу капіталізму, неповно використовував метод абстракції, системний підхід.
Використавши трудову теорію вартості, Д. Рікардо науково обгрунтовано розглянув проблему розподілу доходів. Оскільки єдиним джерелом вартості сукупного суспільного продукту є праця, то Рікардо критикував погляди тих економістів, які таким джерелом називали засоби виробництва (в тому числі землю). Прибуток він розглядав як привласнену капіталістами неоплачену працю найманих робітників, показав обернено пропорційну залежність між величиною заробітної плати і прибутку, як джерело ренти визначив працю найманих робітників у сільському господарстві, впритул підійшов до правильного з’ясування величини заробітної плати (виокремлюючи при цьому природну і ринкову ціну праці).
Капіталом Д. Рікардо помилково вважав певну сукупність матеріальних благ, які приводять в рух працю; дотримувався закону Сея, хоча й допускав можливість криз внаслідок неправильного розподілу ресурсів. Як і Сміт, цей економіст не зміг вирішити суперечність між законом вартості і законом додаткової вартості. Причиною була відсутність обгрунтування категорії “робоча сила” з точки зору законів вартості і середньої норми прибутку (зокрема, привласнення капіталістами рівновеликого прибутку на рівновеликий капітал без порушення закону вартості), заперечував існування абсолютної ренти (це навело на висновок, що рента не зумовлює подорожчання сільськогосподарських товарів). Непослідовною була його позиція при визначенні величини заробітної плати, концепцію якої він запозичив у своїх попередників. З одного боку, вчений чітко розмежовує вартість втіленої в товарі праці і вартість праці (заробітну плату). Природна ціна праці під впливом попиту і пропозиції є близькою до суми, яка необхідна для утримання робітника, його сім’ї та певного зростання їх потреб. Ринкова ціна праці коливається навколо природної (при перевищенні її чисельність працівників зростає, збільшується пропозиція праці на ринку, з’являється безробіття і падає ринкова ціна праці, і навпаки). З іншого – величину природної ціни праці він обмежує фізичним прожитковим мінімумом (цьому сприяло захоплення Д. Рікардо теорією Мальтуса). Крім того, в процесі дії “природного закону” величина заробітної плати по суті поставлена ним в залежність від попиту і пропозиції на працю.
Д. Рікардо стверджував, що капіталізму властива тенденція руху норми прибутку до зниження, зумовлена зростанням вартості сільськогосподарської продукції у зв’язку з переходом до обробітку земель гіршої якості, що призводить до збільшення вартості сільськогосподарської продукції, а отже, і величини ренти. Протилежна тенденція притаманна рухові прибутку. Це, в свою чергу, послаблює внутрішній стимул розвитку капіталізму, загострює суперечності між класами. Позитивною на той час була його ідея, що розвитку економіки капіталізму сприяє золотий стандарт, поєднаний з розміном банкнот на золото. Великою заслугою Д. Рікардо є обгрунтування принципу порівняльної переваги у сфері міжнародної торгівлі.
Недоліки, притаманні поглядам А. Сміта і Д. Рікардо, були значною мірою усунені у працях К. Маркса і Ф. Енгельса.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)