Економічна теорія – Мочерний С. В. – Теорія людського капіталу
Першим оцінити людський капітал намагався фундатор західної політекономії В. Петті в “Політичній арифметиці”, але самостійної концепції не створив. Потім, приблизно через 200 років, подібні спроби зробили німецький статистик Е. Бнжел і англійський економіст Дж. Ніколсон. А. Маршалл розрізняв матеріальний і особистий капітали, але до другого відносив здебільшого витрати батьків на навчання дітей.
Зростання значення людського фактора виробництва за науково-технічної революції сприяло на рубежі 60-х років XX ст. появі й поширенню теорії людського капіталу. Розробили її прихильники вільної конкуренції і ціноутворення в західній політичній економії американські економісти Т.-В. Шульц і Г.-С. Беккер. Пізніше ці проблеми вивчали Дж. Кендрік, Ц. Гріліхес, Б. Денісон та ін”
Шульц Теодор Вільям (1902-1998) народився біля м. Арлінгтон (США). Навчався в аспірантурі Вісконсінського університету, де отримав вчений ступінь доктора наук з економіки сільського господарства. Починаючи з 1948 р. упродовж майже сорока років працював професором економіки Чиказькому університеті. Діяльність викладача поєднував з науково-дослідницькою роботою. У1945 р. підготував збірник “Продовольство для миру”, видав працю “Сільське господарство в нестабільній економіці”.
Був членом ради директорів Національного бюро економічних досліджень США, економічним консультантом МБРР, Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН (ФАО), багатьох державних відомств та організацій.
Автор праць з проблем людських ресурсів, економіки освіти і економіки сільського господарства. Почесний професор Чиказького університету, нагороджений медаллю Ф. Волкера Американської економічної асоціації. Йому присвоєні почесні вчені ступені багатьох університетів світу.
За теорією людського капіталу у виробництві взаємодіють два фактори – фізичний (засоби виробництва) і людський капітали. Інвестиції в людський капітал – це витрати на підтримання здоров’я, на здобуття освіти, витрати, пов’язані з пошуком роботи, одержанням необхідної інформації, міграцією, професійною підготовкою на виробництві тощо. Величину його оцінюють розміром потенційного доходу, який він здатний принести.
Т.-В. Шульц стверджував, що людський капітал – це форма капіталу, тому що служить джерелом майбутніх заробітків чи майбутніх задоволень або того й іншого разом і є складовою людини. З точки зору вченого людські ресурси подібні, з одного боку, до природних ресурсів, а з іншого – до речового капіталу. Відразу після народження людина, як і природні ресурси, не приносить прибутку. Тільки після відповідної “обробки” вона набуває якості капіталу, тобто із зростанням витрат на поліпшення якісного стану робочої сили праця як первісний фактор поступово перетворюється у людський капітал. Шульц переконаний, що з урахуванням внеску праці у випуск продукції виробничі можливості людини зараз вищі від сукупності інших форм багатства. Особливість цього капіталу, на думку вченого, полягає в тому, що незалежно від джерел формування, які можуть бути власними, державними чи приватними, його використання контролюють самі власники. За підрахунками Т.-В. Шульца, в 1900 р. витрати на освіту у США становили тільки 4 % нагромадження фізичного капіталу, а в 1956 р. – уже 28 %. Економіст наголошував на проблемах оцінки “освітнього фонду” США, внеску освіти в економічне зростання, економічної ефективності “інвестицій у людину”. Освіта, на його думку, підвищує не тільки продуктивність праці особистості, а й економічну цінність ЇЇ часу, що є особливістю сучасного економічного зростання.
У праці “Капіталовкладення в людський капітал: роль освіти і наукових досліджень” (1971) метою вченого було показати значення розроблення такої проблеми для аналізу та управління економічними процесами, зокрема для вивчення і регулювання механізму економічного зростання. У цьому дослідженні теорія людського капіталу набуває винятково техніко-економічного характеру. За визначенням Т.-В. Шульца, капітал у межах поставленого техніко-економічного завдання “складається з сутностей, що володіють економічною властивістю надавати послуги, які мають певну цінність”. Таке трактування, на його думку, особливо плідне для аналізу джерел економічного зростання і підвищення продуктивності ресурсів, а також для розв’язання проблеми управління факторами зростання. Воно дає змогу порівнювати ефективність капіталовкладень у природні ресурси, у відновлювальні фонди і робочу силу за нормами окупності капіталу того чи іншого виду, а отже, збільшує точність прогнозування доцільності збільшення чи зменшення капіталовкладень у певні виробничі ресурси.
Мікроекономічний фундамент теорії людського капіталу розробив Г.-С. Беккер1. Сформульована ним модель стала основою для наступних досліджень у цій галузі. Відправним пунктом праць Беккера було уявлення, що, вкладаючи свої засоби у підготовку і освіту, учні та їхні батьки поводяться раціонально, зважуючи вигоди та затрати. Подібно до звичайних підприємців вони порівнюють очікувану граничну норму віддачі від таких вкладень а дохідністю альтернативних інвестицій (відсотками на банківські вклади, дивідендами від цінних паперів тощо). Залежно від того, що економічно доцільніше, приймається рішення – продовжувати навчання чи його припинити. Норми віддачі слугують регулятором розподілу інвестицій між різними типами і рівнями навчання, а також між системою освіти загалом та рештою економіки. Високі норми віддачі свідчать про недоінвестування, низькі – про пе-реінвестування.
Беккер Гаррі Стенлі народився в 1930 р. (м. Поттсвіл, США). Закінчив Прінстон-ський університет. У 1955 р. в Чиказькому університеті захистив докторську дисертацію. Професор, з 1970 р. – завідуючий кафедрою суспільних наук і соціології в Чиказькому університеті, викладав і в Гуверівському інституті Стенфордського університету.
Автор праць “Економіка расової дискримінації” (1957), “Економічний аналіз сім’ї” (1985), “Теорія раціональних очікувань” (1988), “Людський капітал, фертильність та економічне зростання” (1990), “Раціональні очікування та ефект ціни споживання” (1991), “Фертильність та економіка” (1992), “Навчання, праця, якість робочої сили та економіка” (1992) та ін.
Обирався президентом Американської економічної асоціації, лауреат Нобелівської премії (1992), член Національної академії наук США, Національної академії освіти США, національних і міжнародних товариств, редактор економічних журналів. Почесний доктор Чиказького, Стенфордського, Єврейського та інших університетів. Нагороджений Американською економічною асоціацією медаллю Дж.-Б. Клерка.
Крім розробки теоретичної моделі, Г.-С. Беккер практично розрахував економічну ефективність освіти. Наприклад, дохід від вищої освіти визначається як різниця між пожиттєвими заробітками тих, хто закінчив коледж, і тих, хто отримав лише середню освіту. У складі витрат навчання головним елементом були визнані втрачені заробітки – недоотримані студентами за роки навчання. Отже, втрачені заробітки вимірюють цінність часу, затраченого на формування учнями свого людського капіталу. Порівняння вигоди і затрат освіти дало змогу підрахувати рентабельність вкладень у людину.
Величезне теоретичне значення мала з’ясована Г.-С. Беккером відмінність між спеціальними і загальними інвестиціями у людину (і ширше – між загальними та специфічними ресурсами взагалі). Спеціальна підготовка наділяє робітників знаннями і навиками, що потрібні лише для тієї фірми, де вони були отримані (наприклад, різні форми ротаційних програм, ознайомлення новачків зі структурою та внутрішнім розпорядком підприємства). У процесі загальної підготовки робітник набуває знання і навики, які можуть бути застосовані й на багатьох інших фірмах (наприклад, навчання роботі на персональному комп’ютері).
Загальну підготовку побічно оплачують самі робітники, вказує Беккер. Прагнучи підвищити кваліфікацію, вони погоджуються на нижчу заробітну плату у період навчання, а згодом отримують дохід від загальної підготовки. Якби таке фінансування здійснювалося за рахунок фірм, вони кожного разу при звільненні таких робітників позбавлялися б своїх вкладень, втілених у їхні особистості. Навпаки, спеціальну підготовку оплачують фірми, і вони ж отримують дохід від неї, оскільки у протилежному випадку при звільнені за ініціативою фірми втрати несли б робітники. Отже, загальний людський капітал, як правило, виробляють особливі “фірми” (школи, коледжі), а спеціальний – формується безпосередньо на робочих місцях.
Термін “спеціальний людський капітал” допоміг зрозуміти, чому серед робітників з тривалим стажем роботи на одному місці плинність нижча і чому заповнення вакансій відбувається у фірмах в основному за рахунок внутрішніх висувань по службі, а не за рахунок найму на зовнішньому ринку.
Найбільшою хибою теорії людського капіталу, на думку опонентів (С. Мо-черний), є ідеологічна спрямованість.
Водночас зміни характеру сучасного виробництва і нові вимоги до знань та кваліфікації зумовили визнання того, що висока освіченість – це необхідна база для досягнення кращих показників виробничої діяльності. Більше того, Т.-В. Шульц вважав, що малокваліфікований працівник стає капіталістом не внаслідок дифузії (розпилення) власності на акції корпорацій (хоча така точка зору популярна), а здобуваючи знання і кваліфікацію, які мають економічну цінність. Учений був переконаний, що неосвіченість – найпоширеніший фактор, який гальмує економічне зростання.
У практичному аспекті Г.-С. Беккер одержав кількісні оцінки рентабельності вкладень у людину і порівняв їх з фактичною рентабельністю більшості фірм США. Це було значним вкладом у розширення уявлень про економічну ефективність інвестицій у людський капітал. Поява великої кількості приватних навчальних закладів, активізація діяльності консультаційних фірм, які проводять короткострокові семінари і спеціалізовані курси, свідчить про те, що рентабельність приватного сектору освітньої діяльності не нижча, ніж в інших сферах підприємництва. Беккер з’ясував, що для США 60-х років XX ст. рентабельність освітньої діяльності на 10-15 % перевищувала рентабельність інших видів комерційної діяльності.
Теорія людського капіталу пояснила структуру розподілу особистих доходів, вікову динаміку заробітків, нерівність в оплаті чоловічої і жіночої праці тощо. Завдяки їй змінилося й ставлення політиків до затрат на освіту. Освітні інвестиції стали розглядати як джерело економічного зростання, не менш важливе, ніж звичайні капіталовкладення.
Поняття національного багатства поповнилося поряд з речовими елементами капіталу (вартісні оцінки землі, будівель, споруд, обладнання, товарно-матеріальних цінностей) фінансовими активами та матеріалізованими знаннями і здатністю людей до продуктивної праці. Нагромаджені наукові знання, зокрема матеріалізовані в новій технології вкладення в здоров’я людини, почали враховувати в макроекономічній статистиці як елементи національного багатства, що мають неречову форму.
Нове розуміння значення людських інвестицій у забезпеченні соціально-економічного розвитку і суспільного прогресу визнали міжнародні організації. Становище сфери освіти, охорони здоров’я та інші фактори, які характеризують рівень розвитку людських ресурсів і якість життя населення, стали головним об’єктом уваги міжнародної статистики. Ключові показники, що комплексно характеризують стан людських ресурсів і динаміку нагромадження людського капіталу, сприяють об’єктивним міждержавним порівнянням. Як інтегральні індикатори соціального розвитку суспільства і стану людських ресурсів застосовують, зокрема: індекс розвитку людського потенціалу (індекс соціального розвитку); індекс інтелектуального потенціалу суспільства; показник величини людського капіталу в розрахунку на душу населення; коефіцієнт життєздатності населення та деякі інші.
Починаючи з 1995 р. і в Україні готують звіти про людський розвиток. Такі звіти за 1995-1999 рр., опубліковані Програмою розвитку ООН (ПРООН), стали основою для обгрунтування поняття людського розвитку як засобу і мети національного розвитку. На їх основі Національна академія наук України розглянула і прийняла розроблений ПРООН індекс людського розвитку. Нині цей індекс став вагомим показником розвитку людського потенціалу, моніторинг якого здійснюється Державним комітетом статистики на регулярній основі.
На основі цієї теорії Г.-С. Беккер обгрунтував економічну необхідність здійснення великих державних і приватних капіталовкладень саме у людський фактор. Такий підхід активно реалізується на практиці. Зокрема, індекс людського капіталу на душу населення (виражає рівень затрат держави, фірм і громадян на освіту, охорону здоров’я та інші галузі соціальної сфери в розрахунку на душу населення), що використовує Бюро статистики праці США, зростав у повоєнне десятиліття на 0,25 % за рік. У 60-ті роки XX ст. зростання призупинилося, що було пов’язано передусім з демографічними особливостями періоду, а у 80-ті ще більше прискорилося – майже на 0,5 % щорічно.
Концепція людського капіталу також допомагає пояснити відмінності між країнами, зумовлені властивою їм структурою зайнятих в економіці. Серед багатьох проблем, при з’ясуванні яких теорія людського капіталу може виявитися плідною, Т.-В. Шульц назвав і таке явище, коли країни, багаті на капітал, зокрема відтворювані матеріальні фонди, експортують переважно трудомісткі, а не капіталомісткі продукти.
Досліджуючи проблеми людського капіталу, Г.-С. Беккер став одним з першовідкривачів групи нових розділів економічної теорії – економіки дискримінації, економіки зовнішнього господарства, економіки злочинності та інших.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)