Економічна теорія – Мочерний С. В. – Структура економічного суверенітету
Структура економічного суверенітету органічно пов’язана із структурою економічної системи, всього економічного способу виробництва.
Структура суверенітету України залежить від структури суспільно-економічної формації. Оскільки до неї належать як складові економічної системи, так і найважливіші підсистеми надбудовних відносин (зокрема, соціальні, правові, політичні, національні, культурні, ідеологічні), то перед Україною стоїть завдання домогтися незалежності у кожній з підсистем надбудовних відносин. Тому найважливішими складовими економічного суверенітету України є її незалежність у формуванні та наступному розвитку технологічного способу виробництва, організаційно-економічних відносин, відносин економічної власності та адекватного їм господарського механізму. Матеріально-речовою основою економічного суверенітету є незалежність країни у створенні свого технологічного способу виробництва.
Кожний з цих напрямів економічної незалежності має конкретніші форми. Оскільки сучасна система продуктивних сил складається із засобів праці, предметів праці, людини, використовуваних людьми сил природи, форм і методів організації виробництва, науки та інформації, то в її межах конкретними формами економічної незалежності е: технічна та технологічна незалежність (техніка розглядається як синонім сучасних засобів праці); сировинна незалежність (сировина є основним елементом предметів праці); кадрова незалежність; незалежність в освоєнні і використанні ядерної, сонячної та інших видів енергії (які є силами природи), або енергетична незалежність; наукова незалежність; незалежність у впровадженні власних форм і методів організації виробництва (організаційно-виробнича незалежність); інформаційна незалежність. Кожна з цих форм має власні практичні параметри та виміри.
Незалежність при формуванні та розвитку техніко-економічних відносин забезпечить суверенітет України у формуванні таких відносин спеціалізації, як кооперування, комбінування виробництва, концентрації останнього та ін., які сприятимуть розвитку продуктивних сил, зростанню ефективності суспільного виробництва. Так, процес концентрації виробництва повинен оптимально поєднувати великі, середні і малі підприємства у промисловості, сільському господарстві та ін.
Суверенітет України при формуванні техніко-економічних відносин передбачає незалежність при встановленні раціональної структури господарських зв’язків між підприємствами (об’єднаннями) різних країн (поставок по кооперації та ін.), міжгалузевої структури тощо. До здобуття Україною незалежності такі зв’язки регламентував центр, часто ігноруючи критерії раціональності та рентабельності, штучно пов’язуючи економіки союзних республік.
У період існування СРСР (внаслідок залежності від диктату центру) Україна також не мала змоги проводити власну політику щодо управління і регулювання розвитку жодного елементу системи продуктивних сил. Наприклад, при формуванні працівника (як основної продуктивної сили) уряд України не міг самостійно розвивати освіту, охорону здоров’я, здійснювати належну соціальну політику та інші види соціально-економічної діяльності, які б у сукупності сприяли гармонійному формуванню особи. Показники України були нижчими від загальних показників по СРСР. Так, якщо зіставити інтелектуальний потенціал за таким показником, як підготовка докторів і кандидатів наук на 10 тис. населення, то наприкінці 80-х років в Україні вони становили відповідно 1,3 і 14 , а в СРСР – 1,8 і 18, у Російській Федерації – 2,3 і 21. З України до центру забирали чимало видатних науковців, розподіляли кваліфіковані кадри по інших республіках колишнього Союзу. Відставання у цій сфері (зокрема, у підготовці працівників управлінського апарату) є важливою причиною зростаючого розриву між розвитком економіки України і передових країн Заходу, складною перешкодою для досягнення економічного суверенітету України. Необхідність формування працівника нового типу не була усвідомлена не лише громадськістю, а й усіма урядами суверенної України.
За сучасних умов при значному порушенні господарських зв’язків з країнами колишнього Союзу особливого значення набуває незалежність у створенні сучасних предметів праці, а саме розв’язання сировинної проблеми. Сьогодні економіка України потребує мінімум 30 млн тонн нафти, з яких 26 млн тонн слід ввозити, 120 млн м3 природного газу, з яких 100 млн м3 потрібно ввозити (що є однією з причин енергетичної кризи). Україна залежить від постачання хімічної продукції та бавовни. Загрожує економічному суверенітету і те, що Україна отримує майже всю нафту з Росії. За оцінкою міжнародних експертів, отримувати більше 20% певного джерела енергії з однієї країни небезпечно.
Деякі країни ще більше сировинно-залежні. Наприклад, Японія менше ніж на 1 % забезпечена власними сировинними ресурсами. Проте такі країни підтримують сталі господарські зв’язки з іншими іноземними партнерами за умов політичної стабільності; велика частина їх продукції конкурентоспроможна на світовому ринку; економіка цих країн інтегрована у світове господарство. Усі ці фактори відсутні в Україні, тому типова і вирішувана для багатьох країн проблема для України обертається гальмом на шляху до становлення економічного суверенітету.
Для обгрунтованої оцінки цих факторів слід враховувати дію двох суперечливих тенденцій (до утворення моноетнічних та поліетнічних держав, з одного боку, та переростання світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів – з іншого), адекватних їм економічних процесів і досвід більшості розвинутих країн. Щодо економіки перша тенденція супроводжується формуванням здебільшого закритих національних держав, а друга – зростаючою їх відкритістю, входженням у міжнародний поділ праці, у світову економіку.
Найважливішим кількісним показником такої замкнутості або відкритості національної економіки є частка країни у світовому виробництві та світовому товарному експорті. За цим критерієм Радянський Союз, а отже, і Україна, були досить замкнутою економічною системою. Так, наприкінці 80-х років XX ст. на СРСР припадало 14 % чистого світового матеріального продукту (або національного доходу без сфери послуг), але лише 4 % світового експорту (частка слаборозвинутих країн у виробництві чистого матеріального продукту на той час становила 14,3 %, а частка у світовій торгівлі перевищувала 20%). У наступні роки ці показники ще більше змінилися не на користь країн СНД.
Оскільки державний, народний, національний суверенітет та інші типи суверенітету належать до сфери надбудовних відносин, які розвиваються за власними внутрішніми законами і залежать від базисних відносин лише у підсумку, то було б помилкою ставити у пряму однолінійну залежність від базису тенденцію до утворення моноетнічних та поліетнічних держав і формування замкнутих національних економік, з одного боку, і переростання світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів та зростання відкритості економіки – з іншого. Такий зв’язок опосередкований і визначається історичними умовами розвитку національної економіки, рівнем розвитку продуктивних сил, обсягом внутрішнього ринку, ступенем забезпеченості країни природними ресурсами, рівнем розвитку сфери послуг та іншими факторами. Але заперечувати наявність взаємозв’язку означало б стверджувати повну ізоляцію базису від надбудови у межах суспільно-економічної формації, що суперечить практиці. У межах взаємозалежності між переростанням світовими інтеграційними процесами державних суверенітетів та зростанням відкритості національних економік діє економічна закономірність. Вона полягає у тому, що ступінь відкритості економіки перебуває у прямо пропорційній залежності від рівня розвитку продуктивних сил і економічного потенціалу країни.
При обчисленні ступеня відкритості економіки оцінюють не лише експортну квоту щодо матеріального продукту або ВНП тощо, а й структуру експорту, зокрема співвідношення частки сировини та машин і устаткування. У пострадянських країнах цей показник аналогічний показникам слаборозвинутих країн (до 60 % експорту становлять товари сировинно-енергетичної групи, а, наприклад, на експорт Японією машин та устаткування припадає до 80 %). В Україні у 1989 р. у структурі експортних поставок машини й устаткування становили 22 %, сировина, матеріали та товари народного споживання 72 %. Із загальної суми вивозу продукції 47 млрд крб. (у поточних цінах) в 1988 р. понад 40 млрд припадало на міжреспубліканський обмін. При цьому з колишніми радянськими республіками Україна мала активне торгове сальдо в сумі 3,6 млрд крб., а зовнішньоекономічна діяльність характеризувалася пасивним сальдо в сумі 6,5 млрд крб. Це свідчить насамперед про надзвичайно низьку конкурентоспроможність промисловості України, замкнутість її економіки щодо економіки країн, які не належать до складу СНД, низький рівень розвитку продуктивних сил, міжнародного поділу праці тощо і водночас сприятливу для нашої країни структуру цін. У 2002 р. (за наявності позитивного сальдо у торгівлі товарами і послугами в сумі 3,5 млрд дол.), у торгівлі з країнами СНД негативне сальдо становило майже 2,5 млрд дол. (унаслідок експорту енергоносіїв), з країнами ЄС -144 млрд дол. У цьому ж році експорт продукції металургійної промисловості зріс на 5,6 %, і ця галузь в загальній структурі експорту становила понад 38 %. В умовах дискримінаційної глобалізації в останні два десятиріччя відкритість економіки набуває однобічного характеру, тобто ринки розвинутих країн для слаборозвинутих стають все більше закритими і навпаки.
Оскільки домінуючою тенденцією у сучасному світовому господарстві є процес переростання продуктивними силами меж національних держав, то одним з важливих факторів досягнення економічного суверенітету України є необхідність подолання зазначених негативних сторін (низька конкурентоспроможність промисловості та сільського господарства України тощо – за цим показником наша країна займає 132 місце у світі), зростання ступеня відкритості економіки шляхом активної участі у міжнародному поділі праці. Для цього необхідно здійснити комплекс тактичних і стратегічних заходів. У стратегічному напрямі потрібна поступова переорієнтація економіки України на ринки країн – не членів СНД, для чого, за оцінками західних експертів, треба не менше півтора десятка років (без урахування глибокої економічної кризи, яка відкинула економіку майже на 20 років). Така переорієнтація передбачає інтенсивну структурну перебудову економіки, істотне вдосконалення економічної власності, активне стимулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємств, створення спільних підприємств тощо. Тому справедливий економічний союз з деякими країнами колишнього СРСР (Росією, Білоруссю та Казахстаном) доцільний, оскільки може сприяти подоланню кризових явищ в економіці, прискоренню розвитку продуктивних сил і забезпеченню матеріальних передумов для входження в ЄС. З огляду на світові інтеграційні процеси Україні слід делегувати частину прав, які формують її суверенітет, органам, що проводитимуть політику узгодження інтересів України (насамперед економічних) з інтересами інших країн. Це доречно у тому разі, коли наднаціональні органи прийматимуть рішення, закони лише у межах добровільно переданих їм національними державами функцій. За цих умов закони України та наднаціональних утворень не протистоятимуть. Саме така ситуація в основному складалась у країнах ЄС.
Для досягнення тактичних цілей державі слід розробити заходи щодо сприяння експорту, введення ефективного митного контролю, формування ефективної банківської системи та ін. їх відсутність наносить економіці України значні збитки.
Третьою складовою економічного суверенітету є незалежність країни у розвитку організаційно-економічних відносин – відносин менеджменту, міжнародного маркетингу (вивчення ринку) та ін. При цьому необхідно створювати свої моделі управління економікою та моделі реформ з урахуванням критичного переосмислення позитивного досвіду інших країн щодо національних умов.
Незалежність у формуванні та розвитку відносин економічної власності є необхідною і надзвичайно важливою складовою економічного суверенітету. Оскільки власність як економічна категорія є діалектичною єдністю матеріально-речового змісту і суспільної форми, то й економічний суверенітет у цій сфері суспільного способу виробництва має два виміри. З боку матеріально-речового змісту власність означає певну сукупність матеріальних благ, грошей, цінних паперів, певні об’єкти привласнення (засоби праці, предмети праці, предмети споживання, землю, послуги, а також патенти, ліцензії як об’єкти інтелектуальної власності), до яких належать і робоча сила – специфічний об’єкт привласнення. Об’єктами власності є і природні ресурси, територія, створений національний доход, інформація та ін. Тому економічний суверенітет України передбачає встановлення повної, або абсолютної, власності народу на всі об’єкти привласнення, а також на повітряний басейн над її територією.
З боку суспільної форми власність як економічна категорія означає відносини між людьми з приводу привласнення об’єктів власності у всіх сферах суспільного відтворення. Тому економічний суверенітет України означає у цьому разі повну незалежність при створенні та розвитку системи відносин економічної власності. Теоретичним вираженням відносин власності (у діалектичній взаємодії матеріально-речового змісту та суспільної форми) є вся система економічних категорій (вартість, ціна, прибуток, заробітна плата, гроші, товар і т. д.). Тому економічний суверенітет України у сфері відносин економічної власності означає незалежність держави (уряду, підприємств, об’єднань тощо) у ціноутворенні, перерозподілі прибутків, встановленні заробітної плати тощо. З точки зору економічної політики економічний суверенітет передбачає проведення незалежної грошової, кредитної, фінансової, податкової та інших форм економічної політики. Найважливішими елементами суверенітету в межах економічної власності е фінансова незалежність і незалежність в управлінні власністю.
У зв’язку з інтенсивними світовими інтеграційними процесами, зокрема при вступі України у наднаціональні організації конфедеративного чи федеративного типу, вона може поступатися частиною прав при здійсненні наднаціональними органами узгодженої з республікою цінової, кредитної, фінансової політики. Інакше Ті економіка розвиватиметься всупереч тенденціям і закономірностям світового господарства, світової цивілізації, що негативно позначиться на ході соціально-економічного прогресу, життєвому рівні населення.
У межах суспільного способу виробництва і відповідних складових економічного суверенітету Україна, як і кожна країна, частково обмежуватиме свою незалежність при формуванні та розвитку системи продуктивних сил, відносин економічної власності, а також базисних елементів господарського механізму. Це економічно неминучі кроки у ході інтенсивної інтернаціоналізації продуктивних сил, усього процесу суспільного відтворення в органічній єдності безпосереднього виробництва, розподілу, обміну та споживання.
Важливою ланкою економічного суверенітету є незалежність держави у зовнішньоекономічній діяльності, насамперед у сфері зовнішньої торгівлі.
Економічний суверенітет України у формуванні та розвитку господарського механізму передбачає можливість законодавчих органів і уряду України застосовувати всю сукупність правових, адміністративних та економічних важелів для регулювання всіх інших підсистем економічної системи.
На нинішньому етапі становлення економічного суверенітету Україні необхідно сформувати свій незалежний господарський механізм, оволодіти всім арсеналом державного регулювання та програмування економіки, запозичати передовий досвід країн Заходу у регулюванні цін, грошового обігу, здійсненні структурної політики. За участі України у федеративних або конфедеративних утвореннях виникне потреба в узгодженні національного господарського механізму з відповідним механізмом інших країн, у передачі частини економічних, адміністративних та юридичних важелів регулювання економікою наднаціональним органам. Така передача повинна супроводжуватись розширеним стабільним відтворенням економічної системи, соціально-економічним і політичним прогресом.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)