Економічна теорія – Мочерний С. В. – Концентрація та централізація банківського капіталу і розвиток банківських монополій
Процес монополізації поширюється на всі сфери суспільного відтворення. У сфері обміну він призводить не лише до виникнення картелів і синдикатів (як простіших форм розвитку монополій у промисловості), а й до монополізації банківської системи, основним елементом якої є наймогутніші комерційні банки.
Банк (як економічна категорія) – сукупність економічних (в тому числі організаційно-економічних та відносин економічної власності) відносин між найманими банківськими працівниками і власниками банківських підприємств, з одного боку, банками та різними суб’єктами кредитних відносин – з іншого, з приводу організації діяльності таких підприємств та їх відносин з іншими суб’єктами кредитних відносин у процесі руху позичкового капіталу і привласнення на цій основі результатів праці, передусім найманої, у формі банківського прибутку.
Банки надають позики не тільки за рахунок власного та залученого капіталів, а й шляхом зарахування позик на рахунки клієнтів. Використання банківських операцій та їх постійне розширення посилює концентрацію банківського капіталу і збільшує масштаби привласнюваного банками прибутку. Його основними джерелами є здійснення розрахункових, емісійних, облікових та інших операцій, надання кредитів за вищими відсотками, ніж виплати відсотків за вкладами.
Наприкінці XIX – на початку XX ст. внаслідок зростаючої концентрації та централізації банківського капіталу виникають банківські монополії. Основою цих процесів є концентрація і централізація промислового капіталу. Зі зростанням масштабів промислових монополій і привласнюваної ними додаткової вартості вивільняється все більше їхніх грошових капіталів, зосереджених у великих банках. Збільшується також потреба великих підприємств у великих масштабах банківських операцій щодо надання позик. Поступово на зміну дрібним банкам приходять банківські монополії. Лише вони мають змогу задовольнити потреби промислових монополій у кредитах. Отже, великі банки є важливим чинником концентрації та централізації промислового капіталу.
Найпростіше банківські монополії можна визначити як об’єднання великих банків або окремі банки-гіганти, що відіграють вирішальну роль у банківській справі та привласнюють монопольно високі прибутки. Проте таке визначення недостатньо враховує політекономічний аспект.
Банківська монополія (у політекономічному аспекті) – зосередження значної частини активів в окремих наймогутніших банківських підприємствах або в об’єднаннях кількох великих банків та відносини економічної власності між власниками цих підприємств і найманими працівниками, а також іншими учасниками кредитних відносин з приводу привласнення таких активів, акумулювання депозитів та їх надання у кредит за позичковий відсоток.
Банківські монополії розвиваються у таких формах:
– банківські картелі – угоди між великими банками з метою проведення єдиної дивідендної політики, встановлення однакових відсоткових ставок тощо;
– банківські синдикати, або консорціуми, – угоди між кількома великими банками для спільного здійснення великих прибуткових фінансових операцій, передусім для випуску цінних паперів;
– банківські трести – угоди між кількома банками з метою об’єднання їх капіталів і спільного управління ними;
– банківські концерни – угоди між формально незалежними банками під фінансовим контролем наймогутнішого з них, що встановлюється за допомогою скуповування контрольного пакета акцій.
Їхнім різновидом є банківські холдинги – сукупність банків, яку контролює одне акціонерне товариство, спеціально створене для скуповування контрольних пакетів банківських акцій, різновид банківських концернів.
Однією з особливостей монополізації банківського капіталу є зростання кількості філіалів банків. Важлива особливість цього процесу – тісна взаємодія банківських монополій з іншими фінансовими інститутами – пенсійними фондами, страховими компаніями тощо, яка розширює межі виконуваних банками функцій.
Залежно від типу економічної власності розрізняють державні, приватні (в руках окремої особи), акціонерні, кооперативні, муніципальні, комунальні, змішані (державний капітал поєднується з іншими формами), міждержавні банки. Залежно від функцій та характеру виконуваних операцій – емісійні, комерційні, інвестиційні, ощадні, іпотечні, зовнішньоторговельні та інші банки. Залежно від видів господарської діяльності – промислові, сільськогосподарські, торговельні, зовнішньоторговельні банки.
Концентрація і централізація банківського капіталу, його монополізація привели до якісних змін у виконуваних ними функціях і появи нових.
До кредитно-фінансової системи розвинутих країн належать страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії та ін. Розрізняють депозитні та не депозитні кредитно-фінансові підприємства.
Депозитні фінансово-кредитні підприємства, які акумулюють значні ресурси, приймаючи грошові засоби у формі відкриття депозитних рахунків, і вкладаючи їх у цінні папери, у розвинутих країнах отримали назву “інституціональні інвестори”. Обсяг їхніх активів у 1999 р. становив 36 трлн дол. (майже 85 % вартості світового продукту), а в окремих країнах (Великобританії, США) досягає відповідно майже 200 % і 230 % ВВП цих країн.
Особливо важливу роль серед них відіграють пенсійні фонди. Вони акумулюють кошти здебільшого із внесків працівників до фондів соціального страхування. З-поміж них виділяють фонди, які не інвестують свої кошти в цінні папери (а отже, виплачують пенсії лише з поточних надходжень і доходів); ті, які інвестують (отримують частину коштів на виплату пенсій з інвестицій у цінні папери); а також ті, якими управляють страхові компанії або підприємства (чи за їхньою довіреністю банки). Загальна сума активів пенсійних фондів у країнах ЄС становить майже 4 трлн дол., а у розрахунку на одного жителя – до 15 тис. дол.
Контролюють основну частку власності пенсійних фондів наймогутніші комерційні банки та деякі інші фінансово-кредитні підприємства. Переважна частина власності пенсійних фондів інвестується у цінні папери. Середня норма прибутку цих фондів перевищує 10 %.
Недепозитні фінансові установи для залучення заощаджень продають страхові поліси, цінні папери, приймають пенсійні внески та ін. До них належать компанії, що страхують життя, майно, приватні пенсійні фонди, пенсійні фонди штатів і місцевих органів влади, фінансові компанії (спеціалізуються на кредитуванні споживчих товарів на виплат й видачі комерційних позик), інвестиційні компанії (продають населенню власні акції), взаємні фонди грошового ринку (розміщують на ринку свої акції, а на залучені кошти купують короткотермінові цінні папери; їхніми активами є депозитні сертифікати, комерційні папери, векселі державної скарбниці, банківські акцепти).
Закономірностями розвитку сучасної системи є зростання ролі небанківських фінансово-кредитних інститутів, їх зрощення з промисловими, торговельними, транспортними компаніями, процес транснаціоналізації їхньої діяльності, посилення конкурентної боротьби між її основними суб’єктами тощо. Такі інститути модифікуються відповідно до специфіки історичного розвитку окремих країн, особливостей антитрестівського законодавства та інших чинників. Так, у США комерційним банкам заборонено скуповувати акції промислових корпорацій (а операції з цінними паперами можуть здійснювати лише спеціалізовані інвестиційні банки), у Німеччині, наприклад, такої заборони немає.
В Україні банківські монополії лише формуються. Так, сім найбільших банків країни у 2001 р. контролювали 75 % ринку депозитів фізичних осіб, майже 65 % кредитів юридичних осіб, на них припадало 50 % сукупного капіталу банківської системи (балансовий капітал усіх банків у 2003 р. становив 13,1 млрд грн., тобто 2,5 млрд дол., тоді як у 1998 р. – 2 млрд дол.). Серед 200комерційних банків України до 20 функціонує з участю іноземного капіталу (у тому числі 7 зі 100 % іноземним капіталом).
Майже 80 % статутних фондів комерційних банків України було сформовано за кошти держави, вони мали відстоювати інтереси країни. Але ці банки дбали лише про власний прибуток, послуговуючись навіть протизаконними методами, не були зацікавлені у послабленні гіперінфляційних процесів тощо. Хоча НБУ зобов’язаний був підтримувати платоспроможний попит населення і розвиток пріоритетних галузей виробництва, домагатися інших макроекономічних цілей, його зусилля були спрямовані в основному на забезпечення фінансової стабілізації, яка за погіршення інших агрегатних показників виявилася ілюзорною. У 2003 р. на банківський сектор припадало 7 % виявлених злочинів. Формуванню ефективної банківської системи України заважає тривала і глибока економічна криза, незначні обсяги власного капіталу, недосконалість законодавчої бази, нестача кваліфікованих кадрів тощо.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)