Економічна теорія – Мочерний С. В. – Кейнсіанство
Кейнсіанство.
Назва теорії походить від імені всесвітньо відомого економіста Дж. Кейнса. Кейнсіанство є одним із провідних напрямів сучасної макроекономічної теорії, згідно з яким без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без суттєвого розширення функцій держави капіталізм неспроможний існувати.
Предметом дослідження Кейнса була економічна система капіталізму загалом, закони її функціонування, насамперед з’ясування комплексу методів активного впливу держави на процес відтворення суспільного капіталу в масштабі всієї національної економіки. З метою обгрунтування своїх висновків щодо ролі держави він комплексно проаналізував її вплив на розвиток макроекономіки. Тому теорію Кейнса названо макроекономікою, на противагу мікроекономіці, яка була предметом аналізу неокласичної школи політичної економії наприкінці XIX – на початку XX ст. На відміну від класиків політичної економії та багатьох представників неокласичного напряму Дж. Кейнс усвідомлював, що між метою діяльності окремих фірм і компаній, з одного боку, та економіки як цілого – з іншого, існують суперечності, вирішення яких є одним з найважливіших завдань державного регулювання економіки. Тому закономірно Дж. Кейнс відновив статус категорії “політична економія”. У цьому контексті правильним є його положення про не збігання закономірностей мікроекономіки і макроекономіки.
Макроекономічний підхід до аналізу економічної системи капіталізму розробили Ф. Кене та К. Маркс. Сутність державного регулювання неодноразово розглядав В. Ленін, але називав його при цьому “державно-монополістичним”, що правильно відображало соціально-економічну природу цього регулювання передусім в той період. Дослідження економістів стокгольмської школи, які намагалися аналізувати окремі функціональні зв’язки на макроекономічному рівні, теж були використані Дж. Кейнсом. Його заслугою є макроекономічний аналіз національної економіки за нових умов на вищій стадії капіталістичного способу виробництва, комплексне дослідження впливу держави на розвиток таких макроекономічних величин, як сукупний попит, сукупна пропозиція, споживання, нагромадження, рівень цін, прибутків тощо. Метою своєї праці “Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей” (1936) він називав відбір змінних величин, які підлягають свідомому контролю й управлінню з боку центрального уряду в межах існуючої економічної системи.
Методологічна основа дослідження Дж. Кейнсом економічної системи – застосування функціонального методу, за якого економічні явища аналізують не через перехід від розкриття їх суті до форм вияву, а через взаємозалежність і взаємне визначення. Він уперше послідовно вивчав економічні явища і процеси як відображення масової психології господарюючих суб’єктів, аналізував суб’єктивні фактори в економічній системі, які, на його думку, охоплюють психологічні риси людської природи, суспільні навички й настанови. Квінтесенцією такого підходу є сформульований Кейнсом психологічний закон, згідно з яким люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання із зростанням доходу, але меншою мірою, ніж зростає дохід. Із традиційних елементів діалектичного методу дослідження він надавав перевагу кількісному аналізу, пошукам кількісних і функціональних залежностей макроекономічних величин. Дж. Кейнс, зокрема, намагався з’ясувати кількісні взаємозв’язки між об’єктивними факторами, постійними змінними, що впливають на схильність до споживання, та інші процеси (наприклад, кількість грошей в обігу, величина заробітної плати, норма відсотка тощо), з одного боку, і суб’єктивними факторами (передбачливість, ощадливість та ін.), залежними змінними (масштабами зайнятості, величиною національного доходу тощо) – з іншого. Він застосовував елементи макроекономічного аналізу, процесу відтворення, використані класиками політичної економії (К. Марксом), а також трудової теорії вартості. З цього приводу Дж. Кейнс зазначав, що йому близька доктрина, згідно з якою все створюється працею. У такому ж контексті він висловлювався щодо вибору одиниці виміру при дослідженні економічної системи загалом, стверджуючи, що нею є “одиниця праці” і “одиниця заробітної плати”. Свідченням цього є трактування вченим суспільного продукту як втілення витраченої на його виробництво праці.
Основними недоліками предмета й методу Кейнса є абстрагування від такого елементу економічної системи, як відносини власності (навіть від відносин економічної власності у сфері розподілу), від законів розвитку продуктивних сил і всього суспільного способу виробництва. Дж. Кейнс підкреслював, що “не власність на знаряддя виробництва є істотною для держави, а можливість винагороди власників виробничих ресурсів за ризик вкладання інвестицій”1. Розглядаючи соціальні відносини, він абстрагується від динаміки соціальної структури та її законів, тому його методу дослідження в цьому разі властивий статичний, а не динамічний підхід. Праці Кейнса певною мірою позначені антиісторизмом, не комплексним підходом, суб’єктивізмом; він вдається до мінової концепції, коли вирішальною сферою суспільного відтворення називає обмін (поряд з виробництвом), внаслідок чого головною причиною кризових явищ в економіці вважає недостатність ефективного попиту.
Визнаючи працю єдиним фактором виробництва, Дж. Кейнс справедливо відносить до цього процесу працю підприємців та їх помічників в управлінні підприємством. Некоректно у такому разі вважати продуктивною працею особисті послуги класу капіталістів загалом, оскільки значна кількість представників цього класу перетворилася на власників фіктивного капіталу і, на відміну від функціонуючих капіталістів, веде паразитичний спосіб життя. Необхідно також реально оцінювати працю підприємців і менеджерів вищої ланки, оскільки часто отримувані ними величезні суми неадекватні кількості та якості управлінської, організаторської праці.
Використання вченим принципу історизму щодо вільної конкуренції має суперечливий характер. З одного боку, Дж. Кейнс стверджував, що рівноваги економічної системи майже неможливо досягти, а з іншого – для спрощення аналізу агрегатних показників передбачав існування такого механізму. Дія механізму вільної конкуренції, рухливість капіталу тощо зумовлюють рідкісність рівноваги. В цьому полягав історизм його підходу до аналізу окремих аспектів різних етапів економічної системи капіталізму, поєднаний з позаісторичним підходом до капіталістичного способу виробництва загалом.
Одним із методів дослідження економічної системи є поділ Дж. Кейнсом економічних явищ і процесів на незалежні та залежні змінні. До перших він відносить граничну ефективність капіталу, граничну ефективність відсотка, схильність до споживання та ін. Тому одним із завдань його дослідження була спроба розкрити кількісні зв’язки між цими двома змінними.
Аналізуючи функціональні закономірності економічної системи капіталізму, Дж. Кейнс, з одного боку, епізодично поділяє суспільний продукт на засоби виробництва і предмети споживання, вбачає відмінність між відповідними видами ринків, а з іншого – зазначає, що об’єднання підприємців за ознакою виробництва ними споживчих товарів і капітальних благ є плутаним, складним і не відповідає фактам. Він не розмежовує сферу виробництва на два підрозділи за натурально-речовою структурою. За вартістю суспільний продукт Дж. Кейнс поділяє на витрати використання, факторіальні, додаткові й сукупний дохід підприємств. Витрати використання (U) – це вартість витрачених у процесі виробництва засобів виробництва. Він вважає, що цей елемент засобів виробництва повинен бути врахований у структурі вартості одиничного товару, але може бути упущений, коли йдеться про сукупний продукт. Це зближує позицію Дж. Кейнса з догмою А. Сміта і призводить до ототожнення вартості сукупного суспільного продукту й вартості національного доходу. Факторіальними витратами (F) Дж. Кейнс називає заробітну плату, відсоток і земельну ренту, без використання категорії “змінний капітал”. При цьому він застосовує формулою: D1 : F, де D1 – прибуток підприємця, і визнає прагнення підприємців досягти максимуму своїх прибутків щодо факторіальних витрат. Витрати використання і факторіальні витрати Кейнс називає безпосередніми витратами виробництва. Термін “додаткові витрати” (V) учений розглядає як фізичне і моральне знецінення засобів виробництва, що відрізняє його позицію від Марксової, який пов’язував проблему фізичного та морального зношування лише з основним капіталом.
Загалом витрати виробництва формуються з суми витрат використання, факторіальних і додаткових витрат (U + F + V). Дохід підприємця – це частка прибутку, яку отримує функціонуючий капіталіст. Вона визначається як перевищення вартістю готової продукції безпосередніх витрат виробництва.
Сукупний дохід, за Кейнсом, становить національний доход. Сукупний чистий дохід суспільства містить і вартість морального зношування засобів виробництва. Сукупний дохід суспільства витрачається на споживання та інвестиції, тобто приріст засобів виробництва, а їх дійсний приріст – це “чисті інвестиції”. Чистий дохід, на його думку, – різниця між сукупним суспільним продуктом і перенесеною засобами виробництва вартістю. Отже, Кейнсові і в цьому властивий двоїстий суперечливий підхід. Розглядаючи проблеми відтворення, він виділяє основний капітал – засоби виробництва тривалого користування, засоби праці, і оборотний – сирі матеріали, залишки незавершеного будівництва, запас непроданих товарів. Оборотний капітал Кейнс називає ліквідним, тобто ототожнює оборотний капітал з капіталом лише сфери обігу, а також ігнорує критерій неоднакового перенесення цими формами капіталу своєї вартості на новостворений продукт.
Центральна ланка теорії Кейнса – “принцип ефективності попиту” в органічній єдності з проблемою досягнення повної зайнятості. Ідеологи Лейбористської партії Великобританії, виходячи з теорії зайнятості Кейнса, розробили варіант концепції “демократичного соціалізму”, що свідчить про демократичну спрямованість його концепції. Оскільки причиною безробіття він вважає недостатньо ефективний (або платоспроможний) попит на засоби виробництва і предмети споживання, то економічна політика держави повинна бути спрямована насамперед на вирішення цієї проблеми. Це вигідно відрізняє його теорію від неконструктивної ідеї про автоматичне збігання величини попиту з обсягами пропозиції, що втілена в законі ринків Сея.
Ефективний попит, на думку Кейнса, – це валова виручка, сформована з прибутку підприємців, заробітної плати, відсотка і ренти, а тому він є платоспроможним попитом. Пов’язуючи цей показник з проблемою зайнятості, він визначає ефективний попит як значення функції сукупного попиту, яке у його зв’язку з умовами пропозиції відповідає рівню зайнятості, що забезпечує підприємцю отримання максимального прибутку. Тобто йдеться про реальний платоспроможний (попит, який пред’являється), а не про потенційний попит. При цьому Кейнс неправильно ототожнює джерела виникнення попиту і доходу.
Критерієм зростання ефективного попиту є збільшення інвестицій порівняно із заощадженнями, тобто попит зростає по мірі перетворення заощаджень на інвестиції. Головний чинник такого перетворення – прибутковість інвестицій. Відповідно до цього рівень зайнятості визначається передусім умовами виробництва та реалізації прибутку, точкою перетину функцій сукупного попиту і сукупної пропозиції. У цій точці найбільший і очікуваний підприємцем прибуток. Величину очікуваної підприємцем виручки в умовах, за яких вона буде найбільшою, Кейнс конкретизує як сутність категорії “ефективний попит”. Ці умови при аналізі ринку предметів споживання залежать від таких основних чинників, як схильність до споживання та обсяг сукупного доходу. Схильністю до споживання вчений вважає функціональну залежність між величиною доходу і витратами на споживання за незмінного рівня доходу. Кількісно схильність до споживання вимірюють часткою доходу, що використовується на споживання і залежить також від об’єктивних і суб’єктивних чинників.
До об’єктивних, за Кейнсом, належать: зміна одиниці заробітної плати, в допомогою якої вимірюють усі вартісні величини (останні еквівалентні оплаті певної кількості годин некваліфікованої праці); прямо пропорційна залежність між зміною одиниці праці та обсягом споживчого попиту; зміни в різниці між величиною доходу і обсягом чистого доходу; випадкові зміни в цінності капіталу, які не враховувалися під час визначення чистого доходу; вплив на частку доходу, що споживається, знецінення грошей; непрогресивне (конфіскаційне) оподаткування тощо; зміни в податковій політиці; зміни в оцінці співвідношення між нинішнім і майбутнім рівнями доходу. Визначальним чинником є перший. Суб’єктивними чинниками, що суттєво не впливають на споживання, Кейнс називає обережність, передбачливість, розрахунок, ощадливість та інші психологічні риси людини, суспільні навички та настанови, а також принципи, на основі яких розподіляється дохід між індивідами.
Формулюючи основний психологічний закон, Кейнс стверджував, що із зростанням реального доходу ще в більшій пропорції зростає частка заощаджуваних доходів. На цю величину скорочується попит на предмети споживання. Такий підхід комплексно не розкриває причинно-наслідкові зв’язки у формуванні обсягів споживчого ринку, оскільки не враховуються співвідношення між зростанням реальних доходів і продуктивності праці, допускається абстрагування від поділу “доходу суспільства” на доходи різних класів, соціальних верств і груп тощо.
Важливим елементом концепції кейнсіанства є теорія мультиплікатора, пов’язана з державними інвестиціями, які започатковують економічну активність. Кейнс називає мультиплікатором зайнятості відношення приросту всієї зайнятості (ДН) до приросту початкової зайнятості (∆Н2) в галузях, безпосередньо пов’язаних з інвестиціями. Завдяки нерозривному взаємозв’язку галузей (або ланцюговому зв’язку) приріст первинної зайнятості, зумовлений інвестиціями в будь-яку галузь народного господарства, породжує в інших взаємопов’язаних галузях зростання зайнятості у певному співвідношенні до первинної зайнятості. Кейнс допускав зростання первинних доходів у формі військових витрат, спорудження пірамід та ін., що є консервативним аспектом його концепції. Друга важлива складова теорії мультиплікатора – залежність доходу (відповідно і споживчого попиту) від обсягу інвестицій. Він показує кількісну залежність приросту доходу від зростання інвестицій. Зв’язок між двома мультиплікаторами полягає в тому, що приріст зайнятості перебуває у функціональній залежності від приросту інвестицій, а приріст доходу – від приросту зайнятості. У ширшому варіанті Дж. Кейнс розглядає мультиплікатор доходу, згідно з яким національний доход породжують інвестиції. Такий підхід однобічний, оскільки проігноровано інші джерела й фактори зростання національного доходу (значною мірою сама праця, її складність, зумовлена зростанням загальноосвітнього і кваліфікаційного рівнів працівників, розвиток науки, впровадження нових форм організації виробництва і праці тощо).
Кількісний зв’язок між обсягом національного доходу і сукупним попитом розкриває, за Кейнсом, особливий коефіцієнт – мультиплікатор. Приріст сукупного попиту дорівнює приросту загальної суми інвестицій, помноженому на мультиплікатор:
Де ∆Y – приріст доходу; ∆I – приріст інвестицій; К – мультиплікатор. Інвестиціями учений називає виробничі й невиробничі витрати. Збільшення інвестицій зумовлює зростання зайнятості, а отже, й “доходу суспільства” та витрат на споживання. Величина споживчого попиту залежить від зменшення спрямованої на заощадження його частки. На обсяги споживчого попиту впливають місткість ринку, тобто умови зростання виробництва, зайнятості й доходів. Саме тому Кейнс пов’язує величину мультиплікатора з граничною схильністю до споживання, що виражає відношення приросту витрат на споживання до приросту доходу:
Де ∆IW I ∆YW – приріст інвестицій і доходу; W – ці економічні величини в одиницях заробітної плати. На цій основі Кейнс формулює новий закон, згідно з яким збільшення зайнятості, безпосередньо пов’язане з інвестиціями, неминуче повинно стимулювати і галузі промисловості, які виготовляють предмети споживання, тобто зумовлювати загальний приріст зайнятості в певному кратному розмірі до тієї первинної зайнятості, що безпосередньо пов’язана з інвестиціями. Дослідник зазначає, що більший ефект мають інвестиції в галузі, де виробляються предмети споживання. Водночас фактична величина мультиплікатора нерозривно пов’язана з додатковим обсягом інвестицій, а отже, з розширенням ринку на засоби виробництва.
Мультиплікаційний цикл завершується лише тоді, коли нові інвестиції вже не забезпечують мультиплікаційний ефект, що можливе за умов повної зайнятості та відсутності збільшення сукупного попиту.
Дж. Кейнс конкретизує загальне поняття мультиплікатора в абсолютному і відносному значенні. Так, у бідному суспільстві гранична схильність до споживання велика, і заощаджується невелика частка доходу, тому мультиплікатор досягає значної величини. Однак його абсолютна величина мала, оскільки обсяги інвестицій невеликі. Тому, незважаючи на більший мультиплікатор у бідному суспільстві, вплив коливань у розмірах інвестицій на зайнятість буде набагато помітніший у багатому суспільстві, оскільки поточні інвестиції становлять значно більшу частку поточної продукції.
Серед чинників, які впливають на масштаби ринку засобів виробництва, найважливішим Кейнс вважав співвідношення граничної ефективності капіталу і норми позичкового відсотка. їх різниця визначає дійсну прибутковість інвестицій. Граничною ефективністю капіталу він вважав відношення між перспективною вигодою капітального майна і ціною його пропозиції або відновною вартістю, тобто відношення перспективної вигоди, що забезпечує одну додаткову одиницю цього виду капітального майна, до витрат виробництва на таку одиницю або до відновлюваної вартості цієї одиниці. Отже, капітал, за Дж. Кейнсом, – це капітальне майно, яке приносить дохід. Гранична ефективність капіталу перебуває в обернено пропорційній залежності від обсягу інвестицій. Така властивість зумовлена рідкісністю цього майна. Вчений виокремлює “продуктивну” форму зайнятого у процесі виробництва (машини, устаткування тощо) капіталу, і “споживчу”, що функціонує у сфері споживання (житлові будинки та ін.).
Трактуючи поняття “капітал”, Дж. Кейнс порушує власний принцип, що праця є головним і навіть єдиним фактором виробництва та ефективного попиту. Єдиним фактором стають засоби виробництва. Крім того, проігноровано соціально-економічний аспект категорії капітал. Виходячи з цього, гранична ефективність капіталу залежить від очікуваної дохідності нових інвестицій, а не від того, що інвестиції вплинули на збільшення їх початкової вартості за даними на кінець терміну служби. Саме цей очікуваний показник ефективності капіталу визначає попит на засоби виробництва з боку підприємців. Зростання інвестицій, на думку Кейнса, зменшує рідкісність капітального майна, що призводить до зменшення їх прибутковості, до погіршення умов для наступних інвестицій. Підприємці інвестуватимуть доти, поки гранична ефективність капіталу зрівняється з ринковою нормою відсотка.
Практичну цінність має висновок Кейнса, що вироблена на наявному устаткуванні продукція повинна бути конкурентоспроможною протягом усього терміну служби цього устаткування щодо продукції, виготовленої на створеному в наступний період устаткуванні за нижчих витрат виробництва і вищої продуктивності праці.
Аналізуючи норму відсотка, Кейнс виходить з того, що підприємець використовує взятий у позику капітал, тому він привласнює лише підприємницький дохід (різницю між нормою прибутку і нормою відсотка). Оскільки рівень відсотка є нижчою межею рентабельності, то його зміна суттєво впливає на прибутковість інвестицій, на стимули інвестування та на ефективний попит. Норму відсотка учений характеризує як винагороду за розставання з ліквідною грошовою формою багатства (як найрухомішою і зручною), заперечуючи при цьому характеристику відсотка як винагороди за зберігання або очікування. Намагання власників багатства перетворити його на таку форму Дж. Кейнс називає “перевагою ліквідності”, що вимірюється величиною тих ресурсів, які власники багатства хочуть утримати в грошовій формі за будь-яких обставин. Перевага ліквідності як психологічне явище впливає на норму відсотка, позначається на кількості грошей, яку люди бажають заощадити за цієї норми. Водночас економіст визначає відсоток і як грошовий феномен, плату за позичені гроші. Обсяг готівки, яку власники хочуть заощадити, детермінується потребами у наявних грошах для поточних угод і виробничого характеру, у наявних грошових резервах, а також у грошах для спекулятивних цілей. Вирішальний вплив на норму відсотка мають перевага ліквідності й кількість грошей в обігу. Перший фактор залежить від норми відсотка прямо пропорційно, другий – обернено пропорційно. Тому сукупна дія цих факторів впливає на величину норми відсотка. Насправді вона залежить насамперед від співвідношення попиту і пропозиції на позичковий капітал, норми прибутку, фаз економічного циклу та ін. Якщо норма прибутку наближається до норми відсотка, то робити інвестиції стає невигідно, а за їх рівності – неможливо. Тому рівень рентабельності перебуває в обернено пропорційній залежності від зміни норми відсотка. За Дж. Кейнсом, вона оптимальна тоді, коли сумісна з повною зайнятістю за інших заданих параметрів системи. Зростання норми відсотка уповільнює виробництво всіх товарів. Це явище було характерне для економіки України у 90-х роках XX ст.
Аналізуючи взаємозв’язок грошової заробітної плати та ефективного попиту, Дж. Кейнс дійшов висновку, що ефективний попит, від якого залежить зростання зайнятості, можна збільшити скороченням заробітної плати, якщо це знижує норму відсотка. Але такий метод він вважає невиправданим, оскільки аналогічний результат можна отримати за допомогою банківської політики. Доцільніше утримувати стійкий рівень заробітної плати і навіть підтримувати його. Зниження грошової заробітної плати сприятиме стійкому збільшенню зайнятості лише за умови впливу на схильність усього суспільства до споживання, на графік граничної корисності капіталу або на норму відсотка. Пряме зниження номінальної заробітної плати може спричинити зменшення схильності до споживання суспільства загалом внаслідок перерозподілу сукупних доходів на користь підприємців, рантьє, у яких низька схильність до споживання. Негативний вплив загального зниження номінальної заробітної плати на рівень прибутків можна нейтралізувати збільшенням споживання серед інших верств населення або зростанням інвестицій. Тому таке зниження стимулюватиме розширення виробництва лише за певних умов.
Замість зниження грошової (номінальної) заробітної плати Дж. Кейнс рекомендує уряду здійснювати політику поступового або автоматичного зниження реальної заробітної плати через механізм зростання цін, тобто інфляцію. Таке зниження за певних умов (наприклад, зменшення ефективного попиту) зумовлює зростання внутрішньої стабільності економічної системи. Реальному стану речей відповідає спостереження вченого, що робітники швидше погоджуються на скорочення заробітної плати за зростаючого безробіття.
З’ясовуючи сутність заробітної плати, Дж. Кейнс дотримується концепції трьох факторів виробництва, згідно з якою заробітна плата є винагородою за працю (що не зовсім зрозуміло, оскільки він дотримувався трудової теорії вартості); зайнятість залежить від місткості ринку на предмети споживання і засоби виробництва; рівень зайнятості відповідає точці перетину функції сукупної пропозиції з функцією сукупного попиту.
Щодо власників капіталу зайнятість визначається оцінками ефективного попиту з боку підприємців. Ця залежність виражена функцією зайнятості:
N = F (DW)
Де N – обсяг зайнятості; DW – обсяг ефективного попиту. Тому підприємці підтримують рівень зайнятості, який забезпечує максимальний прибуток. Таку ситуацію Кейнс характеризує як оптимальний стан економіки. Конкретизацією цього положення є його теза, що зайнятість може зростати паралельно із збільшенням інвестицій.
“Повною зайнятістю” (або нормальним, допустимим рівнем безробіття) Кейнс вважав наявність 3-в % безробітних від загальної кількості зайнятих. Досягнення навіть такого рівня зайнятості, що супроводжується збільшенням інвестицій, породжує тенденцію до безмежного зростання цін незалежно від граничної схильності до споживання, зумовлену дією тенденції до зростання заробітної плати. Вчений при цьому дотримується теорії спіралі “заробітна плата – ціни”.
Дж. Кейнс розглядав також такі два важливі інструменти регулювання сукупного попиту, як грошово-кредитна і бюджетна політика. Бюджетну політику він вважав найважливішою, а регулювання за допомогою грошово-кредитних важелів – ненадійним. Головним інструментом економічної політики держави для управління сукупним попитом є, за Кейнсом, державний бюджет, у тому числі збільшення витрат самої держави. При цьому він наголошував на доцільності широкої соціалізації інвестицій з метою наближення до повної зайнятості. Оскільки основна частка доходів державного бюджету акумулюється за допомогою податків, то вони, впливаючи на виробництво національного доходу, рівень зайнятості, величину прибутків тощо, зменшують величину сукупного попиту, а отже, значною мірою виконують функцію заощадження. Протилежну роль відіграють державні витрати. Тому економічна політика держави повинна спрямовуватися на регулювання різниці між доходами і витратами бюджету залежно від конкретних умов, що дає змогу підтримувати баланс між нагромадженням і використовуваним у процесі виробництва капіталом, забезпечувати рівновагу в економіці. Так, під час економічної кризи держава повинна скорочувати податки та збільшувати державні витрати навіть за рахунок зростання державного дефіциту, посилюючи додатковий попит. За економічного зростання держава, навпаки, має збільшувати податки і обмежувати витрати. Дж. Кейнс недооцінював також можливість виникнення і неконтрольованого розвитку інфляційних процесів в економіці, абстрагувався від панування монополій. Проте маніпулювання державним бюджетом сприяє надмірному зростанню грошового попиту, а отже – посиленню інфляції.
Вперше кризи 1969-1971 рр. і 1974-1975 рр. збіглися зі швидким розгортанням інфляційних процесів, а в деяких країнах водночас зросло безробіття, поглибилися диспропорції в економіці. Це, а в США і криза долара (його девальвація у 1971 р.), виявило невідповідність кейнсіанських методів регулювання розвиткові макроекономічних процесів. Прихильники цього напряму намагалися модернізувати кейнсіанство, з одного боку, щодо відродження та посилення грошових методів регулювання, і створення радикально модифікованої моделі регулювання (ліве кейнсіанство або неокейнсіанство) – з іншого. Такі спроби об’єдналися в посткейнсіанство.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)