Економічна теорія – Мочерний С. В. – Еволюція власності на землю
Серед аграрних відносин розрізняють передусім економічний та юридичний аспекти.
Відносини економічної власності в аграрному секторі виникають і розвиваються між різними суб’єктами з приводу привласнення різноманітних об’єктів у всіх сферах суспільного відтворення – безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні.
На підприємствах капіталістичного типу в аграрному секторі основними об’єктами привласнення у сфері безпосереднього виробництва є наймана робоча сила у процесі її використання та синергічний ефект, якість землі у разі нераціонального використання, що супроводжується її виснаженням. Привласнення робочої сили у цій сфері виражається у поділі робочого дня на необхідний і додатковий, а новоствореної вартості – на необхідний і додатковий продукт. Для цього сектору властиві надмірна тривалість робочого дня під час сезонних робіт, найм низькооплачуваної робочої сили (мігрантів та ін.).
У сфері обміну відносини економічної власності у сільському господарстві реалізуються з приводу купівлі-продажу робочої сили, плати за оренду землі, реалізації виготовленої сільськогосподарської продукції, купівлі техніки, добрив, отрутохімікатів тощо; у сфері розподілу (у тому числі перерозподілу) – з приводу виплати сільськогосподарськими підприємствами відсотків за кредит, сплати різноманітних податків, отримання субсидій із бюджету тощо; у сфері споживання – у процесі виробничого споживання (зношування) техніки та перенесення її вартості на новостворений продукт, відтворення робочої сили під час споживання товарів і послуг. Оскільки споживання є завершальною сферою процесу відтворення, то явища, що тут відбуваються, переплітаються з процесами визначальної сфери – безпосереднього виробництва (зокрема, зношування основних фондів).
Відносини юридичної власності в аграрній сфері виникають при укладенні договорів оренди між землевласником і орендарем з приводу володіння, розпоряджання і користування землею та іншими об’єктами економічної інфраструктури (у випадку їх наявності на землі), при укладенні угод, при виконанні державних контрактів та ін.
Значну частину доходів фермерів (які не наймають робочу силу)’, індивідуальних капіталістичних підприємств привласнюють промислові, транспортні та торговельні монополії. Тому доходи більшості фермерів, сільськогосподарських найманих працівників у багатьох розвинутих країнах приблизно на 25 % нижчі, ніж доходи найманих працівників у промисловості.
Розвиток відносин економічної власності в аграрному секторі виражається у функціонуванні трьох основних типів власності (приватної, колективної та державної) та окремих форм у їх межах. Так, до колективного типу власності належать кооперативні, акціонерні капіталістичні товариства та інші; до державної – власність на певну частину землі різних гілок влади.
У США пануючою формою аграрних відносин було фермерське господарство. На початку XX ст. тут нараховувалось 5,8 млн ферм, що виникли здебільшого внаслідок купівлі землі у держави і великих землевласників та оренди. З них 35 % – орендовані, 23 % – віддані під заставу страховим компаніям, 42 % – приватні. Із загальної кількості фермерських господарств 1 млн розвивались як капіталістичні. На них працювало 60 % сільськогосподарських працівників, які виробляли понад 50 % усієї продукції. Середня площа великої ферми у 1910 р. дорівнювала 2 тис. га землі, малої – 1,6 га.
Загалом розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у XX ст. здійснювався шляхом створення великих ферм, колективних господарств, скорочення чисельності фермерських господарств, розширення орендних відносин. Так, у США кількість фермерських господарств з початку XX ст. до кінця 90-х років скоротилась з 5,8 млн до майже 1,9 млн. На одне господарство нині припадає в середньому 180 га землі. Приблизно 60 % з них господарюють самостійно, без найманої робочої сили; з них 1,5 млн дрібних фермерських господарств (82 % загальної кількості) реалізували 12 % сільськогосподарської продукції. У той же час 190 тис. великих капіталістичних господарств (3,6 %) наприкінці 90-х років виробляли майже 70 % сільськогосподарської продукції, наймали до 80 % робочої сили. На кожну з цих ферм припадало в середньому 1400 га землі. Із 1,5 млн сімейних ферм 900 тис. були збитковими, 570 тис. мали щорічний дохід 5 тис. дол. і без урахування державних дотацій теж були збитковими. Це свідчить про те, що, незважаючи на високі стимули до праці, господарства американських фермерів є здебільшого збитковими, і вони виживають лише завдяки дотаціям держави.
Одночасно у США нараховується до 5 тис. кооперативів, що переробляють приблизно ЗО % фермерської продукції, послугами яких користуються понад 55 % фермерів. Сферами їх діяльності є збут сільськогосподарської продукції, постачання фермерам матеріально-технічних ресурсів, здійснення електрифікації і телефонізації, медичне та страхове обслуговування та ін. Особливістю сільськогосподарських кооперативів у США є акціонерна форма їх організації (причому розмір дивідендів на акції не повинен перевищувати 8 %).
У країнах Західної Європи розмір фермерських господарств значно менший. Так, у Данії середня площа землі ферми становить 32 га, у Німеччині – 18 га, в інших країнах – ще менше. Однак в цих країнах основну масу сільськогосподарської продукції виробляють великі ферми. Крім того, існування більшості з цих ферм можливе лише тому, що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередньо фермер, становить у західноєвропейських країнах 50 % на сільськогосподарську продукцію, у США – 35 %, в Японії – 75 %. Так, у 1999 р. прямі дотації фермерам США становили 23 млрд дол., в країнах ЄС – 130 млрд дол. Крім того, обсяги непрямих державних дотацій у США приблизно у 2 рази перевищували розміри прямих. Без такої допомоги фермерські господарства не змогли б вижити. Наприклад, за підрахунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен в 90-х роках становити 100 га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал обсягом від 750 тис. до 1 млн марок.
Отже, найважливішими закономірностями розвитку відносин економічної власності в аграрній сфері є їх концентрація, поява якісно нових типів і форм власності (а отже, й форм господарювання), посилення їх плюралізму.
Поширилася у розвинутих країнах оренда – тимчасове надання землі за плату капіталісту-орендарю або селянину-працівнику, який не наймає робочої сили. Наприклад, у Франції орендується більше половини земель, у Великобританії – до 40 %. Земля в оренду надається, як правило, на тривалий час з обов’язковим дотриманням певних умов (знання і досвід роботи орендаря на землі, наявність у нього певного капіталу, вік, здоров’я та ін.).
Різновидом орендних відносин є сімейна оренда, за якої глава сім’ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату одному з членів власної родини. У Німеччині та Великобританії на цей вид оренди припадає 15-20 % усієї орендної землі.
Особливістю аграрних відносин у розвинутих країнах Західної Європи є об’єднання сімейних ферм у сільськогосподарські кооперативи. Так, у Швеції в кооперативи входить до 80 % загальної кількості фермерів, а середній товарооборот одного кооперативу наприкінці 90-х років становив понад 165 млн екю. Кооперативи забезпечують своїх членів технікою, запасними частинами, елітним насінням, добривами, засобами захисту рослин тощо, а також ремонтують техніку, надають консультації з питань менеджменту, виконують окремі наукові дослідження (передусім з проблем біотехнології і ресурсозбереження) та ін.
Аналіз досвіду розвитку фермерських господарств у розвинутих країнах, передусім у США, дає змогу зробити висновок, що приватна власність, яка належить окремій особі (дрібному товаровиробнику або капіталістові-фермеру) вже не відповідає вимогам закону адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил у сільському господарстві, що засвідчує:
1) неможливість їх існування без державних дотацій; опосередкована державна підтримка фермерів щонайменше у 2 рази перевищує прямі дотації;
2) незначна частка реалізованої продукції (за наявності у розпорядженні фермерів до 80 % сільськогосподарських угідь);
3) нижчий рівень життя дрібних селян-фермерів (за ненормованого робочого дня) порівняно з найманими працівниками у промисловості.
Якщо у контексті сказаного розглядати особливості дії закону єдності праці і власності, який можна вважати конкретизацією закону адекватності двох форм суспільного виробництва в аграрній сфері, то стає зрозумілим, що єдність індивідуальної праці і приватної трудової власності гальмує запровадження досягнень науково-технічного прогресу в сільському господарстві.
Еволюцію аграрних відносин колишнього СРСР зруйнувала насильницька колективізація, яка перервала політику НЕП. Так селянам спочатку було передано 92 % земельного фонду. Потім селянські господарства були ліквідовані, а працездатні, здібні, а тому найзаможніші селяни були репресовані як куркулі.
У наступні десятиліття в колгоспах і радгоспах запроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювались феодальні методи експлуатації, витіснялися різні форми власності, насамперед приватна, штучно фабрикувались дві форми власності – колективна і державна. Внаслідок цього більшість господарств стали збитковими.
Насправді колективна форма власності у сільському господарстві була квазіколективною, одержавленою. Управління здійснювалось адміністративно-командними методами, упродовж кількох десятиліть через механізм “ножиць цін” (завищений на продукцію промисловості і занижений на сільськогосподарську) весь додатковий і значна частина необхідного продукту вилучалась з села. Внаслідок такого пограбування села зростало відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачались стимули до праці тощо. Крім того, проводилась політика прискореного витіснення колгоспів радгоспами.
У сільському господарстві тривалий час для обліку і оплати праці використовувались трудодні (що замінили оплату “за душами і за їдоками” у перші роки формування колгоспів), але їх оплата була настільки мізерною, що не забезпечувала фізичного виживання. У середині 60-х років середньомісячна зарплата колгоспників була вдвічі меншою, ніж у робітників, і виплачувалась лише двічі на рік (аванс і остаточний розрахунок).
Лише у 80-ті роки почалось зростання їх рентабельності, а у 1990 р. в Україні всі підприємства були рентабельні, причому рівень їх рентабельності становив 36 %.
У 1990 р. колгоспи і радгоспи виробляли майже 1 т зерна на душу населення, що відповідало світовим нормам і давало змогу забезпечити населення раціональними нормами споживання. Потужною була і матеріально-технічна база сільськогосподарського виробництва. У 1989 р. загальний обсяг дотацій на основні продукти харчування становив понад ЗО % сімейного бюджету, а частка дотацій в роздрібній ціні на сільськогосподарські продукти становила 80 %. Навіть при зростанні закупівельних цін більш як удвічі, ціни на продукти харчування за період 1970-1990 рр. збільшились лише на 10 %. У 1966 р. колгоспи перейшли на гарантовану грошову щомісячну оплату праці (не нижчу, ніж середня у радгоспах) з використанням додаткової оплати. У 1990 р. середньомісячна оплата праці колгоспника становила вже 242 крб., а отже, була майже у 6 разів вищою, ніж у 2003 р.
Якщо в Україні урожайність зернових становила в 1986-1990 рр. 80,1 ц/га, то в США та країнах ЄС – 44,4, цукрових буряків – відповідно 264, 458 і 494 ц/га. Надої молока на одну корову дорівнювали 2840, 6358 і 3975 кг. Адміністративно-командні методи управління сільським господарством значною мірою збереглися.
Після розпаду СРСР перед незалежними пострадянськими державами постало питання про шляхи радикальної перебудови аграрних відносин.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)