Економічна теорія – Мочерний С. В. – Державне та наддержавне регулювання міжнародної міграції робочої сили
Воно почалось ще наприкінці XVIII ст. Так, в Англії тоді були прийняті закони, якими заборонялась еміграція робітників промисловості, а в XIX ст. – закони, що забороняли в’їзд пінних працівників. Надалі цей процес регулювався здебільшого на двосторонній основі між країною-експортером і країною-імпортером робочої сили. Деякі з цих конвенцій діють і тепер.
Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили – сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу на міграційний рух працездатного населення з метою його пристосування до потреб національної економіки І насамперед для потреб розширеного відтворення великого капіталу.
Ця сукупність залежить від особливостей історичного розвитку країни, економічної кон’юнктури, умов відтворення.
Так, з 1952 р. уряд США став регламентувати в’їзд мігрантів за такими критеріями:
1) жорсткий відбір мігрантів;
2) еміграція членів сім’ї разом з главою сім’ї;
3) значна питома вага осіб, які імігрують на основі родинних зв’язків;
4) відносна свобода вибору місця проживання і роботи;
5) надання значній частині імігрантів після п’яти років проживання в країні громадянства та ін.
Важливими методами державного регулювання процесу міграції робочої сили є регулювання чисельності і якісного складу мігрантів. Для цього використовують показник іміграційної квоти, який щорічно розраховують і затверджують залежно від статево-вікової структури, рівня освіти, безробіття, наявності ринку житла та інших параметрів.
Якісний склад працівників-мігрантів регулюють шляхом проходження процедури визнання наявних у них документів про освіту або професійну підготовку, роботи за спеціальністю, встановлення вікового цензу (більші шанси на в’їзд мають молоді працівники), врахування національності (з метою забезпечення національної рівноваги), стану здоров’я, пред’явлення додаткових професійних вимог до певних професій і спеціальностей (наприклад, програміст повинен володіти прийнятими в країні програмами та ін.), оцінки деяких якостей особистості (наприклад, характеру, якщо йдеться про в’їзд із окремих країн). Перевагу мають підприємці, які хотіли б займатися бізнесом.
Особливістю сучасного міжнародного руху робочої сили є послаблення стихійності та посилення регульованості цього процесу як з боку окремих національних країн, так і міжнародних організацій. Розвинуті країни намагаються проводити іміграційну політику, яка забезпечить оновлення іноземних працівників з метою притоку і використання найбільш працездатної, мобільної робочої сили в розквіті фізичних та розумових здібностей.
Країни-експортери робочої сили також намагаються впливати на міжнародну міграцію працівників, регулюючи обсяги еміграції та якісний склад емігрантів (деякі країни обмежують еміграцію за нестачі кваліфікованих і висококваліфікованих спеціалістів, за несприятливої демографічної ситуації). Еміграцію використовують як засіб залучення валютних ресурсів в економіку країни (відкриваються валютні рахунки з наданням вищих відсоткових ставок, створюються вигідніші умови для використання цих коштів, висувається вимога про переказ в країну певної частки зарплати, залучається частина коштів посередницьких організацій та ін.). Країни-експортери намагаються захистити права емігрантів за кордоном через укладення двосторонніх угод з країною-імпортером, використання контрактної форми найму робочої сили для роботи за кордоном (контракт повинен гарантувати певну величину заробітної плати, оплати проїзду, житла, медичного обслуговування тощо), організацію спеціальних установ, фондів, представництв, аташе по праці при посольствах та ін., укладення народних конвенцій, угод по трудовій міграції, дотримання основних прав емігрантів, допомогу у забезпеченні медичними послугами, житлом, навчанні дітей у школі (цим займаються спеціальні фонди). Українська влада надто мало піклується про долю своїх співвітчизників-емігрантів.
Процес трудової міграції регулюють через запровадження обов’язкового державного ліцензування діяльності організацій із наймання працівників для роботи за кордоном. Ліцензію надають лише тим організаціям, які мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв’язки і можуть нести відповідальність (юридичну, матеріальну) за свої дії. В Україні ці процеси практично не регулюються.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)