Економічна теорія – Мочерний С. В. – 6.2. Основні напрями сучасної економічної теорії
Основними напрямами сучасної світової економічної теорії є неокласичний, кейнсіанство і посткейнсіанство, інституціоналізм та постінституціоналізм, а також марксистська економічна теорія, між якими відбувається взаємопроникнення, взаємозбагачення, взаємозаперечення. З’ясування найважливіших теоретико-методологічних засад кожної з них, виокремлення позитивних і негативних сторін має важливе теоретичне, методологічне і практичне значення для системного пізнання сучасної економічної теорії.
Неокласична економічна теорія та її еволюція
Основні методологічні засади неокласичної концепції.
В останній третині XIX ст. під впливом розвитку внутрішніх економічних і соціальних суперечностей капіталізму починається перехід капіталістичного способу виробництва у свою вищу і разом з тим низхідну стадію розвитку, яка характеризується насамперед виникненням монополій і активним втручанням держави у розвиток економіки, її одержавленням. Цю стадію неоднозначно тлумачили представники різних напрямів і шкіл економічної теорії. У марксистській політичній економії її назвали імперіалізмом (за Леніним), у працях західних науковців найпоширенішими назвами стали “корпоративний капіталізм”, “народний капіталізм”, “індустріальне” та “постіндустріальне суспільство”, “суспільство споживання” та ін.
Неокласична концепція – один з основних напрямів сучасної економічної теорії, що досліджує поведінку окремих господарських суб’єктів, тобто рівень мікроекономіки. Неокласична теорія грунтується передусім на постулатах австрійської математичної школи. Основоположником напряму був англійський економіст Альфред Маршалл; у СІНА – Дж.-Б. Кларк, в Італії – В. Парето. Неокласичний напрям розвивали англійські економісти А. Пігу, Дж.-Б. Мід, американські теоретики Р. Солоу, М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Таккер, М. Бредліташ.
Предметом дослідження представники неокласичного напряму визначили “чисту” економіку, або економіку загалом, абстраговану від історичних і національних форм, від типів і форм власності. Конкретизацією такого підходу було вивчення поведінки і суб’єктивних мотивів економічної діяльності індивіда (так званої homo economicus – людини економічної) і окремих підприємств, які прагнуть максимізувати свій дохід за найменших затрат. Наголошування на вивченні діяльності окремого індивіда (як споживача, підприємця, безпосереднього працівника) послужило грунтом для характеристики напряму як суб’єктивної школи. Основною метою своїх досліджень представники неокласичного напряму вважали визначення найзагальніших закономірностей раціонального господарювання підприємств за умов вільної конкуренції, обгрунтування природних законів, що лежать в основі цінності, цін, прибутку і заробітної плати, а також законів розподілу продуктів, що, у свою чергу, дасть змогу визначити найважливіші принципи рівноваги економічної системи.
Проповідування чистої науки, непохитності ідей і принципів вільної конкуренції, приватної власності та інші положення порушують принцип історизму. Неокласичний напрям не використовує такий новітній метод дослідження, як системний підхід, протиставляючи йому, а також принципу історизму та іншим засобам пізнання, функціональний аналіз. Хоча він є плідним методом дослідження сутності економічних понять і категорій, його необхідно використовувати в комплексі з іншими елементами діалектики.
Методологічною основою неокласичного напряму є використання мікроекономічного аналізу, тобто оцінки сутності економічних явищ і процесів з боку окремих індивідів, підприємств, а також на рівні окремої галузі. Саме це відрізняє неокласичний напрям від класичної школи політичної економії, яка аналізувала економічну систему з точки зору класів чи суспільних груп.
Представники неокласичного напряму зосередили основну увагу на використанні кількісних методів дослідження (зокрема, граничних величин), що дало змогу широко використати математичний апарат. Це було втілено в концепції граничної продуктивності Дж.-Б. Кларка.
Методологічним принципом неокласичного напряму є мінова концепція. Вперше він був проголошений меркантилістами, які вважали, що виникнення і примноження багатства здійснюється лише у сфері обміну (зокрема, при здійсненні грошового обігу і товарного обміну), а джерелом прибутку є нееквівалентний обмін. Тому предметом вивчення політичної економії вони називали сферу обміну, ігнорували безпосереднє виробництво як вирішальну сферу суспільного відтворення і найважливіший об’єкт дослідження.
Мінова концепція – важливий методологічний принцип західної економічної науки, що стверджує вирішальну роль обміну в економічному житті суспільства, зокрема серед основних сфер суспільного відтворення (безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання).
Класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо джерелом багатства вважали сферу виробництва, тому вона стала основним предметом їх дослідження. Водночас ці вчені невиправдано ігнорували економічну роль сфери обміну, притаманні їй внутрішні закони.
Еклектичну позицію стосовно співвідношення сфер безпосереднього виробництва і обміну зайняли Ж.-Б. Сей та Дж.-С. Мілль (1806-1873). Визнаючи вирішальну роль сфери виробництва, Ж.-Б. Сей водночас стверджував, що у відносинах між працею і капіталом першочергове значення має обмін послугами між робітниками і капіталістами, що означало фактичне проповідування мінової концепції. Дж.-С. Мілль відносини експлуатації між двома класами у сфері виробництва підмінив відносинами обміну частки виробників у продукті праці, яка нібито визначається співвідношенням між попитом і пропозицією цього продукту і власністю на нього. Насправді наймані робітники є власниками лише своєї робочої сили.
Представники австрійської школи політичної економії (Е. Бем-Баверк, Ф. Візер, К. Менгер та ін.) вирішальними сферами суспільного відтворення вважали обмін і споживання. Тому із граничної корисності товару (тобто суб’єктивної оцінки граничної корисності останнього (граничного) екземпляра, що задовольняє найменш нагальну потребу) ними виводилась об’єктивна мінова цінність, а з неї – ринкова ціна товарів. При цьому ігнорувався визначальний вплив на вартість (у тому числі цінність) товарів, сформованих у сфері безпосереднього виробництва суспільно необхідних витрат виробництва.
Мінову концепцію підтримували і розвивали представники меркантилістської і маржиналістської шкіл. їх ідеї найповніше представлені в неокласичному напрямі, зокрема в таких течіях, як монетаризм, економіка пропозиції. Представники кейнсіанського напряму, хоч і визнавали сферу обміну вирішальною, але намагалися через неї вплинути на безпосереднє виробництво. Так, Дж. Кейнс пропонував шляхом зміни ставки відсотка, податків та іншими важелями регулювати сукупний попит, масове безробіття, хронічне недовантаження виробничих потужностей тощо, визнавав неспроможність ринку здійснювати саморегулювання капіталістичної економіки. Посткейнсіанські економісти (Дж. Робінсон, П’єро Срафф та ін.) у своїх працях використовували окремі елементи теорії вартості Рікардо, виступали за обмеження ринкової конкуренції, за збільшення доходів найманих працівників відповідно до росту продуктивності праці та ін. їх методологічна позиція щодо проблем суспільного відтворення була виваженіша.
Послідовнішу позицію в дослідженні сучасної економічної системи займають представники інституціонально-соціального напряму. Так, Дж.-К. Гелбрейт обгрунтовано критикує теорію ринкової рівноваги, разом з американським соціологом Д. Бел лом вважає головною рушійною силою суспільного прогресу впровадження наукових і технічних досягнень у виробництво. Дж.-К. Гелбрейт та лівокейнсіанські теоретики обстоюють необхідність національного планування і навіть націоналізацію деяких воєнних концернів.
Мінова концепція почала поширюватись серед окремих російських, українських економістів у другій половині 80-х років XX ст. Цього принципу дотримуються (свідомо чи несвідомо) всі ті економісти, які вважають, що країни СНД та Східної Європи повинні переходити до ринкової економіки (тобто економіки, де переважають ринкові важелі управління народним господарством), а також ті, які сучасну економіку розвинутих країн називають ринковою. Такої економіки немає в жодній із розвинутих країн, але теза про її існування є однією із догм західної економічної думки, яку без критичного переосмислення запозичили багато вітчизняних науковців, політиків.
Сучасні прихильники мінової концепції вважають, що домінування цього принципу забезпечило антизатратний характер економіки розвинутих країн, виробництво товарів високої якості, а його невикористання в колишньому СРСР сформувало економіку затратного типу. Проте ця точка зору є оманливою. Формування і розвиток високоефективної економіки у передових країнах зумовлені комплексом економічних, соціальних, правових, психологічних факторів, у тому числі впливом сфери обміну (умовами конкурентної боротьби товаровиробників у цій сфері за споживача, особливостями формування платоспроможного попиту, потребами споживачів тощо) на безпосереднє виробництво. Однак виробництво має іманентні закони розвитку, внутрішні суперечності, розвиток яких потребує виробництва товарів високої якості, зокрема, закон заміни ручної праці машинною, закон усуспільнення виробництва і праці та ін., суперечності між окремими елементами продуктивних сил, які (разом із законами) передбачають тісний діалектичний взаємозв’язок між розвитком засобів і предметів праці, робочої сили та ін. Упровадження нової техніки вимагає вищої якості використовуваної сировини, підвищення кваліфікації робочої сили, застосування досконаліших форм і методів організації виробництва і праці тощо. У свою чергу впровадження нової техніки зумовлюють різноманітні фактори: змагання між працівниками, конструкторами, боротьба найманих працівників за ріст заробітної плати та ін., безпосередньо не пов’язані із сферою обміну.
Гносеологічною основою мінової концепції є абсолютизація ролі і значення обміну (грошового і товарного) в системі суспільного відтворення, надання переваги зовнішній формі порівняно із змістом економічних явищ і процесів, інерційність меркантилістських поглядів, фетишизація товарно-грошових відносин та ін.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)