Економічна теорія – Білецька Л. В. – 1. Монополістична конкуренція і олігополія
Монополістична конкуренція відзначається такими рисами:
– на галузевому ринку діють кілька десятків переважно середніх фірм, що конкурують між собою;
– конкуренти випускають диференційований продукт (продукт одного типу, але з певними, лише йому властивими, особливостями), кожна з фірм володіє монопольним правом випуску свого особливого продукту;
– на даний ринок достатньо легко проникають нові конкуренти з власним диференційованим продуктом;
– пануючою є нецінова конкуренція, що проявляється у рекламі, існуванні торгової марки;
– контроль над ціною існує у дуже вузьких межах (лише на ціну власного диференційованого продукту).
Ринки монополістичної конкуренції найбільш поширені у сучасній ринковій економіці. Даний тип ринкової структури охоплює виробництво одягу і взуття, косметики, електроприладів, ліків, персональних комп’ютерів, канцелярських товарів, кондитерських виробів і ласощів, тканини, роздрібну торгівлю, підприємства харчової промисловості, побутового обслуговування тощо.
Іншою поширеною формою недосконалої конкуренції поряд із монополістичною конкуренцією є олігополія (гр. oligos – нечисленний і poleo – продаю, торгую). Вона репрезентує такий тип ринкової структури, якому властиві такі відмінності:
– наявність в галузі кількох Великих виробників (від 2 до 7-10);
– конкуруючі фірми виробляють Як стандартизований (однотипний), Так і диференційований (відмінний за якостями, зручностями, естетикою) продукт;
– існують суттєві перешкоди для проникнення у галузь ще одного конкурента, Насамперед через великі розміри капіталів;
– контроль над ціною обмежений або значний (при змові конкурентів про рівень цін, ринки збуту тощо);
– незначна кількість фірм олігополістичного ринку примушує до широкомасштабного застосування нецінових методів конкуренції.
В умовах приблизно однакових фінансово-технологічних ресурсів переважна більшість конкуруючих великих корпорацій відмовляється від застосування цінових методів впливу на суперника, оскільки це, по-перше, обходиться дуже дорого, адже кожен виробник усвідомлює, що коли він зважиться на зниження ціни свого товару, то конкурент зробить те ж саме (від такого цінового маневру, коли конкуренти знають усе один про одного, можуть бути тільки втрати доходу); по-друге, практично не змінює ринкової позиції. Економічно вигідніше використовувати нецінове суперництво. З середини 50-х років – періоду розгортання НТР – найважливішими методами ведення внутрішньогалузевої конкуренції стають оновлення товарів та своєчасний вихід з ними на ринок; поліпшення асортименту та якості продукції; удосконалення форм залучення та обслуговування покупців, застосування методів цінової дискримінації.
Цінова дискримінація – одночасний продаж однакових товарів різним категоріям покупців за різними цінами, коли різниця цін не виправдана різними витратами виробництва; цінова практика, що оголошується злочинною (наприклад, за законом Клейтона у США) у випадку, якщо вона обмежує конкуренцію. Існують різні способи розмежування фірмами покупців на тих, хто може платити дорожче, і тих, хто може купляти лише за низькими цінами. Потенційні клієнти фірми з більш еластичним попитом на товар – об’єкт для застосування знижок, а клієнт з менш еластичним попитом – об’єкт для застосування цінової дискримінації.
Найбільш характерною особливістю олігополістичної моделі, що фокусує в собі дію усіх попередніх, є залежність поведінки кожної фірми від реакції та поведінки конкурента.
Ця особливість вперше була відзначена ще в 30-х роках XIX ст. французьким економістом А. Курно, який вважається фундатором Теорії олігополії. Розглядаючи взаємодії олігополістів, він показав, що кожна фірма буде прагнути до продажу такої кількості продукції, яка максимізує її дохід (див. статті до графіків “Олігополія. Модель Курно. Ламана крива попиту Суїзі”, “Олігополія. Ломана крива попиту”).
Для вимірювання ступеня монопольної влади в економічній теорії використовують індекс Лернера, індекс Гарфінделя-Хіршмана, правило “Великого пальця” (див. статті до графіків “Показник монопольної влади. Індекс Лернера. Індекс Гарфінде-ля-Хіршмана”, “Правило “Великого пальця” при ціноутворенні для монополіста”).
Олігополістичні ринки також дуже поширені. Вони існують у галузях виробництва сталі, чавуну, прокату, алюмінію, цементу, спирту, мінеральних добрив (однорідні продукти), а також побутової техніки, автомобілів, кораблів, у сфері оптової торгівлі тощо.
Якщо на ринку монополістичної конкуренції немає особливих перешкод для здійснення міжгалузевої конкуренції, то на олігопо-лістичному ринку її обмеження дуже суттєві. Тому застосовують Нові методи міжгалузевої конкуренції: Диверсифікацію виробництва, вертикальну інтеграцію і конгломерацію.
Диверсифікація виробництва Передбачає появу дуже великих фірм, які діють у кількох споріднених між собою галузях. Цим вони обмежують залежність від постачальників ресурсів і комплектуючих виробів, послабляючи позиції галузі-конкурента. Вертикальна Інтеграція проявляється в об’єднанні в рамках однієї фірми технологічного ланцюга у виробництві продукту від початкових етапів до його реалізації. Конгломерація – об’єднання капіталів не пов’язаних між собою галузей в одній величезній фірмі.
Все це зумовлює появу величезних багатопрофільних фірм, що діють переважно на різних олігополістичних ринках. Тут міжгалузева конкуренція здійснюється, як правило, через внутрішньофірмове переміщення капіталів.
Згідно досліджень англійського економіста М. Е. Портера, стан конкуренції на будь-якому конкурентному ринку можна охарактеризувати п’ятьма конкурентними силами:
– суперництво конкуруючих продавців;
– конкуренція товарів;
– загроза появи нових конкурентів;
– економічні можливості і торговельні здібності постачальників;
– економічні можливості і торговельні здібності покупців.
Ці п’ять сил конкуренції у кінцевому рахунку визначають умови, за яких функціонує кожен ринок і економічні одиниці (фірми), що його складають. Стан кожної сили та їх спільна дія визначають можливості конкретного типу ринкової структури в конкурентній боротьбі та його потенціал.
Теоретичні моделі конкурентних ринків були розроблені у 30- 50-х роках XX ст. (ефективної конкуренції – австрійським теоретиком И. Шумпетером; монополістичної конкуренції – американцем Е. Чемберліном; олігополії – Е. Черберліном та його співвітчизником Дж. М. Кларком; недосконалої конкуренції – англійським теоретиком Дж. Робінсоном), коли виникла необхідність подолання монополістичної ринкової структури.
Підсумовуючи розгляд різних моделей ринку, можна зробити висновок, що в сучасних умовах найбільшого поширення набули такі типи ринкової структури як монополістична конкуренція та Олігополія. Тобто сучасна конкурентна модель є різновидом так званої “розумної конкуренції” (за висловом П. Самуельсона). Справа у тому, що потужні фірми завжди прагнули і будуть прагнути до монополістичного становища на ринку. Тому ефективне функціонування сучасної ринкової системи обов’язково передбачає свідоме державне регулювання, стимулювання “усвідомленої”, розумної конкуренції.
Це регулювання здійснюється шляхом обмеження (а іноді і законодавчі заборони) тих масштабів концентрації і централізації капіталу, за якими розпочинається монополія, тобто розумна конкуренція – це свідомо підтримуваний державним регулюванням рівень конкуренції, який стає на перешкоді монополізації економіки.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)