Економічна політика – Бєляєв О. О. – § 3. Вплив інституціональних факторів на економічну політику
Дослідження ролі інституціональних факторів у економічному механізмі дає нам змогу трактувати сукупність взаємопов’язаних інститутів як певний соціокультурний устрій або генотип, притаманний певному суспільству, і який є специфічною ознакою його економічного розвитку. Тобто соціокультурний генотип являє собою механізм соціального успадкування та соціальних змін, що забезпечує процес відтворення структури, принципів функціонування та розвитку певної суспільної системи.
Носієм соціокультурного генотипу є суспільство або його великі групи (етноси, класи, інші соціальні страти). Кожний окремий індивід засвоює основні риси соціокультурного генотипу в процесі соціалізації його особистості середовищем (сім’єю, колективом, засобами масової інформації тощо) через навчання, виховання, примус та інші види соціального впливу. Соціокультурний генотип фіксується в різних інформаційних формах – інститутах: від теоретичних положень, правових норм до програм навчання, неписаних традицій та звичок, правил поведінки. У сукупності це становить певну соціальну пам’ять суспільства, завдяки якій відтворюються структура функціонування даного суспільства, способи взаємодії його членів. Соціокультурний устрій, по суті, утворює базу соціального взаєморозуміння та взаємодії, соціального партнерства.
У дуже спрощеному вигляді структуру соціокультурного генотипу можна подати так. В її основі лежить система соціально-економічних інтересів та система культури даного суспільства, їхня взаємодія синтезується в систему цінностей. Через систему ціннісних орієнтацій та настанов вона перетворюється на мотиваційний комплекс та пов’язаний з ним блок соціально-психологічних характеристик. Усе це конкретизується в системі соціальної поведінки та дії і, нарешті, втілюється в системі норм та правил. Так від глибинних (навіть інтимних) соціальних та духовних цінностей соціокультурний генотип крок за кроком здіймається на поверхню суспільного життя як елементи соціального і господарського механізму. Він утворює разом з тим певну цілісність. Окремі елементи соціокультурного устрою та їхні конкретні риси в кожному суспільстві підігнані один до одного; невідповідність та суперечності між ними свідчать про порушення у функціонуванні суспільної системи, а в крайньому разі – про суспільну кризу.
Досліджуючи роль соціокультурного устрою в економічному розвитку, можна простежити вплив даних факторів не лише на великі соціокультурні спільноти (наприклад, Західна Європа, Північна Америка, Далекий Схід тощо), а й на окремі країни, регіони і навіть галузі виробництва. Серед дослідників, котрі тлумачать соціокультурний устрій у такому сенсі, можна виділити англійського вченого Е. Тайлкота. Він аналізує кілька парних типологічних характеристик європейської виробничої культури (аристократична – буржуазна, індивідуалістична – – авторитарна), показуючи, як соціокультурні генотипи впливають на економічну діяльність. Так, “буржуазну” культуру Німеччини значною мірою визначає домінування в цій країні суто виробничих, прикладних сфер діяльності, тоді як вплив “аристократичної” культури у Великобританії виявляється в особливому інтересі англійських підприємців до менеджменту, права та фінансів. “Буржуазне” ставлення до виробництва, за Е. Тайлкотом, спостерігається також у Нідерландах, Швеції, Швейцарії та Північній Італії, в основному збігаючись з регіонами поширення протестантської етики. Учений наголошує, що “буржуазна” економічна культура, що сягає корінням традиції незалежності міст відносно центральної влади, визначає відому регіоналізацію господарської діяльності та економічного регулювання. Навпаки, у Великобританії та Франції переважають великі загальнонаціональні компанії та державні економічні програми. Різниця між індивідуалістичним та авторитарним типом поведінки виявляється у схильності до інновацій, причому країни Північної Європи перебувають у сприятливішому становищі проти країн європейського Середземномор’я, оскільки індивідуалістичний тип поведінки сприяє інноваціям.
Спробуємо описати соціокультурний генотип слов’янського суспільства, котрий є характерним для Росії, України, Білорусі, незважаючи на деякі незначні відмінності між цими країнами. Слов’янському устрою притаманне те, що матеріально-економічні чинники завжди розглядались певною мірою як щось другорядне, допоміжне відносно політики, держави, духовного життя людей. Традиційно високою була роль неекономічних факторів успіху, моральних, духовних стимулів до праці як вияву майстерності та самоствердження людини. Віками вироблялась особлива етика та дисципліна праці, засновані на взаємодопомозі, спільності. У системі цінностей слов’янського народу давно сплетені державність, соборність, общинна рівність. Державність, насаджена зверху, глибоко проникла в народну свідомість і навіть підсвідомість.
Саме цей сплав державної влади, зрівнялівки та утриманства – найбільш характерна риса традиційного слов’янського генотипу. Вона достатньо явно протистоїть індивідуалізму, опорі на власні сили, ощадливому конкурентному прагматизму, притаманним англосаксонському генотипу. Зазвичай його пов’язують із протестантською етикою та духом капіталізму, за М. Вебером, найбільш придатним для розвитку ринкової, зорієнтованої на прибуток економіки.
Ядром англосаксонського генотипу є раціоналізм, тимчасом як слов’янський грунтується на християнській покірності та довготерпінні, але до певної межі, після якої слов’янин здатний до вибуху, мобілізації, готовності йти на жертви заради спільної мети. Тобто ми бачимо, що вимальовуються соціально-психологічні характеристики слов’янського укладу, які тісно пов’язані із системою цінностей та мотивацією. Довготерпінням та непримхливістю характеризується ставлення слов’янського народу до праці. По суті, воно коливається між двома полюсами – безкорисливим ентузіазмом та нестерпним тягарем – і віддаляється через це від сприйняття праці як нормального та природного способу життєдіяльності. Причина тут полягає в тому, що в народній свідомості протягом століть був розірваний прямий зв’язок між працею, розподілом та споживанням. Розподіл визначався не трудом, а статусом, становищем у системі влади, інколи власністю. У моральних настановах у свідомість людини закладалися патерналізм і зрівнялівка. Для всього блоку “праця – розподіл – споживання” були притаманні діаметрально протилежні позиції, брак “золотої середини”, засновані на нормальній праці та оптимальній заощадливості (що типово, скажімо, для протестантської чи конфуціанської етики).
Узагалі характерною соціально-психологічною ознакою слов’янина є широта, розмах, які трансформуються у співчуття до всіх людей. Звідси й почуття відповідальності за весь світ, і жага соціальної справедливості. Саме цим можна пояснити наполегливе прагнення до загального щастя, що не може не породжувати сліпої віри в ідею, утопічних теорій та соціальних катаклізмів.
Про цей компонент соціокультурного генотипу слов’янського народу написано багато праць, де відзначається, що головне в ньому – недорозвинутість, або недостатня розвинутість мотивації цивілізованого приватного власника – господаря, для чого конче потрібні приватна власність, громадянське суспільство та правова держава. Навпаки, у слов’янському генотипі переважає мотивація підданого великої імперії, залежного від наказів вищої ієрархії (тут ідеться про загальні ознаки слов’янського укладу, незважаючи на певні винятки, як-от визвольні війни окремих народів, національні повстання).
На практиці настанова на державу конкретизується в мотивах утриманства та служіння. Цікаво, що ціннісна орієнтація на державу поєднується з відчуженням від неї. Така настанова передбачає сприйняття держави як якоїсь зовнішньої сили, незалежної від індивіда, що, у принципі, природно за браком демократичної традиції.
Проте, незважаючи на переважання ролі держави в системі загальних цінностей, загальнодержавні правові норми не посіли належного місця в системі норм та стимулів слов’янського народу. На перший план виходить продукт бюрократії – адміністративні норми та нормативи. Свавілля бюрократії посилюється жорсткістю самих норм і санкцій за порушення цих норм, але ця суворість нівелюється необов’язковістю їх виконання. Так було завжди, так є і тепер. Звідси випливає заплутаність і неузгодженість правових, адміністративних, моральних і економічних норм. Вони дезорієнтують і породжують невпевненість у суспільстві, а прірва між бідними й заможними швидко зростає.
Важливою особливістю слов’янського укладає тенденція наздоганяю чого розвитку. Історично, починаючи від Петра І та закінчуючи сталінською індустріалізацією, для економічного розвитку слов’янського народу був характерний наздоганяючий характер (в основному спрямований на розвиток військової галузі). Це дало країні рвану, гарячкувату соціальну, політичну та економічну динаміку, обумовило поспішність у проведенні потрібних перетворень. Така сама ситуація відбувається і нині в країнах колишнього СРСР.
Але наразі головне завдання перетворень, сформульоване як “перехід до ринкової економіки”, набагато ширше та складніше. Ідеться, по суті, про кардинальне зрушення в соціокультурному генотипі слов’янських народів. Не забуватимемо, що примат держави і пов’язані з ним ознаки: бюрократичний диктат, вертикальна економічна та політична залежність людей, постійне випереджання вимог держави проти можливостей її підданих – панували століттями. Докорінна ж перебудова слов’янського соціокультурного генотипу потребує переходу до примату особистості – вільної та ініціативної, котра б відповідала за себе, свої дії і результати діяльності; до допоміжної ролі держави – держави правової, яка функціонує чітко, гласно та демократично, і нарешті, до громадянського суспільства. Якщо це вийде, то відбудуться такі зміни найглибинніших підвалин соціокультурного генотипу та всіх його ланок, яких ще не було в історії слов’янського народу.
Отже, здійснюючи економічні реформи, треба усвідомлювати цілісність і велику інертність соціокультурного генотипу та його компонентів, здатних до змін різною мірою та неоднаковими темпами. У країнах СНД утворився своєрідний сплав <да>машніх”-слов’янсько-православних і мусульманських характеристик – та запозичених – візантійських, азіатських і західноєвропейських. Тому без урахування особливостей соціокультурного генотипу і Його динаміки неможливо якісно реформувати жодне суспільство.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)