Екологічне управління – Шевчук В. Я. – Механізм еколого-господарського балансу територій
Еколого-господарський баланс (ЕГБ) території слід розуміти як збалансоване співвідношення різних видів антропогенної діяльності та різних груп населення на території з урахуванням потенційних можливостей природи, що забезпечує відновлення природних ресурсів і не викликає негативних екологічних змін та наслідків. Методологія ЕГБ грунтується на господарській, або несучій, ємності біосфери, неперевищення якої і гарантує відсутність “негативних екологічних змін та наслідків”.
Для визначення ЕГБ території використовуються такі характеристики: розподіл земель за видами й категоріями, площа земель за видами й ступенем антропогенного навантаження, площа природоохоронних зон, напруженість еколого-господарського стану території, інтегральне антропогенне навантаження, природна захищеність території, екологічний фонд території.
Інформація щодо структури землекористування отримується з урахуванням категорії земель. В Україні землі за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:
– землі сільськогосподарського призначення;
– землі житлової та громадської забудови;
– землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
– землі оздоровчого призначення;
– землі рекреаційного призначення;
– землі історико-культурного призначення;
– землі лісового фонду;
– землі водного фонду;
– землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Для всіх категорій земель визначається ступінь антропогенного навантаження з використанням експертних бальних оцінок. У межах території, для якої розраховується ЕГБ, кожен вид земель отримує відповідний бал, і всі земельні ділянки з однаковим балом об’єднуються в однорідні групи за категоріями (табл. 1.2).
Таблиця 1.2
Класифікація ступенів антропогенного навантаження земель
| Ступінь антропогенного Навантаження | Бал | Категорія земель |
| Найвищий | 9 | Землі промисловості, транспорту, зв’язку, Енергетики, оборони та іншого призначення |
| Дуже високий | 8 | Землі сільськогосподарського призначення |
| Високий | 7 | Землі житлової та громадської забудови |
| Між середнім та високим | 6 | Землі водного фонду |
| Середній | 5 | Землі історико-культурного призначення |
| Між низьким та середнім | 4 | Землі рекреаційного призначення |
| Низький | 3 | Землі оздоровчого призначення |
| Дуже низький | 2 | Землі лісового фонду |
| Найнижчий | 1 | Землі природно-заповідного та іншого природо-охоронного призначення |
Відношення площ земель із найвищим ступенем антропогенного навантаження до площ земель із найнижчим ступенем такого навантаження – це коефіцієнт абсолютної напруженості екoлого-господарського стану земель території Ка – S max AH/ S min AH. Цей коефіцієнт характеризує схильність господарського освоєння земель, території в бік застосування техногенних систем із дуже сильним антропогенним впливом.
Відношення площ групи земель із більш високим антропогенним навантаженням до площ групи земель із більш низьким антропогенним навантаженням – це коефіцієнт відносної напруженості еколого-господарського стану території Kв = ∑S6-9/∑S1-5 Цей коефіцієнт, враховуючи землі всієї території, є інтегральним показником її екологічної напруженості. Він характеризує ступінь еколого-небезпечного освоєння території і свідчить про зміщення її стану як природно-антропогенної системи або в бік інтенсифікації антропогенного впливу, або в бік нарощування потенціалу для відновлювання природних властивостей. Зниження Кв означає наявність тенденції зменшення екологічної напруженості, відновлення природної рівноваги, підтримання на необхідному рівні рекреаційних і природоохоронних територій.
Здатність території або природно-техногенної системи протистояти антропогенному впливові і підтримувати екологічну рівновагу визначає її природну захищеність. Відомо, що стійкість екосистеми тим вища, чим більше її біологічне різноманіття. Так само стійкість чи захищеність території тим більша, чим більше її ландшафтне різноманіття. Наявність різноманітних природоохоронних зон, рівномірний розподіл ділянок із природними біогеоценозами в межах території збільшують її природну захищеність. Одним із заходів підвищення природної захищеності території і досягнення необхідного ЕГБ є створення оптимальної мережі природнозаповідного фонду цієї території.
Структура землекористування є визначальним чинником екологічної стійкості території. Від того, яка застосовується господарська спеціалізація певної території і як відбувається розподіл антропогенного навантаження, залежить ступінь її природної захищеності, що є мірилом гармонізації взаємовідносин людини і природи на цій території.
Вищого ступеня еколого-господарського балансування території можна досягти за допомогою свідомого, спільного з органами самоврядування, бізнесом, наукою і населенням, формування соціально-економічних систем нового типу. Ними є такі регіональні утворення: технополіси, технопарки, екополіси, які об’єднують капітал, ресурсний та інтелектуальний потенціал для комплексної зміни умов життєдіяльності. Впровадження нових соціально-економічних систем, наприклад екополісів, грунтується на впровадженні іншого типу виробництва, ніж промисловість чи сільське господарство в їх традиційному розумінні; іншого способу життя – вже не міського, але й не сільського (іншого характеру праці); іншої культури, заснованої на концепції єдності з природою; іншого підходу під час планування системи науково-виробничих і соціально-ділових комплексів, вписаних у ландшафт.
Оптимальне досягнення еколого-збалансованого розвитку території потребує використання відповідної інформаційної основи, що спирається на ЕГБ. Проведення оцінки ЕГБ території і використання його для забезпечення раціонального землекористування та формування раціональних структур виробництва й споживання дає можливість організації здійснювати землеустрій території відповідно до загальних завдань гармонійного розвитку виробничого й природно-ресурсного потенціалів.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)