Екологічне право України – Шуміло О. М. – 1. Загальна характеристика ПЗФ України та проблеми його формування
1. Загальна характеристика ПЗФ України та проблеми його формування
Природоохоронні території відіграють ключову роль на Землі у збереженні її природного каркаса, у відтворенні життя та біологічного різноманіття. На сучасному етапі розвитку цивілізації жодній світовій проблемі не було присвячено стільки рішень ООН, конвенцій, самітів керівників країн, вищих органів влади держав, світової громадськості тощо як збереженню біологічного різноманіття та його сталому використанню. Стан біосфери безпосередньо або опосередковано визначає усі головні сфери життя суспільства – як духовні і матеріальні, так і політичні.
Нині знищено або дуже змінено близько 65% угруповань та екосистем планети. Знищення біорізноманіття, його забруднення і розрив функціональних зв’язків призвели до глобальної екологічної кризи (зміни клімату; руйнування озонового шару; забруднення материків та океанів важкими металами, хімічними сполуками, нафтопродуктами; спустелювання; кислотних дощів; знищення, трансформації та погіршення біорізноманіття), яка в останні тридцять років істотно погіршила світову економіку, політику, клімат тощо.
Україна – найбільш розорана держава Європи (рілля займає 55 відсотків території). Вона є лідером за площею еродованих земель (близько 30 відсотків сільськогосподарських угідь). Це стосується і площі природної рослинності на одну людину, яка є найменшою і становить лише 0,35 га. Площа заповідних земель у 2,5 рази менша від середньоєвропейської. І навпаки, забрудненість атмосферного повітря у два – чотири рази більша, а кількість чистої води на одного мешканця – у 10 разів менша. В комплексі з іншими чинниками це негативно позначається на здоров’ї та соціальних умовах життя людей і відповідно на середній його тривалості, що на 10-12 років коротша, ніж у розвинутих країнах.
У постанові ВР України “Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” про стан довкілля, зокрема стан заповідної справи в Україні, зазначалося, що екстенсивне природокористування, нехтування екологічним обгрунтуванням у ході розвитку агропромислового комплексу, зарегулювання стоку річок, осушення боліт, стихійний розвиток колективного садівництва та інші невпорядковані дії призвели до знищення майже 70 відсотків цінних природних комплексів і ландшафтів України.
Площа природно-заповідного фонду України зростає повільними темпами і становить на сьогодні лише 2 млн гектарів, або 3,4 відсотка території країни, що є недостатньою гарантією для забезпечення збереження і відтворення генофонду тварин і рослин та різноманіття природних екосистем, насамперед на лівобережжі лісостепової зони, Придніпров’ї та в степовій частині Криму, де під охорону взято лише 0,2-0,7 відсотка територій.
Існуючі ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки через недостатнє фінансування, слабку матеріально-технічну та лабораторну базу нині не виконують функцій збереження та відновлення рідкісних і типових видів флори і фауни.
В умовах економічної та екологічної кризи при переході до ринкових відносин та різних форм власності без ефективних заходів з боку держави процес деградації генофонду флори і фауни, ценозів, екосистем та ландшафтів стане незворотним37 .
З метою розв’язання вказаних проблем цією ж постановою передбачалася реалізація цілого ряду основних напрямів розвитку заповідної справи і збереження біоресурсів, а також заходів, спрямованих на їхню реалізацію. Зокрема, створення оптимальної репрезентативної мережі природно-заповідного фонду України та резервування у процесі земельної реформи цінних для заповідання природних територій та об’єктів.
Разом з тим потрібно зазначити, що, незважаючи на досягнення у сфері заповідної справи за останнє десятиріччя, стан її розвитку ще залишається незадовільним. Так, у ЗУ “Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року” стосовно стану заповідної справи наголошується, що, займаючи менше шести відсотків площі Європи,
Україна володіє близько 35 відсотками її біорізноманіття. Біосфера України нараховує більше 70 тисяч видів флори і фауни, зокрема, флори – більш ніж 27 тисяч видів, фауни – більш ніж 45 тисяч видів. Протягом останніх років спостерігається збільшення кількості видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги України.
До складу природно-заповідного фонду України входять понад 7608 територій та об’єктів загальною площею 3,2 мільйона гектарів (5,4 відсотка загальної площі країни) та 402,5 тисячі гектарів у межах акваторії Чорного моря. Частка природно-заповідних територій в Україні є недостатньою і залишається значно меншою, ніж у більшості країн Європи, де площі, зайняті під природно-заповідні території, становлять у середньому 15 відсотків.
За роки незалежності площа природно-заповідного фонду України збільшилася у два рази, але окремі його об’єкти знаходяться в управлінні центральних органів виконавчої влади, для яких природно-заповідна справа не є пріоритетом діяльності.
З метою припинення процесів погіршення стану навколишнього природного середовища необхідно збільшувати площі земель екомережі, що є стратегічним завданням у досягненні екологічної збалансованості території України. Збільшення площі національної екомережі має насамперед відбуватися шляхом розширення існуючих та створення нових об’єктів природно-заповідного фонду.
Завдання щодо охорони біорізноманіття не вирішується під час приватизації земель, підготовки і виконання програм галузевого, регіонального і місцевого розвитку. Відсутність закріплених на місцевості в установленому законом порядку меж об’єктів природно-заповідного фонду призводить до порушення вимог заповідного режиму. Повільними є темпи встановлення у натурі (на місцевості) прибережних захисних смуг вздовж морів, річок та навколо водойм, які виконують функцію екологічних коридорів.
Для розв’язання зазначених проблем законодавством передбачена необхідність доведення до 2015 року площі національної екомережі до 41 відсотка території країни – рівня, необхідного для забезпечення екологічної безпеки країни, запровадження системи природоохоронних заходів збереження біо – та ландшафтного різноманіття і розширення площі природно-заповідного фонду до 10 відсотків у 2015 році та до 15 відсотків загальної території країни у 2020 році.
Міністр екології та природних ресурсів Микола Злочевський зазначав, що природно-заповідний фонд – це не просто національне надбання України, це базовий елемент екологічно збалансованого соціально-економічного розвитку як окремих регіонів, так і всієї країни, гарантія збереження її біорізноманіття, унікальних і типових природних ландшафтів, генофонду тваринного та рослинного світу.
На сьогоднішній день загальна кількість територій та об’єктів природно-заповідного фонду становить 7740 одиниць, які займають площу у 3 744 500 гектарів. Найкоштовнішими діамантами цього дорогоцінного намиста нашої держави є 19 природних заповідників, 4 біосферних заповідники та 47 національних природних парків.
Ураховуючи вагомий внесок працівників природно-заповідної справи у збереження та відновлення біологічного і ландшафтного різноманіття, розвиток територій та об’єктів ПЗФ України, на підтримку ініціативи Мінприроди України Президентом України було встановлене професійне свято – День працівника природно-заповідної справи, яке відзначається щорічно 7 липня.
Збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом:
– встановлення заповідного режиму;
– організації систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об’єктів;
– проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їхнього збереження та ефективного використання;
– додержання вимог щодо охорони територій та об’єктів природно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної і проектно-планувальної документації, землевпорядкування, лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз;
– запровадження економічних важелів стимулювання їхньої охорони;
– здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму їхньої охорони та використання;
– встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму їхньої охорони та використання, а також за знищення та пошкодження заповідних природних комплексів та об’єктів;
– проведення широкого міжнародного співробітництва у цій сфері;
– проведення інших заходів з метою збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)