Діагностика і корекція “Я-концепції” молодших школярів – Співак Л. М. – 1.1.2. Структура самосвідомості та “Я-концепції” особистості
“Я-концепція” є досить складним і багаторівневим утворенням, структуру якого можна представити у вигляді схеми (див. рисі).
Охарактеризуємо цю схему.
Рис. 1. Схема структурної будови “Я-концепції” як установки
“Я-концепція” як установка складається з трьох базових компонентів:
1. Когнітивний компонент чи “образ Я”. До змісту цього компонента належать уявлення індивіда про себе самого.
2. Емоційно-оцінний компонент. Основною складовою виступає самооцінка як афективна оцінка уявлень особистості про себе саму. Самооцінка породжує такі підструктурні складові як самоставлення (тобто позитивне чи негативне ставлення індивіда до себе самого); самоповага чи самозневага, почуття власної цінності чи комплекс неповноцінності тощо.
3. Поведінковий компонент, тобто потенційна поведінкова реакція, що виникає у результаті неперевної взаємодії перших двох компонентів – “образу Я” та емоційно-оцінного компоненту.
До підструктурних елементів у складі третього компоненту належать:
А) саморегуляція, що відбувається на першому рівні саморегулювання;
Б) самоконтроль, складна дія якого реалізується на другому рівні саморегулювання і створює передумови для цілеспрямованого самовиховання.
У складі “Я-концепції” виокремлюються три основні модальності, а саме: реальне “Я”, ідеальне “Я” та дзеркальне “Я”.
Реальне “Я” – це уявлення індивіда про себе на даний момент (в дійсності). Такі уявлення можуть бути як істинними, так і хибними. Ідеальне “Я” (або динамічне “Я”) – уявлення про те, яким індивід прагне стати. Дзеркальне “Я” – це уявлення індивіда про думки щодо нього з боку інших людей. “Подібно до того, як ми бачимо в дзеркалі своє обличчя, фігуру та одяг, – писав Ч. Кулі, – і вони виступають об’єктом нашого інтересу, тому що належать нам… так і в своїй уяві ми намагаємося уявити, як в думках інших людей представляється наша зовнішність, манери, цілі, вчинки, характер, друзі і т. ін., і це певним чином впливає на нас” [69, с. 58]. У рамках теорії дзеркального “Я” до складу “Я-концепції” належать два компоненти: І) “Я – яким-мене-бачать-інші”; 2) “Я – яким-я-сам-себе-бачу”.
Окрім вище перерахованих модальностей існують й такі: 1) представляюче “Я” – яким індивід себе показує іншим або ж ряд образів та масок, які людина виставляє напоказ, щоб приховати “недоліки” свого теперішнього “Я”, для прикладу, власні негативні риси; 2) ідеалізоване “Я” – яким себе приємно бачити; 3) фантастичне “Я” – яким слід бути, виходячи із засвоєних моральних норм і зв’язків; 4) можливе “Я” – яким індивід, на його думку, може стати.
Усі ці “Я” розглядаються крізь призму фізичних, емоційних, інтелектуальних та соціальних характеристик (образів) людини, тощо.
Також до структури “Я-концепції” належать й інші “Я”, зокрема:
■ в сфері проявів людини – соціальне “Я”, духовне “Я”, публічне “Я”, моральне “Я”, інтимне “Я”, інтелектуальне “Я” та ін.;
■ в сфері часових вимірів – “Я” в минулому, “Я” в теперішньому та ін.;
■ такі “Я”, що розглядаються як реальність, можливість, ймовірність та ідеал – можливе “Я”, ймовірне “Я” тощо.
Все ж, незважаючи на множину різних образів “Я”, “Я-концепція” існує в цілісній єдності її структурних компонентів, що забезпечується ідентичністю особистості.
Про складність “Я-концепції” свідчить також її рівнева концепція, що базується на теорії диспозиційної регуляції соціальної поведінки. Нижчим рівнем в ній виступають неусвідомлені, представлені лише в переживаннях установки, тобто емоційне ставлення до себе. Вище знаходяться усвідомлення та самооцінки окремих властивостей та якостей. Надалі ці окремі самооцінки об’єднуються у відносно цілісний образ і, зрештою, “Я-концепція” вписується в загальну систему ціннісних орієнтацій особистості, що пов’язані з усвідомленням індивідом цілей своєї життєдіяльності та засобів, необхідних для досягнення таких цілей.
У горизонтальній будові образу “Я” як системи виокремлюються такі структурні компоненти – самооцінка, рівень домагань, соціально-психологічні очікування і система оцінних ставлень до оточуючих. Іншими словами, система так званих фундаментальних життєвих ставлень індивіда як особистості. До вертикальної структурної будови “образу Я” належать його свідомий та несвідомий компоненти.
Важливим елементом самосвідомості, що водночас є одним із основних компонентів у складі “Я-концепції”, яка в свою чергу, розглядається як продукт діяльності самосвідомості, є самооцінка. На існування тісного взаємозв’язку між поняттями “Я-концепції” та “самооцінки”, зокрема на те, що самооцінка є одним із базових структурних компонентів “Я-концепції”, вказує визначення поняття “самооцінки”, згідно з яким самооцінка є проявом оцінного ставлення людини до себе самої.
Самооцінка виступає однією із найважливіших складових “Я-концепції” особистості та водночас є одним із основних джерел її створення.
Уявлення індивіда про себе ніколи не існують безвідносно до емоційно забарвленої їх оцінки. Навіть такі характеристики, які здається і не стосуються особистості людини – місце проживання, фізичні дані, стать, тощо, містять у собі прихований оцінний момент. Автором таких оцінок є сама людина, яка до їх змісту вкладає своє суб’єктивне пояснення реакцій інших людей на такі характеристики, сприймаючи їх під кутом зору засвоєних упродовж життя загальнокультурних, групових та індивідуальних цінностей. Отже, джерелами становлення самооцінки є власні судження індивіда про себе та оцінки індивіда з боку інших людей.
Самооцінка – це ставлення людини до своїх здібностей, особистісних якостей, зовнішності, тобто особистісне судження про власну цінність.
Окрім раціонального компонента, в самооцінці завжди присутній і емоційний; це пов’язано з тим, що особистість під час самооцінювання завжди виявляє певне емоційне ставлення до себе самої. Таким чином, самооцінка належить до емоційно-оцінної складової “Я-концепції” і є проявом оцінного, нерідко емоційно забарвленого ставлення людини до себе самої, до власного “Я”.
Характер самооцінки безпосередньо залежить від співвідношення між раціональним та емоційним компонентами, зокрема переважання раціонального компоненту призводить до утворення реальної самооцінки, тоді як переважання оцінного – стає чинником, що зумовлює формування розходження між оцінними судженнями людини про себе і реальністю.
Як структурний компонент “Я-концепції” самооцінка характеризується передусім, відмінністю між реальним та ідеальним “Я”, до якого суб’єкт прагне. Тобто, самооцінка також визначається як судження людини про ступінь наявності в неї певних якостей у співвідношенні їх з певним еталоном.
Термін “самооцінка” вживається як для позначення ставлення до себе в загальному вигляді, так і для позначення оцінки конкретних якостей особистості, її можливостей, що нерідко, пов’язані з конкретними умовами.
У зв’язку з цим, для кращого розуміння природи самооцінки, доречно звернутися до процесу формування узагальненої самооцінки. Так, процес становлення єдиної цілісної самооцінки базується на основі самоаналізу, узагальнення найбільш значущих для особистості окремих самооцінок, їх синтезу і вироблення певних цінностей самооцінки, в яких виявляється сутність особистості так, як вона її розуміє. При цьому згадані вище окремі самооцінки можуть знаходитись на різних рівнях усвідомленості.
Характеризуючи вікову динаміку становлення самооцінки, доречно відзначити, що основна тенденція у формуванні самооцінки полягає в поступовому виділенні дитиною яких-небудь якостей з окремих видів діяльності та вчинків, їх узагальненні та осмисленні спочатку як особливостей поведінки, а згодом і відносно сталих якостей особистості. А саме – самооцінка розвивається за допомогою інтеріоризації зовнішніх оцінок, що виявляють сімейні вимоги, у вимоги до самого себе. Оскільки становлення самооцінки відбувається за участю самої особистості з її неповторним, своєрідним індивідуальним психічним світом, то вона може і не співпадати з об’єктивною оцінкою даної особистості.
Основними вимірами самооцінки є: ступінь її адекватності, висота та міра її стійкості. Адекватність характеризує самооцінку щодо її відповідності чи розходження з фактичною мірою певної якості в суб’єкта самооцінки.
До неадекватних самооцінок відносять завищену чи занижену самооцінку. Занижена самооцінка виявляється в постійній тривожності, в страхові перед негативною думкою про себе, в загостреній ранимості, що спонукає людину обмежувати контакти з іншими людьми. Вкрай завищена самооцінка виявляється в тому, що людина керується своїми принципами, незважаючи на думки оточуючих про ці принципи. Якщо самооцінка не дуже завищена, то вона може позитивно впливати на самопочуття, формуючи стійкість до критики.
Адекватна самооцінка сприяє формуванню позитивної “Я-концепції”, тоді як неадекватна самооцінка виступає одним із чинників формування негативної “Я-концепції”.
Така характеристика самооцінки, як її висота, визначається за кількістю балів, які приписує собі суб’єкт самооцінки, характеризуючи ступінь прояву в себе певних якостей. Стійкою вважається самооцінка, висота якої впродовж значного часу залишається незмінною і незалежною від зовнішніх впливів.
Емоційно-ціннісне ставлення особистості до себе може характеризуватися різними ступенями усвідомлення, найвищим рівнем якого є чітко та повною мірою усвідомлене ставлення до себе, пов’язане з переконаннями особистості, що не суперечать її оцінці з боку інших людей; до найнищого рівня належать: нечіткі емоційні реакції з “розмитою” оцінкою і мотивацією власної поведінки.
Узагальнена самооцінка, сформована у результаті процесу складного взаємозв’язку самооцінок окремих сторін психічного світу особистості, що виявляється у постійних пошуках людиною самої себе, власного місця в системі різноманітних людських стосунків, в актуалізації особистості на своєму внутрішньому світі, виражає міру самоповаги, впевненості у власній цінності.
Кожна нормальна, психічно здорова людина прагне до позитивної самооцінки, що необхідна їй для самоповаги. Самоповага – це особистісне ціннісне судження, яке виявляється в установках індивіда щодо самого себе. Іншими словами, до поняття самоповаги входить задоволення собою, самосприйняття, почуття власної гідності, узгодженість між реальним та ідеальним “Я”. Висока самоповага свідчить про віру в себе, про те, що індивід позитивно ставиться до себе як до особистості. Низька самоповага може вказувати, з одного боку, на почуття неповноцінності, зневаги до себе, негативну оцінку власної особистості, що негативно впливає на емоційне самопочуття і соціальну поведінку особистості, а з іншого боку, може бути закономірним результатом розвитку самосвідомості та виступати необхідною передумовою цілеспрямованого самовиховання.
Людина з високою самоповагою прихильно і з довірою ставиться до оточуючих, тоді як низька самоповага виявляється в недоброзичливому ставленні до інших людей.
Ступінь самоповаги залежить від співвідношення рівнів успіху і домагань. В свою чергу, рівень домагань безпосередньо пов’язаний з вірою людини у власні здібності та знаходить свій прояв у прагненні завоювати певну репутацію, отримати визнання в окремій соціальній групі, яку складають значущі для неї люди.
Когнітивний компонент – “образ Я” та емоційно-оцінна складова “Я-концепції” викликають відповідні поведінкові реакції, що належать до поведінкового компонента у структурі “Я-концепції”.
Самооцінка виступає необхідною внутрішньою умовою регуляції поведінки і діяльності. За допомогою включення самооцінки до структури мотивації діяльності, особистість здійснює безперервне співвідношення своїх можливостей, внутрішніх психологічних резервів з метою і засобами діяльності. Саморегуляцію поведінки здійснює самосвідомість, постійно порівнюючи реальну поведінку з “Я-концепцією”. Під саморегуляцією розуміють процес організації особистістю своєї поведінки з використанням результатів самопізнання та емоційно-ціннісного самоставлення на всіх етапах процесу поведінки, розпочинаючи з мотивації і завершуючи оцінкою результатів.
Згідно з таким розумінням саморегуляції, що є однією з підструктур поведінкового компонента “Я-концепції”, виокремлюється два рівні саморегулювання. На першому рівні саморегулювання відбувається управління особистістю протіканням процесу поведінки, безпосередньо, від мотивуючих детермінант до кінцевого результату та його оцінки. На другому рівні саморегулювання розпочинається складна дія самоконтролю, а саме, простеження особистістю всіх ланок регуляції поведінки, зв’язків між ними, внутрішньої логіки, постійний “звіт” особистості перед собою про співвідношення мети, мотиву дії та ходу самої дії; а також планування дії у відповідності до певної мети поведінкового акту.
Самоконтроль – це усвідомлення та оцінка індивідом власних дій, психічних процесів і станів. Самоконтроль передбачає наявність еталону (зразка) і можливості отримання інформації про дії та стани, що контролюються.
Результативність самоконтролю в поведінковій діяльності залежить від різноманітних зовнішніх і внутрішніх умов. До зовнішніх умов продуктивності самоконтролю належать: контроль і вимоги вчителів, оцінка знань, створення установки на самоконтроль, підключення учнів до самоконтролю. З-поміж внутрішніх умов продуктивності самоконтролю виокремлюються: 1) ступінь усвідомлення особистістю відповідності власної поведінки об’єктивним вимогам і необхідності контролювати свою поведінку згідно з цими вимогами; 2) наявність зразків поведінки (правила поведінки, соціальні норми, образи конкретних людей та ін.); 3) наявність певного мотиву, що забезпечує позитивне ставлення суб’єкта до тієї поведінки, в процесі якої він повинен здійснити самоконтроль.
Саме в процесі саморегуляції поведінки індивідом в системі “Я та інші” відбувається самоконтроль дій, вчинків, що опираються на власну оцінку зовнішніх проявів цих дій, їх внутрішню мотивацію і суспільну оцінку результату дій. У системі “Я і Я” саморегулювання переходить в самовиховання як специфічну вищу форму саморегуляції особистістю своєї поведінки і діяльності, що невіддільна від відповідного високого рівня зрілості процесів самопізнання та емоційно-ціннісного ставлення до себе, від адекватної і відносно стійкої самооцінки.
Структурою і змістом “образу Я” детермінується моральна поведінка, тобто слідування нормам моралі в ситуації вільного вибору, на противагу порушити їх. Зокрема до структури “образу Я” належать три компоненти: І) “Я-реальне” – існуючі, в тій чи іншій мірі, усвідомлені характеристики дитини; 2) “Я-потенційне” позитивне (тотожне “Я-ідеальному”);
3) “Я-потенційне” негативне, тобто ті характеристики, якими дитина не хоче володіти.
До змісту таких підструктур “образу Я” належать як дотримання і порушення певних норм, так і ставлення до цих полярних дій.
Одним із провідних аспектів даної проблеми є моральне “Я”, з яким людина співвідносить власні мотиви та поведінку. Значний вплив на формування моральної свідомості індивіда мас його здатність (якщо вона є) емоційного відгуку на чужі переживання, яку в психології називають емпатією. Під впливом емпатії в кожного з нас формується образ іншого (близької людини), що безпосередньо впливає на формування “образу себе”. Моральне “Я” є результатом спільного розвитку інтелекту, емоцій і волі, який відбувається в ході практичної діяльності особистості. Однак, істинний зміст моральної самосвідомості розкривається саме в конфліктній ситуації, завдяки зіткненню різних внутрішніх позицій індивіда, ціннісних орієнтацій, ролей, що в кожній окремій ситуації символізують добро та зло.
Виокремлюють три стадії розвитку моральної свідомості: 1) доморальний рівень – дитина виконує правила, виходячи з егоїстичних міркувань; 2) конвенційна мораль – поведінка дитини орієнтована на зовнішні норми і думку оточуючих; 3) автономна мораль – орієнтація на внутрішню автономну систему принципів.
Інтеріоризація соціальних вимог є обов’язковою умовою для їх реалізації індивідом у власній поведінці. Однак, в дійсності, поведінка людей часто не відповідає певним соціальним вимогам, оскільки “інтеріоризація вимоги ще не означає, що вона обов’язково вписується в структуру особистості” [12, с. 58].
Систему вчинків, що відхиляються від загальноприйнятих у суспільстві правових і моральних норм, у психології прийнято називати девіантною поведінкою. Сутність взаємозв’язку між девіантною поведінкою та пониженою самоповагою, що представляє значний інтерес для дослідників, полягає в тому, що кожний прагне до позитивної “Я-концепції”, внаслідок цього низька самоповага переживається як неприємний стан, а прийняття себе асоціюється зі звільненням від травмуючих переживань.
Вищезазначене спонукає людей робити такі вчинки, які б зменшували суб’єктивну ймовірність самоприниження і підвищували суб’єктивну ймовірність прийняття себе. Люди, які глибоко страждають від самоприниження, відчувають велику потребу в тому, щоб своєю поведінкою змінити цей стан. В зв’язку з цим, людей, що в цілому позитивно ставляться до себе (приймають себе), завжди значно більше, ніж тих, хто нехтує собою, схильних до самоприниження.
Отож, задля розуміння “Я-концепції” особистості необхідно проаналізувати її поведінку.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)