Цивільне право України – Харитонов Є. О. – 2. Поняття власності і права власності
Слово “власність” нерідко вживається для позначення належності комусь речей. Іншими словами, власність тлумачиться як присвоєння особою засобів і продуктів виробництва усередині і за допомогою певної суспільної форми.
Визначення власності за допомогою категорії присвоєння випливає з робіт К. Маркса, де категорії “власність” і “присвоєння” тісно пов’язані. Такий підхід до визначення власності загалом можливий. Проте слід враховувати, що поняття присвоєння потребує конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого. До того ж у поняття “присвоєння” К. Маркс і його послідовники нерідко вкладали різний зміст1. У зв’язку з цим виникає необхідність більш детальної характеристики і встановлення визначальних ознак цієї категорії.
На вирішення цього завдання спрямоване визначення власності як такого ставлення особи до речі, за якого вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі як до чужої. Отже, власність характеризується такими зовнішніми ознаками як наявність влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними нормами. Власник розпоряджається річчю своєю владою й у своїх інтересах. Для нього річ – своя, для невласників, відповідно, – чужа.
З такого розуміння власності випливає, що власність – це ставлення людини до речі. Проте оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. З одного боку цього відношення – власник, що ставиться до речі як до своєї, з іншого – невласники, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що ці особи зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а отже, і на волю власника мати цю річ.
Таким чином, власність – це суспільні (цивільні) відносини, у яких одні особи – власники – ставляться до речей як до своїх, а всі інші – не власники – мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких зазіхань на ці речі. Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв’язків і відносин, у які власник вступає з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.
Відносини власності, як правило, поділяють на економічні та юридичні1.
Економічні відносини власності є одночасно вольовими і не вольовими.
Не вольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства є об’єктивованими, тобто існують, певною мірою, незалежно від волі людей: люди не можуть жити, не вступаючи у відносини власності.
Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих вольових дій людей вони виникати не можуть. Саме в силу наявності в них вольового елементу відносини власності можуть бути об’єктом правового регулювання.
Отже, власність – це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: І) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовий зміст.
З першої ознаки випливає, що власність – це завжди майнові відносини, серед яких вона займає чільне місце.
Наявність другої ознаки зумовлює необхідність характеристики такої категорії, як “воля власника”, установлення меж його волевиявлення. У зв’язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що прямо не заборонене законом, або не суперечить соціальній природі власності.
Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею.
Володіння річчю означає юридичне та фактичне панування власника над нею, можливість впливати на неї в будь-який момент.
Користування реалізується шляхом видобування з речі ЇЇ корисних (споживчих) властивостей.
Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що визначають її долю. Це може бути відчуження речі, її знищення, відмова від неї тощо.
Як вважають деякі цивілісти, у володінні виражається статика, а процес користування і розпорядження речами відображає динаміку відносин власності.
Проте існує й інша точка зору. Наприклад, Є. О. Суханов вважає, що відносини статики власності виражають, власне, стан належності (присвоєності) матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності пов’язані з переходом майна від одних осіб до інших, вони виявляються у процесі руху товару. Такий перехід майна від однієї особи до іншої може бути наслідком договору між товаровласниками, набуття майна в результаті спадкування або відшкодування шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому тощо. Таким чином, право власності здатне регулювати не динаміку, а статику, тобто тільки частину відносин власності1.
Здається, що розбіжність позицій тут значною мірою зумовлена різним підходом до визначення поняття власності і розуміння категорій “статика відносин”, “динаміка відносин”. Є. О. Суханов визначає власність через категорію присвоєння, а не через категорії володіння, користування і розпорядження. Тому з його позиції можна зробити висновок, що відносини власності – це відносини, які природно фіксують стан присвоєння речей, тобто статичний момент. У цьому сенсі можна говорити про те, що власність – це статика суспільних відносин з приводу майна. Якщо ж акцентувати увагу на змістовній стороні відносин власності, то в ній можна диференціювати статичні елементи (володіння, присвоєння) і динамічні (користування, розпорядження).
Очевидно, зняти цю суперечність можна вказівкою на те, що у відносинах власності як у складному суспільному явищі існують статичні (володіння) і динамічні (користування, розпорядження) елементи змісту. Вони властиві йому завжди в сукупності, але залежно від ситуації можуть змінювати своє значення: виходити на перший план, тимчасово не функціонувати.
Завершуючи стислу характеристику категорії “власність”, зазначимо, що розрізняють її типи і форми.
Так, класифікація її за типами пов’язана з тим, що власність як економічна категорія супроводжує людство протягом усієї його історії за винятком тих часів, коли людина ще не виділилася з природи й задовольняла свої потреби за допомогою спонтанного, епізодичного володіння й користування речами. Тому певному етапу розвитку (який із деякою умовністю може бути визначений як “суспільно-економічна формація”) відповідає певний тип власності.
Традиційно розрізняють первіснообщинний, рабовласницький, феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власності. Донедавна як особливий тип виділяли соціалістичний тип власності. Проте для цього достатніх підстав не було. У країнах, що входили до “соціалістичної співдружності”, соціалізм насправді побудований ніколи не був. Безпосередні виробники як і раніше зазнавали експлуатації, засоби виробництва фактично не належали працівникам. Той тип власності, що в умовах тоталітарного режиму (іноді явного, іноді завуальованого) утвердився в цих країнах, поєднував у собі характерні риси, властиві типам власності як попередніх епох, так існуючих у той час. При цьому його підгрунтям найбільшою мірою слугував так званий “азіатський спосіб виробництва”.
У ЦК відсутня згадка про типи власності. У Конституції і ЦК передбачені форми власності: приватна, державна, комунальна. При цьому законодавство (ст. ст. 325-327 ЦК) не визначає тип (економічну природу) зазначених відносин власності, а лише констатує їхню наявність і встановлює суб’єктний склад та деякі особливості правового режиму.
Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєності речей, відображеному в існуванні вольових майнових відносин, у яких одній особі належить право на речі (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади, потрібно встановити співвідношення цього поняття з поняттям “право власності”.
З розуміння власності як стану належності (присвоєності) матеріальних благ певному індивіду, визнаного іншими індивідами, випливає, що такі відносини властиві будь-якому людському суспільству. Водночас, право як суспільний феномен (у тому числі й право власності) виникає лише на певному шаблі суспільного розвитку, тобто пізніше за власність, що історично передує інституту права власності.
Проте виникнувши, право власності слугує не тільки юридичною формою відносин власності, але й активно впливає на їхнє формування й розвиток. Це пов’язано з тим, що право є суспільно-політичним інститутом і елементом суспільної свідомості.
Відносини власності регулюються різними галузями права. Важлива роль у регулюванні відносин власності належить конституційним (державно-правовим) нормам, які встановлюють форми власності (ст. ст. 13, 41, 142, 143), закріплюють рівність усіх суб’єктів права власності (ст. 13), гарантії права власності і обов’язки власників (ст. ст. 13 і 41 Конституції). Проте головне навантаження припадає на норми цивільного права, котрі визначають зміст права власності, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту.
У цивілісти ці розрізняють право власності в об’єктивному і суб’єктивному сенсі1.
Право власності в об’єктивному сенсі – це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, котре належить певному суб’єкту, тобто права власності в суб’єктивному сенсі.
Крім того, саме норми інституту права власності гарантують реальність права власності у суб’єктивному сенсі. Зокрема, ст. 321 ЦК на розвиток положень ст. 13 Конституції закріплює принцип непорушності права власності, вказуючи, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених ч.2ст. 353 ЦК.
Право власності в суб’єктивному сенсі – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).
Нерідко у цивілістиці право власності в суб’єктивному сенсі визначають також як право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю своєю владою і у власному інтересі.
Саме у праві власності в суб’єктивному сенсі знаходить відображення суть власності як вищої влади особи над річчю, яка визнана іншими особами.
Характерні ознаки права власності як суб’єктивного права:
1) це складне за змістом суб’єктивне цивільне право особи, яке охоплює низку правомочностей власника: право володіння, право користування і право розпорядження майном (ст. 317 ЦК);
2) суб’єктами права власності можуть бути усі учасники цивільних відносин: фізичні особи, юридичні особи (у тому числі юридичні особи публічного права — ст. ст. 82, 329 ЦК), держава та інші суб’єкти публічного права. При цьому коло суб’єктів права власності є ширшим за коло учасників цивільних відносин, визначене у ст. 2 ЦК. Зокрема, згідно зі ст. 318 ЦК суб’єктами права власності, крім фізичних та юридичних осіб, суб’єктів публічного права, є також Український народ;
3) усі суб’єкти права власності є рівними перед законом (ст. 13 Конституції, ч. 2 ст. 318 ЦК). Отже, існують рівні умови здійснення і захисту права власності. Разом з тим це не означає, що має існувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими, словами, хоча приватний власник і держава як суб’єкти права власності є рівними перед законом, але обсяг, призначення цих прав можуть відрізнятися;
4) об’єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об’єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упакування, маркування, написи тощо);
5) своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою і на власний розсуд (ст. 319 ЦК). На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, доручення. Діючи “на власний розсуд” власник спирається безпосередньо на закон, і його влада (воля) існує незалежно від влади інших осіб, тоді як права інших осіб щодо цього майна визначаються не тільки законом, але й волею власника;
6) власник має максимально повну владу над речами, що йому належать. Проте ця влада не є безмежною: дії власника не повинні суперечити інтересам інших суб’єктів цивільного права. Наприклад, власник зобов’язаний вживати заходів до запобігання виникненню шкоди здоров’ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав;
7) право власності у випадках його обмеження має здатність до “самовідновлення”. Наприклад, узуфрукт своїм існуванням обмежує (обтяжує) право власності. Але після смерті узуфруктарія право власності відновлюється в повному обсязі. Це И. О. Покровський називав характерним для права власності “бажанням підвестися на весь зріст” або “принципом еластичності права власності”;
8) на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Це відповідає передбаченій ч. 6 ст. 4 ЦК вимозі до актів цивільного законодавства про дотримання принципу однаковості регулювання цивільних відносин на всій території України і означає, що де б не проживав власник і де б не знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю правомочностей щодо цього майна на однакових засадах, визначених Конституцією та ЦК.
Питання, що стосуються характеристики суб’єктів і об’єктів цивільних правовідносин, засади здійснення цивільних прав, були розглянуті у попередніх главах підручника. Тому тут вони детально не розглядаються. Проте на встановленні суті змісту суб’єктивного права власності зупинимося докладніше.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)