Цивільне право України. Особлива частина – Дзера О. В. – Секретний заповіт, заповіт з участю свідків та за участі особи, яка погодилася його виконувати
Основну мету секретного заповіту сконцентровано у його назві, тобто зберегти у таємниці зміст заповіту до моменту смерті заповідача. Це положення не позбавлене сенсу, оскільки, незважаючи на вимоги ст. 8 Закону України “Про нотаріат”, у деяких випадках зміст заповіту стає відомим спадкоємцям, що негативно позначається на стосунках заповідача з потенційними спадкоємцями. Досить значна кількість майна, що складає власність конкретної особи – заповідача, може навіть спонукати спадкоємців до отримання спадщини злочинним шляхом. Тому в невеликих містах і селах, де важко зберегти у таємниці зміст заповіту, можна посвідчувати секретні заповіти.
Посвідчення заповіту при свідках
Заповіт є особливим видом правочинів, які належать до незначної частини правочинів, визначених як безстрокові. У даних правочинах чітко не визначено час переходу права власності на майно до набувачів (спадкоємців), адже дана умова залежить від смерті власника, яку неможливо встановити конкретною датою або строком.
У більшості випадків заповіти складаються на користь рідних або близьких. Тому звичайною є ситуація, коли після смерті спадкодавця родичі, керуючись матеріальними цілями, намагаються оспорити дані правочини, визнавши їх недійсними.
Зазвичай, заінтересовані особи посилаються на укладання правочинів під примусом, у стані неосудності або на несправжність підпису на документах тощо.
Справи даної категорії дуже складні для судового розгляду саме тому, що неможливо встановити реальну (справжню) волю відчужувача майна – його вже немає. У цих справах майже завжди в обох сторін немає на руках належних (ст. 58 ЦПК) і беззаперечних доказів, на які можна було б послатися в суді і з певною ймовірністю розраховувати на “виграш справи”. І тоді в хід ідуть всі методи: сльози, звинувачення, формальні – несуттєві або механічні, помилки в документах, засвідчених нотаріусом. Нотаріуси в даних справах викликаються як свідки або співвідповідачі. У зв’язку з судовою справою нотаріус змушений витрачати свій дорогоцінний час, а на діяльність останнього падає підозра, що шкодить його репутації та потребує витрат часу, змушує його виправдовуватися перед судом, а також громадськістю та колегами.
Розповімо цікаву справу з практики. Обставини такі: громадянин К. – киянин, інвалід, самотній, з яким рідні не підтримували тісних зв’язків, мав у власності нерухомість, стояв на обліку в соціальній службі. У 2000 р. він обслуговувався соціальним працівником В., у вересні 2000 р. остання уклала з К. на свою користь договір довічного утримання, за яким до набувача переходить приватизована квартира у центрі міста, а через два місяці К. заповідає все інше майно на користь В. Наприкінці лютого 2001 р., тобто через 3 місяці після посвідчення заповіту К. помирає.
Отже, працюючи офіційно соціальним працівником, В. отримує все майно К., а родичі померлого – сумніви щодо природної його смерті. Нотаріус же має виправдовуватися через статтю, опубліковану в газеті, в якій описано його протиправні дії. Родичі, крім статті у газеті, подають також позов до В. про визнання заповіту недійсним і заявляють, що підписи К. несправжні та робив їх не К., який на той час знаходився у неосудному стані, внаслідок чого падає тінь на дії нотаріуса, адже він посвідчував дані документи.
Ця справа потягла не тільки декілька позовів, а й стала підставою для звернення до прокуратури.
Основними спірними питаннями у цих правовідносинах були:
– можливість соціального працівника укладати договір довічного утримання з підопічним, оскільки він суперечить логіці і правовому змісту цього правочину. Так, якщо соціальний працівник надає соціальну допомогу на оплатній основі і від імені державної установи, то це зумовлює неможливість укладення договору довічного утримання (догляду);
– підписи особи похилого віку як відчужувача і заповідача викликають сумніви щодо їх достовірності;
– дуже короткий строк життя відчужувача з моменту посвідчення договору довічного утримання і заповіту до його смерті – три місяці;
– швидка кремація заповідача-відчужувача після його смерті, навіть без дотримання встановлених законодавством правил поховання тощо.
Отже, “з усіх боків” така справа свідчить про недосконалість охорони прав усіх суб’єктів нотаріальних правовідносин, зокрема, виникає необхідність у захисті прав похилих відчужувачів (заповідачів) та нотаріусів.
Так, відчужувачі (заповідачі), особливо похилого віку, опиняються в замкненій ситуації: відступ рідних, вузьке коло спілкування, беззахисність внаслідок похилого віку (іноді навіть неможливість пересування без сторонньої допомоги), наявність цінного майна – все це перетворює їх у потенційних жертв шахраїв.
Нотаріус, у свою чергу, повинен захищати свою честь, гідність та ділову репутацію у зв’язку з посвідченням таких правочинів. Йому треба в багатьох випадках захищатися від безпідставних підозр у пособництві шахраям, але не завжди такі справи пов’язані з необгрунтованими звинуваченнями. Однак сучасна нотаріальна процедура не передбачає можливості відмовити у вчиненні нотаріальної дії особі похилого віку.
Вважаємо, що проблеми можна уникнути за умови використання однієї із законодавчих новел. Так, ч. 1 ст. 1253 ЦК передбачено, що на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. Ця диспозитивна норма передбачає можливість посвідчення заповіту при свідках на вимогу або за бажанням відчужувача (заповідача). При цьому нотаріус не може відмовити в цьому праві заповідачу, але у цій нормі не йдеться про те, ким же мають залучатися до участі у посвідченні заповіту свідки.
На сьогодні нотаріуси не вважають, що ця норма надає реальну можливість захисту їх репутації від безпідставних позовів та звинувачень. Деяким нотаріусам дана норма може здатися зайвим “ярмом” у їхній роботі, хоча насправді – це їх “додаткова страховка”, яка у більшості випадків може у подальшому й не знадобитися, але у разі настання “страхового випадку” нотаріус за її допомогою почуватиме себе у “безпеці”.
При посвідченні заповіту нотаріус має роз’яснювати права та обов’язки сторін. Зокрема, він повинен роз’яснити заповідачу його право відповідно до ч. 1 ст. 1253 ЦК запросити свідків. Дана норма однаково захищає заповідача та самого нотаріуса. Останній же для захисту та перестраховки власних прав та для уникнення проблем у майбутньому має пропонувати і пропагувати заповідачу спосіб посвідчення правочинів у присутності свідків.
Після посвідчення правочину свідки набудуть правового статусу “офіційних” свідків відповідно до ст. 63 ЦПК і в разі виникнення сумніву у достовірності посвідченого правочину мають висловити свої спостереження, які вони зробили під час його посвідчення, якщо суд вважатиме за доцільне їх допитати.
Свідки у даному випадку можуть показати, що при. посвідченні заповіту заповідач не перебував під примусом, він особисто розписався на документі, а також документ посвідчувався у стані осудності заповідача. Це, як правило, має позбавити сумнівів заінтересованих осіб, а тому остання воля заповідача не буде викривлена після його смерті. Для цього саме заповідачу слід запросити не менше двох осіб. При визначенні осіб, які можуть бути свідками, основними критеріями мають бути: відсутність особистої зацікавленості, безсторонність свідка та фізіологічні можливості виконувати таку функцію. Тому з урахуванням ст. 9 Закону України “Про нотаріат” можна стверджувати, що свідками не можуть бути працівники нотаріальної контори, а також обмежено дієздатні та недієздатні; неповнолітні до цієї категорії не належать.
Основним критерієм відбору має бути довіра заповідача даним особам, які потім набудуть статусу свідків. У дореволюційний час широко застосовувалося поняття “відома особа”, “поважна особа”, коли йшлося про запрошення свідків. Зокрема, якщо свідками виступатимуть невідомі у сім’ї або родині люди, то такі свідки викликатимуть додаткову недовіру з боку заінтересованих осіб до посвідчених нотаріусом документів.
Тому дані про свідків обов’язково мають заноситися до посвідчуваних нотаріусом документів, а також слугуватимуть додатковим доказом законності дій нотаріуса. Це положення при застосуванні його на практиці свідчитиме, що присутні при посвідченні документа особи законно знаходилися в нотаріальній конторі, а не примушували заповідача до посвідчення заповіту. Наприклад, якщо серед друзів заповідача свідки не перебували, то заповіт викликає сумніви на предмет їх відповідності останній волі такої особи. Тому насамперед саме з боку заповідача мають запрошуватися свідки.
У частині 5 ст. 1253 ЦК встановлено, що свідки мають знайомитися зі змістом заповіту, прочитати його вголос і підписатися під ним. Отже, свідки стають ознайомленими зі змістом заповіту і в майбутньому можуть свідчити про зміст заповіту, яким вони його запам’ятали. Однак при посвідченні інших нотаріальних актів, спадкового договору та договору довічного утримання вважається можливим не знайомити свідків зі змістом договору, а на його зворотному боці вони ставитимуть свій підпис лише щодо тієї обставини, що вони бачили стан відчужувача і підтверджують його вільну згоду на посвідчення договору. Отже, свідки поставлять свої підписи на правочині, не знайомлячись з його змістом, що відповідає принципу таємниці вчинення нотаріальних дій, та зможуть виступити свідками у суді лише щодо певних обставин, під якими вони й підписуватимуться.
У ч. 2 ст. 1253 ЦК зазначено випадки, в яких присутність двох свідків при посвідченні заповіту є обов’язковою, випадки посвідчення заповітів іншою посадовою, службовою особою, а також випадки, коли фізичні вади заповідача унеможливлюють його ознайомлення зі змістом заповіту (поганий зір, сліпота).
На відміну від чинного ЦК, у ст. 543 ЦК УРСР 1963 року передбачалося підписання іншою особою заповіту, але цікаво була прописана норма: “…заповіт може підписати інший громадянин”, але це не було обов’язковим, і нотаріуси могли навіть особам з фізичними вадами відмовляти в цьому праві.
Вважаємо, що нотаріуси при посвідченні заповіту за участі громадян похилого віку повинні (для власного ж захисту), роз’яснюючи заповідачу його права, пропонувати запросити свідків для посвідчення правочину в їх присутності, попередивши їх про можливі негативні правові наслідки. Отже, у разі подання позову про визнання правочину недійсним з причин неосудності відчужувача, не-справжності його підпису, написання правочину під тиском та інших причин свідки зможуть спростувати ці підозри.
Нотаріус же при звинуваченні його у сприянні одній із сторін зможе викликати свідків, осіб, які були присутніми при посвідченні правочинів, до суду і вони допоможуть спростувати обвинувачення у порушенні нотаріусом законодавства. Це особливо необхідно, коли правочин складається особами похилого віку не в нотаріальній конторі (в лікарні, вдома) або в інших нестандартних ситуаціях, коли нотаріус має сумніви щодо подальшої реалізації правочину.
Заповіт, у якому бере участь або зазначається його потенційний виконавець, може мати місце незалежно від виду заповіту, але доцільність участі виконавця заповіту при безпосередньому посвідченні заповіту обумовлюватиметься такими обставинами: встановленням його повноважень, розміру його винагороди.
Зміст повноважень виконавця заповіту встановлено у ст. 1290 ЦК, але наведений перелік має бути конкретизовано у заповіті або окремому договорі між заповідачем та виконавцем заповіту.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)