Цивільне право України – Дзера О. В. – Судова практика як джерело договірного права
Чинне законодавство України не визнає судову практику джерелом права. За статтею 55 Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р.2 Пленум ВСУ дає роз’яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі необхідності визнає нечинними відповідні роз’яснення вищих спеціалізованих судів (зокрема, ВСУ України, Вищого адміністративного суду України). Крім того, згідно зі ст. 44 цього ж Закону пленум вищого спеціалізованого суду має право надавати роз’яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції. Аналізуючи наведені норми, можна дійти однозначного висновку, що роз’яснення Пленуму ВСУ, пленумів вищих спеціалізованих судів України не є обов’язковими для застосування при розгляді справ відповідними нижчестоящими судами.
Між тим, був період, коли роз’яснення Пленуму Верховного Суду України (в радянський період – Верховного Суду СРСР), ВАСУ (нині – ВГСУ) мали певну юридичну силу.
Так, п. 9 Положення про Верховний Суд СРСР3 Пленуму Верховного Суду СРСР було надано право давати керівні роз’яснення судовим органам із питань судових справ. З цього приводу О. С. Іоффе зазначив, що Верховний Суд СРСР як вищий орган радянської системи вправі видавати обов’язкові для цієї системи та інших осіб, які вступають у відносини з нею, нормативні акти у вигляді постанов Пленуму Верховного Суду СРСР, що мають обов’язкову силу, а відтак вони є джерелом радянського права4.
Згодом Закон України “Про судоустрій України” від 5 червня 1981 р. (ст. 40) встановив обов’язковість керівних роз’яснень ВСУ з питань застосування законодавства для судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують нормативний акт, з якого було дано роз’яснення. Відповідно до ст. 12 Закону України “Про арбітражний суд” від 4 червня 1991 р. також було закріплено обов’язковість роз’яснень ВАСУ для судів та учасників господарських відносин5.
Отже, нормотворча практика вирішення цієї проблеми є мінливою. У юридичній науці це питання не знайшло однозначного вирішення. Так, Є. О. Харитонов та Н. О. Саніахметова, базуючись на положеннях Закону України “Про судоустрій України” 1981 р. та Закону України “Про арбітражний суд” 1991 p., визнають роз’яснення вищих судів джерелом цивільного права. Така сама позиція висловлювалася й іншими авторами. Однак, такі роз’яснення вищих спеціалізованих судових органів є більше підстав розглядати лише як форми тлумачення чинного законодавства, що застосовується судами1. Тобто автор у даному разі ухилився від визнання роз’яснень вищих судових органів джерелом права. Як на наш погляд, не можна недооцінювати вплив керівних роз’яснень вищих судових органів як на формування загалом судової практики, так і на вирішення конкретних справ без посилання судів у своїх рішеннях на відповідні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України чи вищого спеціалізованого суду, багато яких стосується саме норм договірного права. Якщо ЦК України визнав джерелом права звичаї, то не визнавати джерелом права роз’яснення ПВСУ нелогічно і юридично некоректно. Більше того, як на нашу думку, контрагенти відповідного договору не позбавлені права передбачити у договорі застереження про вирішення між ними спорів з урахуванням відповідного роз’яснення ВСУ чи вищого спеціалізованого суду. Варто було б також передбачити в процесуальному законодавстві правило про те, що у разі винесення судом рішення без урахування таких роз’яснень це має бути аргументовано у судовому рішенні.
Між тим, окремі автори і за існуючих умов вважають, що роз’яснення ПВСУ мають правову силу, стають обов’язковими для виконання всіма учасниками судочинства і є джерелом житлового права3.
Особливе місце у системі судочинства займає Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції, рішення якого з питань про відповідність Конституції України законів та інших правових актів BP України та інших актів, передбачених ст. 150 Конституції України, є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Зрозуміло, що його рішення щодо актів цивільного законодавства є джерелом цивільного права.
Статути юридичних осіб також можуть бути джерелом цивільного права, але лише в тій їх частині, в якій визначаються повноваження їх органів щодо укладення договорів. Більше того, органами державної виконавчої влади можуть затверджуватися типові статути, що мають ознаки нормативного акта. Так, постановою КМ України від 16 червня 1998 р. затверджено Типовий статут казенного підприємства, в якому містяться норми про договірні повноваження підприємства щодо відчуження належного йому майна на праві оперативного управління.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)