Цивільне право України – Дзера О. В. – 5. Принцип моральності в цивільному праві
Принципами цивільного права визнаються не лише ті загальні засади, які офіційно визначені в нормах цивільного законодавства, зокрема у ст. З ЦК України, а й ті концентровані правові ідеї, які не знайшли формального закріплення в нормах названого законодавства, однак наявні в більшості цивільно-правових норм.
Так, ми не знаходимо в положеннях ст. З ЦК України вказівки на моральність, однак заперечувати її значення в цивільному праві означало б відкидати визнаний факт, що вітчизняне цивільне право – це “право звичайного еволюційного розвитку держави і суспільства”1. Основні здобутки цього розвитку втілені в ЦК, оскільки саме кодифікація, як підкреслює відомий французький правник, демонструє здатність оновлювати право відповідного суспільства, віддзеркалюючи у ньому цінності свого часу. Отже, моральність є соціальним джерелом цивільного права. Моральний підтекст завжди латентно присутній в самій мові закону і, особливо, в слові “право” (ius, Recht, diritto, droit).
Взаємозв’язок права й моралі є беззаперечним, проте ступінь зв’язку між моральністю та окремою галуззю права залежить від виду суспільних відносин, які регулюються такою галуззю: що більша сфера перетину відносин, на які впливають і норми галузі права, і моральні норми, то тісніший зв’язок між окремими нормами в межах цієї сфери та більш виразний вплив моралі на галузь права. Очевидно, що важко знайти іншу систему норм, яка мала б таку ж велику спільну з мораллю сферу впливу, як цивільне право, що регулює особисті немайнові та майнові відносини між юридично рівними учасниками, отже, регламентує “поточне” життя людини практично від народження до смерті.
Мораль завжди концентровано відображає найвищі цінності суспільства, які в наш час знайшли своє нормативне закріплення в ст. З Конституції України: найвищою соціальною цінністю визнаються людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека. Відповідно, й цивільне право грунтується на загальнолюдських моральних цінностях, пронизане ідеєю верховенства права, що відповідає природним правам фізичної особи та вищій справедливості. Прихильники природно-правової теорії походження прав людини обстоюють думку, що зміст будь-якого права має бути аргументований, виходячи з критеріїв справедливості, розумності, моральних цінностей4.
Законодавець оперує категорією моральності в юридичних конструкціях цивільно-правових норм. Зокрема, у статтях 13, 19, 26, 203, 300, 319 та інших ЦК використовується термін “моральні засади”; у ст. 442 цього ж кодексу – “моральність населення”; в інших законодавчих актах – “суспільна мораль”, “моральні критерії”, “моральність у суспільстві”, “моральність суспільства”, “морально-психологічний стан населення”, “моральне здоров’я населення” та ін.
Деякі фахівці ототожнюють терміни “моральні засади” й “моральність” і прирівнюють їх до поняття “суспільна мораль”. Законодавче визначення останнього закріплено у ст. 1 Закону України “Про захист суспільної моралі”: це система етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість.
Наведене визначення, на жаль, не дає однозначного уявлення щодо змісту категорії моральності. Насамперед, це пов’язано з тим, що моральність, моральні норми, хоч і здійснюють регулятивний вплив на суспільні відносини, не є “правилами поведінки” у цивільно-правовому сенсі, оскільки формують не модель поведінки у вигляді прав та обов’язків, а лише тип поведінки, в межах якого конкретне правило визначається законодавцем або самим суб’єктом права.
Доволі різноманітними видаються й закріплені у наведеному визначенні чинники, які формують уявлення про суспільну мораль: традиційні духовні Й культурні цінності, уявлення про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість. За цих обставин визначення змісту такої оціночної категорії, як “моральні засади”, з одного боку, звужується розумінням “традиційних цінностей”, які можуть суттєво відрізнятися у представників різноманітних етнічних, релігійних, інших соціальних груп, а з іншого боку – істотно розширюється вказівкою на “честь”, “гідність”, “совість”, які відрізняються суб’єктивними уявленнями управомоченої особи.
Підкреслимо, що поняття “суспільна мораль” у контексті згаданого Закону та “моральні засади суспільства” в розумінні положень цивільного законодавства не є тотожними. Суспільна мораль певною мірою відбиває основну ідеологію суспільства, його цивілізаційні цінності на певній стадії розвитку. її основи відображено в конституційних засадах суспільного ладу. Ідея ж відповідності моральним засадам суспільства не привносить ідеологізації у сферу цивільно-правових відносин, оскільки спирається на загальнолюдські цінності. Моральні засади суспільства у цивільному праві віддзеркалюють ту систему усталених поглядів, яка склалася у свідомості людей на основі їх уявлень про добро, людяність, гідність, совість, справедливість і дещо відрізняються й від самого поняття моральності, яке є ще більш загальним. Сучасне ж цивільне право в різноманітних своїх виявах демонструє вплив і суспільної моралі, і моральних засад суспільства (загальнолюдських цінностей), і ще більші моральні ідеали.
Вирізняючи їх вплив на сферу цивільного права, можливо певною мірою розмежувати їх значення. Суспільна мораль є найвужчим за змістом поняттям, її основні ідеї втілені в нормах публічного права, вона впливає і на формування цивільно-правових інститутів чи норм і, зокрема, може асоціюватися в цивільному праві з поняттям публічного порядку. Так, згідно з ч. 2 ст. 228 правочин, який порушує публічний порядок, тобто спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, є нікчемним.
Моральні засади визначають принцип і межі поведінки суб’єкта цивільного права; звернення до них необхідне тоді, коли на це є пряма вказівка закону, зокрема, як у згаданих вище статтях ЦК України. Ідея відповідності моральним засадам суспільства закладена і в інших нормах цивільного права й виявляється, зокрема, вже в положенні ч. 1 ст. 26 ЦК: усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки; що означає однакові можливості для всіх людей, без обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання тощо.
Моральність як ідея відповідності добру і справедливості не визначає конкретного правила поведінки, її приписи виражені у більш загальній формі. Проте вона формує тип поведінки, що має відповідати найвищим людським чеснотам, ідеалам людської свідомості, а отже, стає принципом цивільного права, бо є тим “робочим механізмом”, за допомогою якого, за висловом професора Н. С. Кузнєцової, визначаються межі можливої та належної поведінки учасників цивільно-правових відносин1. Використовуючи цей “робочий механізм”, законодавець конкретизує моральні ідеї в категоріях прав та обов’язків, тобто формулює моделі цивільно-правових норм.
Як ми вже зауважували, в окремих нормах ЦК наголошується на необхідності дотримання моральних засад суспільства. Так, особа повинна додержуватися цієї вимоги, зокрема: при здійсненні цивільних прав (ч. 4 ст. 13); при здійсненні самозахисту (ч. 1 ст. 19); при здійсненні права власності (ч. 2 ст. 319); при визначенні умови в заповіті (ч. 2 ст. 1242).
На випадок недодержання особою вимоги про відповідність моральним засадам суспільства при здійсненні нею своїх прав закон передбачає такі самі наслідки, як і при порушенні інших меж здійснення цивільного права: суд може зобов’язати особу припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (ч. 6 ст. ІЗ)2. Отже, можемо дійти висновку, що дії, які порушують принцип відповідності моральним засадам суспільства у таких випадках, закон визначає як зловживання правом.
Беззаперечним є той факт, що порушення зазначеної вимоги призводить і до інших юридичних наслідків. Так, якщо при здійсненні самозахисту особа використала спосіб, який суперечить моральним засадам суспільства, то шкоду, завдану такими діями іншій особі, має відшкодувати особа, яка застосувала самозахист; якщо ж спосіб не заборонений законом та не суперечить моральним засадам суспільства, то шкоду відшкодовує особа, яка вчинила протиправну дію (ч. 2 ст. 1169). Недодержання у момент вчинення правочину вимоги про те, що зміст правочину не повинен суперечити моральним засадам суспільства, є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215).
На нашу думку, вимога щодо відповідності моральним засадам суспільства відображає позитивний аспект у здійсненні суб’єктивного цивільного права, дозволяє визначати потенційні варіанти поведінки особи, виступає засобом, який забезпечує можливість реалізації її свободи і впливає тим самим на формування конкретного її змісту і обсягу. Врешті, дотримання цієї вимоги стає критерієм правозгідної поведінки суб’єкта цивільного права.
Російський вчений І. Ніколін, який ще сто років тому переймався проблемами моральності, на підтвердження наведених аргументів згадував слова героя роману Б. Ожешко “Аргонавти”: “Моральні принципи залежать від місця, часу, географічного градуса широти та від еволюції… якби небо створило мене стародавнім греком, моїм принципом було б воювати з азіатами за свободу… в середньовіччя я б воював за честь своєї дами серця й підсмажував людей на вогнищах… в Європі я б поважав батька та матір, а на Фіджійських островах – вважався б злочинцем, якби у визначений час не віддав їх смерті…”. Та незалежно від такого розмаїття моральних поглядів і правил, зауважує науковець, безсумнівним залишається той факт, що завжди і всюди люди проводять межу між добрим і злим. Вчений доходить висновку, що загальною ознакою моральності слід визнати оцінку явищ з погляду добра і зла; при цьому вказує на таку важливу особливість: моральній оцінці піддаються лише дії людини, причому виключно тією мірою, якою вони супроводжуються виявом її волі’.
Більшість науковців зазначають, що моральність характеризується наявністю деяких відмінностей у моральних переконаннях людей залежно від рівня їхньої особистої культури, віку, матеріальної забезпеченості тощо. Але такий підхід до розуміння моральності унеможливлює застосування цього поняття як цивільно-правової категорії. Воно може розглядатися і застосовуватися у цивільних правовідносинах виключно за умови універсалізованості: якщо до певного суб’єкта цивільного права в якійсь певній ситуації висунуто конкретну вимогу, то вона може вважатися вимогою моральності лише за умови, якщо могла б бути звернена до будь-якої іншої особи, якби ця вимога виявилася у такій самій ситуації.
Елементи такої вимоги ми знаходимо в п. 6 ч. 1 ст. З ЦК, яка вказує на добросовісність та справедливість. Проте останні є лише сегментами моральності й не охоплюють повною мірою її змісту. Поняття моральності в науці завжди пов’язується з уявленнями про те, що є благо, а що є зло. Очевидно, що універсалізована ідея моральності у сфері цивільних правовідносин, насамперед, має розглядатися як ідея відповідності добру. Звідси виникає необхідність пояснити саме слово “добро”. Його словникове значення зводиться до “всього позитивного в житті людей, що відповідає їх інтересам, бажанням, мріям”.
Отже, принцип моральності охоплює поняття принципів, які закріплено в ст. З ЦК, та виходить за межі їх змісту, включаючи ще дещо. Це “дещо” ми розглядаємо як відповідність “добру”, тобто спрямованість на досягнення всього позитивного в житті фізичної особи, що відповідає її інтересам, бажанням, мріям. Для українського суспільства, де основи суспільного буття впродовж багатьох віків формувалися під впливом християнської моралі, це може бути асоційовано із правилами християнської етичної доктрини: “кожен із нас нехай догоджає ближньому на добро для збудування” [Послання Св. Апостола Павла до римлян; 15:2]; “нехай Ваше добре не зневажається” [там само; 14:16]; “поступаймо доброчесно” [там само; 13:13]; “чини з іншими так, як ти бажав би, щоб чинили з тобою” /Євангеліє від Матвія; 7:12].
Вимога моральності є також одним із вагомих факторів формування змісту цивільно-правових норм, що зумовлюється особливостями відносин, які регулюються нормами цивільного права. Разом із тим, не кожну норму чи інститут цивільного права можна оцінювати з точки зору відповідності її ідеї моральності. Тут ми можемо виділити три групи норм: 1) ті, ефективність яких не залежить від відповідності їх змісту вимогам моралі (зумовлюють сферу, часову та просторову межі дії цивільного законодавства, підстави виникнення цивільних прав та обов’язків, норми, які визначають види (класифікацію) певних цивільно-правових явищ і категорій, норми-дефініції тощо)3; 2) які повинні втілювати ідею моральності; вони встановлюють конкретні права та обов’язки учасників цивільних правовідносин; у деяких з цих норм закладено повну або ж часткову суперечність з принципом моральності; 3) які за своїм змістом не пов’язані з ідеєю моральності, однак їх правильне застосування неможливе без звернення до неї. До останніх ми відносимо норми, в яких використано морально-оціночні поняття: “розумно”, “розумні витрати”, “розумне ведення справ”, “розумна плата”, “розумна ціна”, “розумний строк”, “розумний час”, “нерозумне здійснення права”, “звичаї ділового обороту”, “звичайно”, “вимоги, що зазвичай висуваються”, “звичайний спосіб”, “звичайне використання” та ін.
З урахуванням вимоги моральності законодавець приймає, змінює чи скасовує цивільно-правові норми. Однак, якщо вплив принципу моральності на цивільне право як систему в цілому ми можемо аргументувати вже самим загальновизнаним фактом гуманістичного спрямування цієї галузі права, то для підтвердження ідеї моральності в окремо взятій правовій нормі (що належить до другої з означених вище груп) необхідні конкретніші аргументи.
Згаданий вище російський вчений І. Нікелін писав: “Ми називаємо предмети хорошими (добрими) чи поганими у загальному сенсі відповідно до того, чи добре вони пристосовані для досягнення призначених їм цілей: добрий той ніж, який ріже; добрий той дім, який дає надійний притулок, затишок та бажані зручності. І в моральній сфері слова “добре” і “погане” зберігають той самий сенс: вони вказують на пристосування вчинків до їхніх цілей”. Вчений доходить висновку: моральність означає придатність вчинку (дії) для досягнення визначеної мети; йдеться не про фактичні наслідки окремих вчинків, бо наслідки можуть змінюватися залежно від умов; вчинки та визначення волі є добрими, якщо за своєю природою наділені тенденцією діяти у напрямку удосконалення людського життя (милосердя – добре, бо зменшує людські страждання; неправда – зло, тому що перешкоджає розвитку нормальних людських стосунків)1.
І. Ніколін, звісно, не торкається цивільного права, але це не применшує цінність сформованих ним думок для сучасної цивілістики, адже ми одержуємо ключ до оцінки ідеї моральності, закладеної в нормах цивільного права: придатність передбаченого нормою правила (вчинку, дії) для досягнення визначеної мети.
Іншими словами, ідея моральності в правовій нормі виявляється в тому, що реалізація її змісту спрямована на досягнення позитивного в житті людей, що відповідає їх інтересам, бажанням, мріям (спрямована на благо). Спробуємо виявити це в положеннях ЦК, з’ясовуючи, ідея якого саме позитивного результату закладена в тій чи іншій нормі.
Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними (ч. 1 ст. 30); суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 36), – спрямованість на благо виявляється в тому, що змінюватимуть правовідносини лише дії, які вчиняються свідомо й особою, яка спроможна передбачати й оцінювати їх наслідки, тобто вони бажані для неї.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203). Таким чином, результат дій, які мають юридичне значення, виправдовуватиме очікування учасників, отже, покращує їх життя.
Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч. 6 ст. 203) – позитивний наслідок полягає у тому, що це сприяє захисту інтересів фізичних осіб, які через свою неповнолітність чи за станом здоров’я є вразливішими порівняно з іншими суб’єктами цивільного права.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (ч. 1 ст. 216), – це сприяє благу, бо забезпечуються майнові інтереси кожного учасника.
Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (ч. З ст. 277). Це відповідає інтересам особи, адже в жодному разі честь особи як найвища соціальна цінність не повинна бути безпідставно поставлена під сумнів, добропорядність кожної людини припускається.
Особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі (ч. 1 ст. 337). Позитивна спрямованість очевидна, адже майно повертається особі, яка має на нього права.
У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів (ч. І ст. 362). Позитивний результат полягає в тому, що співвласник, який володіє Й користується майном, звик до нього, одержує можливість стати одноосібним власником майна й бути убезпеченим від неприємних для нього наслідків зміни співвласника.
За наявності у роботі істотних відступів від умов договору підряду або інших суттєвих недоліків замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків (ч. 2 ст. 852). Отже, замовник може не приймати результат роботи, який не виправдовує його очікування, тощо.
Особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, має право вимагати від цієї особи відшкодування фактично зроблених витрат, якщо вони були виправдані обставинами, за яких були вчинені дії (ч. 1 ст. 1160). Спрямованість на позитивне полягає у відповідності інтересам особи, яка зазнала необхідних витрат задля забезпечення чужого інтересу.
Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину (ч. 4 ст. 1193). Моральність зобов’язує поблажливо поставитися до особи, яка перебуває у скрутному матеріальному становищі (враховуючи той факт, що вона не вчинила найбільш небезпечного правопорушення).
Моральність виявляється вже у спрямуванні кожної норми, яка встановлює правила поведінки суб’єкта цивільного права, на настання відповідного належного правового результату, а норми, яка визначає правовий режим об’єкта, – на те, щоб він міг бути коректно використаний для досягнення мети і задоволення інтересів особи тощо. Ідея моральності в договірному праві виявляється в тому, що кожне положення спрямоване на безперешкодне настання очікуваного правового наслідку. Існування норми, яка перешкоджає цьому й створює імовірність настання іншого, аніж очікуваний результат, можливе, й це може вступати чи не вступати в суперечність з ідеєю моральності.
Так. відповідно до ч. 1 ст. 727 дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров’я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей. Отже, очікуваний обдаровуваною особою результат – стати власником майна – змінюється на користь ідеї моральності, згідно з якою особа, яка негідно поводиться, не заслуговує на такі дарунки й може бути їх позбавлена. Тут і в інших подібних випадках, де цей наслідок (ненастання очікуваного результату) зумовлений негідною поведінкою сторони, немає порушення вимоги моральності.
Інший приклад знаходимо в ч. 1 ст. 724: дарувальник має право відмовитися від переданим дарунка у майбутньому, якщо після укладення договору його майновий стан істотно погіршився. У даній ситуації вимога моральності диктує передати обіцяне в подарунок навіть за умови погіршення власного майнового статусу; відступ від неї зроблено законодавцем з метою не допустити можливості примусового (у разі винесення судового рішення про виконання договору дарування) несправедливого призведення дарувальника до скрутного майнового стану.
Зазначимо також, що серед тих норм цивільного права, які, на нашу думку, повинні втілювати ідею моральності (встановлюють конкретні права та обов’язки учасників цивільних правовідносин), різні норми та інститути неоднаковою мірою підпорядковуються принципу моральності. Так, у формуванні положень, що регулюють відносини, які не виражають безпосереднього обміну товарів на гроші, зокрема дарування, позичка, окремі види зберігання, надання дрібних послуг, безоплатне доручення, особисті немайнові відносини тощо, моральність як ідея регулювання цих відносин та принцип здійснення суб’єктивних цивільних прав превалюють. Більшість норм, що регулюють майнові правовідносини (відносини власності, міни, найму, спадкування тощо), грунтуються на моральних принципах. Певна група норм, які регулюють товарно-грошові правовідносини (поставка, перевезення, розрахунково-кредити і правовідносини), значно меншою мірою враховує принцип моральності або ж навіть може за змістом йому суперечити. Подібні розходження, на думку науковців, цілком допустимі. Зокрема, відомий цивіліст О. С. Йоффе зазначав, що цивільне право, яке регулює вартісно-майнові відносини, “не в змозі вимагати більшого, ніж те, що сумісне з їх характером; недотримання ж моральних вимог, що виходять за ці межі, спричиняє й завжди спричинятиме певну реакцію з боку суспільства, але не повинно зумовлювати застосування цивільно-правової санкції”1. Однак на сьогодні, як ми вже впевнилися, недодержання особою вимоги про відповідність моральним засадам суспільства при здійсненні нею своїх прав, незалежно від виду цивільних правовідносин, може призвести до запровадження певної санкції: суд може зобов’язати особу припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (ч. 6 ст. 13).
Сучасне цивільне право покликане охороняти інтереси приватної особи, звідси – його гуманістичне спрямування, спрямування до забезпечення суб’єктивних цивільних прав особи, свободи особистості. Саме з урахуванням цього розвивається й змінюється цивільне законодавство2, й, зокрема, у чинному ЦК з’явилася низка нововведень, які слід розцінювати як наслідок впливу принципу моральності.
Яскравим прикладом моральної спрямованості норм цивільного права є положення ч. 1 ст. 1161: шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у повному обсязі.
Наведемо приклад, коли законодавець змінює правову норму, на наш погляд, також відповідно до вимоги моральності. Так, ст. 46 ЦК УРСР містила положення про те, що недодержання простої письмової форми; що вимагається законом, позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків. У редакції чинного ЦК аналогічне положення ч. 1 ст. 218 вказує на те, що заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин має доводитися письмовими доказами, засобами аудіо -, відеозапису та іншими доказами; й рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків. Запровадивши таку непомітну, на перший погляд зміну, законодавець, зрозуміло, узгоджує це положення з принципом презумпції вини боржника в цивільному праві. Проте, цим забезпечується і відповідність до вимоги моральності: по-перше, внаслідок такої зміни становище особи, яка є потерпілою (оскільки протилежна сторона заперечує свої зобов’язання перед нею), не ускладнюється необхідністю доведення факту дійсності зобов’язання, цей тягар покладається на особу, яка поводиться недоброчинно; по-друге, презюмується доброчинність позивача, адже з цього положення випливає презумпція існування правочину.
Зазначимо також ще один інститут цивільного права, поява якого у вітчизняному праві, на думку відомого російського правознавця С. С. Алексеева, свідчить про гуманізацію правової системи, її наближення до “права цивілізованих народів”, – відшкодування моральної шкоди. Його запровадження покликане захищати інтереси особистості і є одним з виявів спрямованості цивільного права на пріоритет і найвищу значимість невід’ємних прав і свобод особи.
Принцип моральності є тією першоосновою, тією ідеєю, яка пронизує не лише самостійно взяті юридичні конструкції чи кожен окремий інститут або ж принцип цивільного права, а власне систему як цілісне явище, всю цивільно-правову матерію, детермінує її розвиток, забезпечує її ефективність і дозволяє їй виконувати унікальні функції.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)