Цивільне право України – Дзера О. В. – 4. Види цивільних правовідносин
У контексті дії механізму цивільно-правового регулювання вагоме значення має питання про правильну юридичну кваліфікацію цивільних правовідносин. Адже саме від визначення їх видової належності залежить той чи інший висновок щодо змісту прав і обов’язків сторін, а також допустимих способів захисту прав та інтересів учасників цих відносин. Зазначене зумовлює доцільність класифікації всієї сукупності цивільних правовідносин у межах певним чином упорядкованої системи, кожен елемент якої характеризується власними особливостями юридичного змісту та об’єктів, що відрізняють ту чи іншу групу цивільно-правових відносин.
Насамперед, з огляду на предмет цивільно-правового регулювання, наявність або відсутність економічного змісту в певних суспільних відносин й істотні відмінності між двома великими групами об’єктів цивільних прав (немайновими і майновими благами) виділяють особисті немайнові та майнові цивільні правовідносини. Своєю чергою, особисті немайнові відносини поділяються на відносини, пов’язані й не пов’язані з майновими.
Майнові правовідносини опосередковують статику і динаміку цивільного обороту – суспільні відносини з приводу створення, приналежності, володіння, користування, розпорядження й переміщення різноманітних матеріальних благ. Майновий зміст мають також і відносини з розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, хоча вони й є похідними щодо відповідних особистих немайнових відносин (відносин авторства).
Особисті немайнові правовідносини за визначенням мають суто немайновий зміст, їх об’єктами є виключно немайнові блага, які за жодних обставин не можуть розглядатися як товар – життя, здоров’я, ділова репутація тощо. Хоча, як зазначалося, немайнові відносини, що складаються з приводу створення об’єктів права інтелектуальної власності, є тісно пов’язаними з майновими відносинами. Річ у тім, що можливість використання результатів творчої діяльності іншими особами та наявність у них інтересу щодо такого використання уможливлює перехід майнових прав інтелектуальної власності від однієї особи до іншої.
Відмінності у об’єктах цивільних прав, а також у правовому регулюванні статики й динаміки цивільних майнових відносин зумовлюють необхідність закріплення осібних правових режимів регламентації речових та зобов’язальних відносин. Так, речові правовідносини опосередковують суспільні відносини з приводу здійснення панування над речами – конкретними об’єктами матеріального світу. Тому загибель речі з необхідністю спричинює припинення речових відносин.
Правовідносини цього виду характеризує юридична зв’язаність уповноваженої особи зі всіма іншими суб’єктами цивільного права, на яких покладено пасивний обов’язок не перешкоджати реалізації наданих їй можливостей. Примітною ознакою речових правовідносин є так зване право слідування, яке гарантує збереження за уповноваженою особою повноважень щодо володіння і користування річчю попри ймовірну зміну її власника.
Натомість зобов’язальні правовідносини постають головним чином як юридична форма забезпечення товарно-грошового обороту, тобто процесу еквівалентного обміну та іншого переміщення матеріальних благ. Тут уповноваженій особі завжди протистоїть конкретний зобов’язаний суб’єкт (кілька суб’єктів), котрий, як правило, повинен вчинити на користь іншої сторони визначені змістом зобов’язання активні дії. Найчастіше зобов’язальні відносини мають строковий характер, тоді як речові відносини власності відрізняє притаманна їм умовна безстроковість. Залежно від підстав виникнення зобов’язання поділяють на договірні та недоговірні.
За функціональним спрямуванням правових норм, якими врегульовано різні цивільні правові відносини, останні, зокрема, поділяються на регулятивні та охоронні. Якщо перші розраховані на нормальний перебіг цивільних відносин і визначають правомірну поведінку їх учасників, то другі є наслідком вчинення цивільного правопорушення, що може поставати у формі порушення або чужого суб’єктивного цивільного права, або самих тільки обов’язкових для особи приписів цивільного законодавства. В рамках охоронних правовідносин відбувається застосування засобів захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів – зокрема тих з них, які пов’язані зі зміною чи припиненням порушених правовідносин або є заходами цивільно-правової відповідальності.
Ступінь індивідуалізації учасників цивільних правовідносин або, точніше, конкретизації суб’єкта цивільного обов’язку зумовлює поділ цивільних правовідносин на абсолютні й відносні. Оскільки у абсолютних правових відносинах право уповноваженої особи забезпечується обов’язком пасивного типу, покладеним на всіх решту учасників цивільних відносин, то у своєму нормальному, непорушеному стані вони зазвичай начебто й не привертають особливої уваги. Певний виняток тут становлять хіба що випадки невизнання, оспорювання або існування іншої невизначеності щодо приналежності особі якого-небудь абсолютного цивільного права безпосередньо майнового або пов’язаного з майновим змісту. В такому разі наявність відповідних абсолютних правовідносин встановлюється через подання спеціальних позовів про визнання права власності, авторства, приналежність виключних майнових прав інтелектуальної власності.
Проте найчастіше наявність абсолютних правовідносин встановлюється у зв’язку з необхідністю захисту фактично порушених абсолютних майнових чи немайнових прав уповноваженого суб’єкта, що вимагає застосування засобів активного впливу на правопорушника або інших осіб. До речі, саме крізь призму вчиненого правопорушення найбільш наочно увиразнюються як відмінності, так і взаємозв’язок абсолютних і відносних правових відносин. Йдеться про те, що внаслідок порушення чужого абсолютного цивільного права можуть виникати відносини цивільно-правової відповідальності, змістом яких є відшкодування (компенсація) завданої уповноваженій особі майнової чи немайнової (моральної) шкоди. Ці відносини, на відміну від порушених абсолютних правовідносин, передбачають наявність цілком визначеного заподіювача шкоди і суб’єкта відповідальності, а тому вони є відносними. Тобто виникає ситуація, коли поряд з умовно постійним неперсоналізованим правовим зв’язком, що може продовжувати існувати з приводу певного об’єкта між уповноваженим суб’єктом і всіма іншими особами (включно з правопорушником), виникають індивідуалізовані правові відносини між потерпілим і конкретним суб’єктом відповідальності, на якого покладається обов’язок надати належну потерпілому компенсацію.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)