Цивільне право України – Дзера О. В. – 4. Елементи права власності за цивільним законодавством
Визначальними елементами права власності є його суб’єкти й об’єкти, правомочності та обов’язки власника.
У частині 2 ст. 318 визначається коло суб’єктів права власності, серед яких безпосередньо названо лише Український народ, а щодо інших суб’єктів дається відсильне посилання на ст. 2 ЦК. З урахуванням змісту цієї статті суб’єктами права власності, таким чином, можуть бути: а) фізичні та юридичні особи; б) Український народ, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти цивільного права. Особа, яка набула майно у власність, вважається його власником.
Обсяг правомочностей українських суб’єктів права власності значною мірою взаємопов’язаний з її поділом на відповідні форми. Так, фізичні та юридичні особи є суб’єктами права приватної власності, Український народ і держава є
Суб’єктами права державної власності, територіальні громади є суб’єктами права комунальної власності. Новий ЦК прямо не передбачає поділу власності на форми власності чи права власності, на відміну від Закону України “Про власність”. Однак потреба в такому поділі існує, оскільки може мати певне практичне значення. Відповідно до ст. 17 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” до Єдиного державного реєстру мають вноситися, зокрема, відомості про форму власності юридичної особи.
У багатьох законодавчих актах зберігається закріплення права колективної власності. Тенденція до трансформації права колективної власності у право власності юридичних осіб набула поширення після прийняття в 1996 р. Конституції України. Так, відповідно до Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності, а її суб’єктами можуть бути громадяни, юридичні особи, територіальні громади та держава (статті 78, 80). Однак у ГК України передбачено конструкцію поділу права власності на окремі її форми, у тому числі право колективної власності для визначення видів та організаційно-правових форм підприємств (статті 63, 93).
Законом України від 19 червня 2003 р. № 980-IV ст. 316 ЦК була доповнена ч. 2, яка передбачає право довірчої власності як особливий вид права власності, що може виникати безпосередньо на підставі закону або договору управління майном. Чинне законодавство поки що не містить норм, які б безпосередньо передбачали конкретні випадки виникнення права довірчої власності в силу вказівки закону. Виникнення права довірчої власності за договором управління майном та його зміст визначаються за правилами статей глави 70 “Управління майном” та окремими законами, зокрема “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”, “Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю”.
Інститут довірчої власності є новим у цивільному праві України, а тому поки що немає усталених наукових поглядів у цивілістичній науці щодо його функціонування на практиці. Як відомо, довірча власність притаманна країнам англосаксонської системи права, тоді як цивільне право України належить до системи континентального права Європи. Все це може спричиняти неоднозначні судження щодо правової природи права довірчої власності. Так, у науково-практичній літературі зазначалося, зокрема, що хоча законодавство і називає в ст. 1033 управителя довірчим власником, але він таким не стає, і власником продовжує бути установник, який передає управителю не свої повноваження (вони залишаються у власника), а можливість їх реалізації1. Така позиція має певне підгрунтя, адже важко віднайти аргументи для визнання повноцінності довірчої власності. Однак не можна недооцінювати і правовий статус довірчого власника, адже законом право довірчої власності беззастережно визнається особливим видом права власності, а управитель – хоч і довірчим, але все-таки власником. Якщо враховувати тимчасовий характер перебування майна в режимі права довірчої власності, то більш коректно розглядати довірчу власність як тимчасову “квазівласність”, а довірчого власника – тимчасовим власником з обмеженими договором або законом повноваженнями.
Частина 2 ст. 318 закріплює рівність усіх суб’єктів права власності перед законом. Тут мається на увазі юридична, а не фактична рівність суб’єктів права власності, адже остання існує далеко не завжди. Наприклад, великі акціонерні товариства, безперечно, можуть мати значно більші фінансові можливості, ніж фізичні особи-підприємці, а відтак, у них різні можливості щодо укладення договорів, придбання майна у власність, одержання доходів тощо.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)