Цивільне право України – Дзера О. В. – 3. Зміст цивільних правовідносин
Зважаючи на те, що правові відносини виникають як результат цілеспрямованого нормативного впливу на фактично існуючі суспільні відносини, правознавці виокремлюють юридичний і фактичний зміст правовідносин1. Ми поділяємо висловлену О. С. Іоффе думку про те, що юридичний зміст цивільних правовідносин становлять суб’єктивні права і обов’язки їх суб’єктів, а матеріальний – ті суспільні відносини, які через відповідні правовідносини одержують своє юридичне закріплення.
Вищенаведений погляд на юридичний зміст правовідносин як на сукупність взаємно кореспондуючих суб’єктивних юридичних прав і обов’язків нині можна вважати загальноприйнятим. Натомість із приводу визначення фактичного змісту правових відносин загалом і цивільно-правових зокрема в юридичній літературі спостерігаються помітні розбіжності. Інколи, наприклад, фактичний зміст правовідносин убачають у реальній поведінці суб’єктів3 або реально здійснюваних діях учасників правовідносин, спрямованих на реалізацію їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.
О. Ф. Скакун, виділяючи матеріальні й юридичні передумови виникнення правових відносин, співвідносить із зазначеними передумовами матеріальний і юридичний зміст правовідносин. При цьому вона тлумачить їх матеріальний зміст як реальні дії з використання і здійснення суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків; фактичну поведінку (дії чи бездіяльність), що її уповноважений суб’єкт може, а зобов’язаний – повинен здійснити.
М. Д. Єгоров під змістом цивільних правовідносин розуміє взаємодію їх учасників, яка здійснюється відповідно до суб’єктивних прав і обов’язків останніх. Самі ж належні зазначеним суб’єктам права і обов’язки він розглядає як правову форму цивільних правовідносин, а поведінку їх суб’єктів, спрямовану на різного роду матеріальні та немайнові цінності, – як об’єкт цих правовідносин6. Означена позиція була піддана справедливій критиці з боку інших членів авторського колективу підручника, в написанні якого брав участь М. Д. Єгоров. Адже очевидно, що за пропонованого підходу зникають відмінності між власне правовідносинами та їх реалізацією.
Співвідношення юридичного і фактичного змісту цивільних правовідносин може розкриватися й з використанням дещо іншої термінології. Так, Є. О. Харитонов воліє говорити не про фактичний, а про соціальний зміст цивільних правовідносин, який характеризується через ті суспільні відносини, юридичною формою котрих є відповідний правовий зв’язок.
Подекуди правознавці спеціально наголошують на вольовому змісті правових відносин загалом і цивільних зокрема. Причому в такій площині може йтися як про об’єктивне, так про і суб’єктивне втілення вольового начала: перше пов’язане з цілеспрямованою діяльністю держави з регулювання суспільних відносин; друге – з суб’єктивним волевиявленням учасників правовідносин, які своїми діями ініціюють виникнення різного роду правових зв’язків. Уявляється, однак, що спеціальне виокремлення державно-вольового змісту цивільних правовідносин не може якимсь чином сприяти виявленню їх суті і фактично є своєрідним перифразом тези про нормативний характер правового регулювання.
Що стосується суб’єктивного вольового аспекту, то він зовсім не завжди супроводжує як виникнення, так і динаміку цивільних правовідносин. Особливо наочно це демонструють приклади тих відносин цивільної відповідальності, які виникають незалежно від вини правопорушника (скажімо, відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки). Тут ні той, хто безпосередньо завдав шкоди, ні якась третя, відповідальна за нього особа, ні, тим паче, потерпілий, як правило, не бажають, не усвідомлюють і не передбачають виникнення конкретної можливості завдання шкоди і спричинених цим фактом відносин з приводу її відшкодування.
У ситуації припинення смертю боржника зобов’язання, яке є нерозривно пов’язаним з цією особою і тому не може бути виконане іншим суб’єктом, також неможливо угледіти цілеспрямовану суб’єктивну вольову діяльність. Схожим буде й результат аналізу вольового зрізу відносин спадкування, в яких спадкоємцями за законом є малолітні особи – напевно, зайве говорити, що за звичайних умов ні померлий спадкодавець, ні малолітній спадкоємець не прагнуть (немовля, очевидно, взагалі не здатне сформувати такого роду бажання) відкриття спадщини.
Звичайно, зазначене не означає заперечення іманентно притаманної об’єктивному цивільному праву функції здійснення правового впливу саме на усвідомлену і вольову поведінку осіб. Проте слід враховувати, що завдання правової регламентації цивільних відносин ніяк не вичерпуються самим лише таким впливом.
Суб’єктивне цивільне право є центральним елементом цивільних правовідносин, тому що через нього досягається мета правового регулювання у сфері відносин юридично рівних, автономних у здійсненні свого волевиявлення, відокремлених у організаційному і майновому плані суб’єктів – задоволення їх приватних інтересів. Традиційно суб’єктивне цивільне право характеризується як міра, або вид і міра1, дозволеної поведінки учасника цивільних правовідносин. Оскільки ж суб’єктивному цивільному праву вповноваженого суб’єкта неодмінно кореспондує суб’єктивний цивільний обов’язок зобов’язаної особи, то його, своєю чергою, можна визначити як міру (вид і міру) належної поведінки цієї особи.
Зміст суб’єктивного цивільного права розкривається через закладені в ньому можливості, які покликані забезпечити задоволення відповідних інтересів учасника цивільних правовідносин. До цих можливостей (їх ще називають правомочностями, повноваженнями або окремими правами) зараховують: 1) можливість суб’єкта цивільного права самому діяти у той чи інший спосіб (право на власні дії), вчиняти певні дії як фактичного, так і юридичного змісту, або утримуватися від їх вчинення; 2) можливість вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб (правомочність вимоги, або “право на чужі дії”); 3) можливість захищати своє цивільне право або інтерес у формах і у спосіб, що встановлені законом (правомочність захисту) – зокрема, шляхом звернення до компетентного юрисдикційного органу або через здійснення самозахисту.
Водночас у цивілістичній літературі зустрічаються критичні оцінки виділення такої тріади можливостей, оскільки “суб’єктивне право не було б правом, якби його існування не забезпечувалося заходами державного примусу. Тому можливість вдатися у необхідних випадках до примусової сили державного апарату існує не паралельно з іншими закріпленими у суб’єктивному праві можливостями, а властива їм самим, так що без цього вони не були б юридичними можливостями”. Втім, попри теоретичну слушність наведеного зауваження, навряд чи варто заперечувати практичну доцільність виокремлення серед передбачених суб’єктивним цивільним правом правомочностей поряд з правом на власні й чужі дії також і права на захист.
Виняткова значимість і “повсюдність” останнього як іманентної властивості кожного суб’єктивного права яскраво виявляється у тому, що більшість цивільних прав передбачає існування тільки двох можливостей – вимоги і захисту. Саме цим відрізняються права учасників зобов’язальних правовідносин, де задоволення інтересу кредитора пов’язане з вчиненням боржником дій, спрямованих на передачу суб’єкту права вимоги речей, виконання робіт, надання послуг, сплати належних йому коштів. У разі порушення зобов’язання кредитор вправі на власний розсуд вжити прийнятних для нього заходів захисту – зокрема звернутися до суду з позовом про примусове виконання зобов’язання в натурі, стягнути з несправної сторони неустойку, у передбачених законом або договором випадках відмовитися від договору або вимагати його розірвання у судовому порядку.
Не змінює стан речей і те, що суть окремих зобов’язань передбачає можливість їх виконання власними силами уповноваженої сторони або іншими залученими нею особами, однак за рахунок несправного боржника. Річ у тім, що у таких ситуаціях усе одно йдеться про вчинення дій, обов’язок здійснення яких було покладено на зобов’язаного суб’єкта, тільки замість невиконаного на нього покладається обов’язок надати кредиторові відповідну грошову компенсацію.
Тобто тут гроші як універсальна міра вартості фактично виконують функцію такого собі сурогату невиконаного.
Приміром, згідно з п. 1 ч. З ст. 776 ЦК, якщо наймодавець не провів капітального ремонту речі, що перешкоджає її використанню відповідно до призначення та умов договору, наймач має право відремонтувати річ, зарахувавши вартість ремонту в рахунок плати за користування річчю, або вимагати відшкодування вартості ремонту. А відповідно до ч. З ст. 849 ЦК у випадку, коли під час виконання роботи стане очевидним, що вона не буде виконана належним чином, замовник набуває право призначити підрядникові строк для усунення недоліків, а в разі невиконання цієї вимоги – відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення роботи іншій особі за рахунок підрядника.
На відміну від суб’єктивних цивільних прав учасників зобов’язальних правовідносин, правові конструкції абсолютних прав суб’єктів права власності або суб’єктів виключних майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності побудовані на основі єдності всіх трьох вищезгаданих правомочностей. Так, власник речі може: володіти, користуватися і розпоряджатися нею на власний розсуд, якщо при цьому не порушуються визначені законом межі здійснення суб’єктивного права власності (таким чином реалізується так зване право на власні дії); вимагати від інших осіб, щоб вони не порушували належне йому абсолютне право на річ (“право на чужі дії”); звернутися до суду з позовом про витребування свого майна з чужого незаконного володіння або про усунення перешкод у користуванні річчю, а у межах необхідної оборони власник може фізично перешкоджати протиправному посяганню на належну йому річ (право на захист). Так само і суб’єкт виключних майнових прав на об’єкт інтелектуальної власності має право використовувати його на власний розсуд, дозволяти використання цього об’єкта іншими особами, перешкоджати його неправомірному використанню, в тому числі забороняючи таке використання. Нарешті, кожна особа може звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності.
Зазначене підтверджує наявність нерозривного генетичного зв’язку між передбаченими суб’єктивним цивільним правом можливостями діяти на власний розсуд і вимагати певної поведінки від інших осіб з правом (правомочністю) на захист. Крім того, викладене засвідчує існування істотних структурних відмінностей у змісті суб’єктивних цивільних прав, якими наділяються суб’єкти різних за своїм фактичним (матеріальним, соціальним) змістом цивільних правовідносин.
Нарешті, завершуючи огляд можливостей, передбачених суб’єктивним цивільним правом, варто звернути увагу й на виділення окремими правознавцями в структурі його змісту самостійної можливості користуватися на основі даного права певним соціальним благом.
На підставі викладеного суб’єктивне цивільне право можна визначити не тільки як вид і міру дозволеної поведінки уповноваженої особи, ай як сукупність наданих цій особі правових можливостей, покликаних забезпечити якомога повнішу реалізацію її законних інтересів щодо матеріального або нематеріального блага, що е об’єктом правовідносин, у яких вона бере участь.
Існування цивільних правовідносин передбачає сувору кореляцію суб’єктивних прав і обов’язків учасників відповідного правового зв’язку. Тобто обов’язки зобов’язаного суб’єкта мають забезпечувати належне здійснення прав уповноваженої особи. При цьому діяти або утримуватися від певних дій зобов’язаний суб’єкт повинен щодо конкретного соціального блага, яке є об’єктом суб’єктивного цивільного права протилежної сторони1. Звідси суб’єктивний цивільний обов’язок можна визначити як установлений в інтересах уповноваженої особи і забезпечений можливістю застосування заходів цивільно-правового захисту вид і міру належної поведінки зобов’язаної особи.
У науці цивільного права виділяють обов’язки активного і пасивного типу. Перші пов’язані із зобов’язувальними правовими приписами, тоді як другі – з правовими заборонами.
Обов’язки активного типу, як правило, покладаються на боржників у зобов’язанні, оскільки передача майна та інформації, виконання робіт, надання послуг, сплата грошей, створення і використання результатів творчої, інтелектуальної діяльності передбачають необхідність вчинення конкретних дій, спрямованих на задоволення інтересу кредитора щодо отримання відповідного блага. Існування цих обов’язків неможливе без персоналізації зобов’язаної особи, чому має передувати відповідний юридичний факт, який і зумовлює виникнення правовідносин з чітко визначеними учасниками на кожній стороні. Активні обов’язки зазвичай прямо закріплюються і деталізуються в нормах законодавства, умовах договорів, адміністративних актах, рішеннях судів.
Натомість покладання на особу обов’язків пасивного типу випливає переважно із норм, які визначають загальний зміст правового статусу учасників цивільних відносин. Адже на всіх суб’єктів цивільного права в силу закону покладаються так звані абсолютні цивільні обов’язки, які вимагають утримуватися від учинення дій, що можуть порушити належне будь-якій іншій особі особисте немайнове право (наприклад, право на життя, право на повагу до гідності та честі, право на недоторканність житла, особисте немайнове право авторства) або суб’єктивне право власності чи виключне майнове право на використання об’єкта інтелектуальної власності.
Обов’язок утримуватися від якихось дій найчастіше встановлюється у непрямій формі, його наявність виводиться із самої суті закріплених у законодавстві абсолютних (які охороняються “від всіх і кожного”) суб’єктивних цивільних прав, принципів цивільного права, моральних засад суспільства, змісту окремих охоронних норм тощо. Саме з правових норм, які встановлюють відповідальність за завдання позадоговірної шкоди і моральних засад суспільства, випливає висновок про абсолютний обов’язок кожного не завдавати шкоди іншим особам. Тому згідно з приписами статей 1166 і 1167 ЦК винне заподіяння майнової або моральної шкоди зумовлює застосування відповідальності у вигляді покладання на правопорушника обов’язку відшкодувати завдану шкоду в повному обсязі. Тобто порушений пасивний обов’язок замінюється новим обов’язком активного типу, який може бути реалізований у примусовому порядку.
Пасивні обов’язки подекуди формалізуються у загально-регулятивних положеннях законодавства. Скажімо, відповідно до ст. 13 ЦК кожна особа при здійсненні своїх прав зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; ст. 525 ЦК забороняє односторонню відмову від зобов’язання або односторонню зміну його умов, якщо інше не встановлено договором або законом.
Обов’язок пасивного типу може бути встановлений також сторонами у договорі – скажімо, учасники правовідносин спільної власності можуть укласти договір, у якому визначити такий порядок використання спільного майна, за яким тому чи іншому співучасникові заборонятиметься вчиняти певні дії щодо всього або частини зазначеного майна. Розглянемо інший приклад: згідно з абз. 2 ч. З ст. 1108 ЦК видача виключної ліцензії унеможливлює використання ліцензіаром об’єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачу ним іншим особам ліцензій на використання цього об’єкта у зазначеній сфері. Отже, в такій ситуації на підставі ліцензійного договору у ліцензіара виникатиме саме пасивний обов’язок перед ліцензіатом.
Поєднання певної сукупності прав і обов’язків визначає структуру цивільних правовідносин, яка може бути простою, складною і комплексною. У простих правовідносинах одному праву уповноваженої особи кореспондує один обов’язок зобов’язаного суб’єкта, який, проте, сам не наділений правом вимоги до іншої сторони. Такі правові відносини називають односторонніми. їх ілюструє модель договору позики без нарахування процентів, за яким позикодавець має право вимагати повернення боргу, а позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві суму позики.
Складну структуру мають взаємні (двосторонні, з правами і обов’язками у кожної сторони) правовідносини, в яких кожна сторона є уповноваженою з погляду належного їй права вимоги і зобов’язаною з огляду на звернене до неї право вимоги контрагента. До того ж у складних правових відносинах основні права і обов’язки сторін можуть бути ускладненими додатковими, які конкретизують механізм реалізації цих правовідносин, а у договорах найчастіше закріплюються спеціальні умови щодо кількості, якості, строків, порядку здійснення розрахунків, відповідальності, способів забезпечення виконання основного зобов’язання тощо.
Слід мати на увазі й те, що у загальній теорії держави і права прості й складні правовідносини подекуди розрізняють не за насиченістю їх юридичного змісту, а за кількістю учасників. У такому разі простими вважаються правовідносини, в яких беруть участь лише два суб’єкти, а складними – правовідносини між більшою кількістю осіб.
Комплексну структуру мають правові відносини, що виникають на підставі договорів змішаного типу і складаються з відносно цілісних структурних елементів, які здатні конституювати окремі різновиди самостійних договірних відносин. Вочевидь, не тільки складними, а й комплексними можна вважати і деякі правові відносини, що виникають із окремих прямо пойменованих законодавцем договорів. Такими є правовідносини непрямого лізингу, які передбачають участь у них трьох сторін, пов’язаних, проте, двома двосторонніми правочинами. У цих правовідносинах лізингодавець передає або зобов’язується передати лізингоодержувачеві у користування майно, що належить лізингодавцеві на праві власності і було спеціально придбане ним у постачальника відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов, на певний строк і за встановлену плату (ч. 1 ст. 806 ЦК). Наведена договірна конструкція передбачає встановлення складних правових зв’язків двох видів: між лізингодавцем (покупцем) і постачальником (продавцем) – на підставі договору поставки, та між лізингодавцем і лізингоодержувачем – на підставі договору лізингу. Втім, постачальник у силу закону (ч. 1 ст. 808 ЦК) також є стороною лізингових відносин і несе обов’язки перед лізингоодержувачем – зокрема, на постачальника покладається відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)