Цивільне право України – Дзера О. В. – 3. Загальна характеристика окремих способів захисту права власності
Віндикаційний позов
Одним із найдавніших і ефективних речово-правових способів захисту права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей спосіб дістав назву віндикації (від лат. vindico – захищаю, заявляю претензію, вимагаю). її застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, але він не може його здійснювати, оскільки річ вибула із його володіння і перебуває у неправомірному (незаконному) володінні іншої особи. Тобто віндикаційний позов – це позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі.
Віндикаційний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке, не втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом у володіння інших осіб. За таких умов право власності начебто слідує за річчю, що забезпечує абсолютність і непорушність цього права. На таких же правових засадах побудована ст. 388 нового ЦК України, яка регламентує віндикацію.
Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а Й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою (“титулом”).
Титульними володільцями вважаються особи, які володіють майном за цивільно-правовими договорами (майнового найму (оренди), підряду, зберігання, застави та ін.), особи, які володіють майном на праві господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом. Зрозуміло, що позивач має підтвердити своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, договір тощо). Не є безспірним доказом належності майна юридичній особі на праві власності, на праві повного господарського відання чи праві оперативного управління перебування майна на її балансі, оскільки останній є формою ведення бухгалтерського обліку1, а не право встановлюючим документом, що безпосередньо засвідчує право власності. Однак факт перебування майна на балансі підприємства (організації) суди можуть розглядати як один із доказових засобів з урахуванням правової підстави зарахування його на баланс, особливостей майна та інших обставин.
Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.
Віндикаційний позов має грунтуватися не лише на нормах матеріального права. Він повинен відповідати також вимогам процесуального права, зокрема; які визначають процесуальні вимоги до будь-якого позову. Це дані про суд, позивача і відповідача; зміст позовних вимог; обгрунтування позовних вимог; докази, що підтверджують позов.
Юридична наука виділяє два основні елементи, що визначають сутність будь-якого позову – предмет і підставу. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою – посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове, обгрунтування необхідності його захисту.
Таким чином, предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.
Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін.). З позицій процесуального права ці та інші обставини становлять предмет доказування.
Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов’язально-правових відносин.
Задоволення віндикаційного позову залежить від кількох умов, які належить встановити суду. Так, за віндикаційним позовом може бути витребувана лише індивідуально визначена річ, оскільки призначенням такого позову є повернення лише такого майна, яке було у власності особи, що неможливо у разі вибуття з володіння власника речей, визначених родовими ознаками. У такому випадку інтереси власника можна захищати іншими засобами (наприклад, позовами про повернення безпідставно придбаного майна, про відшкодування шкоди). Унеможливлюється також з цих самих міркувань звернення з віндикаційним позовом у тих випадках, коли майно незаконним володільцем було спожите, втрачене, зіпсоване тощо.
Для вирішення віндикаційного позову істотне значення має добросовісність (недобросовісність) незаконного володільця, яка характеризує його суб’єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності його придбання. Із ст. 388 ЦК України випливає, що від недобросовісного набувача майно може бути витребуване власником в усіх випадках, тобто і тоді, коли воно вибуло з володіння власника за його волею, та незалежно від о платності (безоплатності) придбання такого майна.
Однак законодавець передбачає можливість витребування власником свого майна за певних обставин і від добросовісного набувача. Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. За ч. З ст. 388 ЦК України), якщо майно набуте безоплатно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати майно в усіх випадках. Це правило стосується як недобросовісних, так і добросовісних набувачів.
Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно у особи, що не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише у разі, коли майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.
Отже, у разі вибуття майна з володіння власника за вищезазначених обставин, законодавець надає переваги у захисті власнику, а не добросовісному набувачеві. Очевидно законодавець не вбачає тут підстав, щоб дорікати власнику у вибутті його майна за таких обставин. Однак це не означає, що добросовісний набувач узагалі позбавлений можливостей захисту своїх інтересів, адже він може звернутися з відповідним позовом (залежно від підстав придбання майна) до особи, яка відчужила майно власника. Тим самим утверджується певна система врівноваження інтересів власників і добросовісних набувачів.
По-іншому ставиться законодавець до захисту права власності того власника, який за власною волею позбавився володіння своїм майном. Як правило, це випадки, коли власник передає своє майно за договорами найму, безоплатного користування, зберігання тощо іншим особам, які неправомірно згодом здійснили відчуження такого майна третім особам. За таких умов майно не витребується на підставі ст. 388 ЦК України у добросовісного набувача, у якого за законом виникає право власності на це майно. Відтак на власникові лежить ризик необачливого вибору контрагента, якому він довірив майно. Однак власник у такому випадку може звернутися з відповідним позовом про відшкодування збитків до особи, що здійснила неправомірне відчуження майна власника.
Норми цивільного законодавства про витребування майна з чужого незаконного володіння за своєю метою є такими, що спрямовані на вирішення спору між особами, які не перебувають між собою у договірних відносинах з приводу витребуваного майна. Це означає, якщо власник передав своє майно за договором іншій особі, то він має право витребувати його за підставами, передбаченими нормами, які регулюють відповідні договірні відносини. Така ситуація є одним із прикладів конкуренції цивільно-правових позовів, що не завжди враховується в юридичній науці та судовій практиці.
Захист законодавцем інтересів добросовісного набувача пояснюється тим, що добросовісний набувач не повинен зазнавати збитків через помилки власника у виборі контрагента. Було б несправедливим позбавити добросовісного набувача речі, яка за волею власника чи його контрагента вийшла з їхнього володіння. Тому власникові надається право вимагати відшкодування збитків з особи, яка порушила умови відповідного договору і зловжила довір’ям власника речі, продавши річ, не маючи на це права.
Важливим для практики є питання розмежування поняття добросовісності і недобросовісності набувача. Відповідно до ст. 388 ЦК України добросовісним має вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно у особи, яка не має права його відчужувати, а відтак недобросовісним володільцем – та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне. Запроваджуючи поняття добросовісності набувача і недобросовісності володільця, законодавець не наводить достатніх конкретних критеріїв для визначення ступеня передбачуваності й обізнаності, які має виявляти особа при придбанні майна, щоб не вважатися недобросовісною.
Відмінність між цими поняттями, очевидно, полягає в ступені обізнаності про неправомірність відчуження і придбання, а також у ступені вини набувача. В першому випадку дії набувача містять ознаки умислу, в другому – необережності в здійсненні дій, що порушують інтереси інших осіб.
У будь-якому разі недобросовісними мають вважатися особи, які заволоділи майном або одержали майно в результаті скоєння злочину (наприклад, крадіжки, грабежу, розбою, шахрайства), що встановлено в порядку, передбаченому законом. При цьому такі особи завжди мають вважатися такими, що знали про незаконність свого володіння. Звичайно, Кримінальний кодекс України не містить норм, які б визначали порядок витребування потерпілими власниками злочинно вилученого у них майна. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України гроші, цінності та інші речі, які нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави, а які були об’єктом злочинних дій, повертаються їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено, то переходять у власність держави. Однак зазначена норма не визначає матеріально-правових підстав для вчинення дій щодо повернення майна законним володільцям. Очевидно останні мають право звертатися до суду з відповідними вимогами про повернення незаконно вилученого майна на підставі віндикаційного позову, якщо майно не було повернуто потерпілому власнику до розгляду судом кримінальної справи. Якщо ж майно, що вибуло з володіння власника внаслідок скоєння злочину, не збереглося (було спожите, втрачене, зіпсоване тощо), то власник може відповідно до ст. 28 КПК України при провадженні в кримінальній справі пред’явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов про відшкодування шкоди, який може розглядатися судом разом з кримінальною справою.
Недобросовісними можуть вважатися також особи, які одержали майно за рахунок інших осіб без достатньої підстави, встановленої законом або договором, якщо їм було відомо або згодом стало відомо про безпідставність володіння таким майном. Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа зобов’язана повернути безпідставно придбане або безпідставно збережене майно. Такий самий обов’язок виникає, коли підстава, на якій придбане майно, згодом відпала. Таким чином, ст. 1212 ЦК України не ставить обов’язок повернути безпідставно придбане чи збережене майно в залежність від добросовісності чи недобросовісності набувача майна, як це враховується при витребуванні майна за віндикаційним позовом. У таких випадках виникає певна конкуренція позовів.
У ЦК України запропоновано механізм усунення такої конкуренції, оскільки в ст. 1212 прямо застерігається, що положення про безпідставне придбання чи збереження майна застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні; 4) відшкодування шкоди особою,, яка незаконно набула майно або зберегла у себе за рахунок іншої особи.
Нарешті, недобросовісними можуть бути визнані особи, які законно заволоділи чужим майном (знахідкою, безхазяйним майном тощо), але не розпорядилися ним відповідно до вимог закону. Від них таке майно також може бути витребуване власниками.
Певне майно здатне приносити доходи або вимагає витрат на його утримання. Відповідно до ст. 390 ЦК України при витребуванні майна з чужого незаконного володіння власник має право також вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування всіх доходів, які ця особа здобула або повинна була здобути за весь час володіння, а від добросовісного володільця – всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна. Таким чином, добросовісний володілець має право залишити собі доходи, одержані в період добросовісного володіння.
За законом, як добросовісний, так і недобросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна. Крім того, добросовісний володілець має право залишити за собою зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відокремлені без пошкодження речі, а якщо це неможливо, добросовісний володілець має право вимагати відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але не більше розміру збільшення вартості речі. Отже, недобросовісний володілець взагалі не має права вимагати від власника повернення віддільних від речі поліпшень та відшкодування вартості невіддільних поліпшень. Тим самим законодавець надає переваги у захисті власнику, оскільки недобросовісному володільцю було відомо про незаконність свого володіння майном, а відтак і його поліпшень.
Запропонований законодавцем принцип розрахунків щодо одержуваних доходів незаконним володільцем (безпідставним володільцем) є суперечливим і нелогічним, адже можливий висновок, що недобросовісний володілець має переваги перед добросовісним у терміні, за який відшкодовуються необхідні витрати. Так чи інакше, положення ЦК України про розрахунки між власником і незаконним володільцем вимагають уточнень.
Правила ЦК України безпосередньо не передбачають права власника вимагати від недобросовісних набувачів відшкодування шкоди, заподіяної майну власника внаслідок його псування, пошкодження тощо. Однак, якщо власник бажає повернути пошкоджене майно, то він може це зробити на підставі пред’явлення віндикаційного позову і, крім того, не позбавлений права вимагати відшкодування збитків, спричинених пошкодженням майна на підставі статей 1192, 1213 ЦК України). Тобто у таких випадках є доцільним поєднання кількох засобів захисту.
Особливий порядок віндикації встановлюється щодо грошей і цінних паперів. Відповідно до ст. 389 ЦК України гроші, а також цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача. Встановлення такого посиленого захисту цих об’єктів зумовлено їхньою особливою роллю у цивільному обороті.
Гроші виступають засобом обігу, засобом платежу та мірою вартості на території відповідної держави. Гроші в цивілістичній літературі розглядаються як речі, наділені родовими ознаками. Але в окремих випадках вони можуть бути певним чином індивідуалізовані, наприклад шляхом їх позначення або переписування номерних знаків при передачі їх у позику чи за іншою цивільно-правовою угодою.
Неможливість витребування грошей від добросовісного набувача обумовлюється їх родовим характером, тому право власника грошей має бути захищене за допомогою іншого цивільно-правового засобу захисту.
Що до витребування грошей та іменних цінних паперів, то вони, відповідно до статей 387-389 ЦК України можуть бути витребувані в усіх випадках, але в порядку, передбаченому для віндикаційного позову, – лише в разі їх індивідуалізації. В усіх інших випадках ці об’єкти можуть бути повернуті за допомогою зобов’язально-правових засобів захисту.
Стаття 389 ЦК України передбачає неможливість витребування цінних паперів на пред’явника від добросовісного набувача у зв’язку з відсутністю в них ознак, що індивідуалізують такий об’єкт цивільного права, адже відповідно до ст. 387 ЦК витребувані можуть бути лише індивідуально визначені речі.
При цьому зазначена норма встановлює заборону на віндикацію грошей і цінних паперів на пред’явника незалежно від підстав їх вибуття з володіння власника (відплатно чи безвідплатно, незалежно чи залежно від волі власника).
(2 votes, average: 4,00 out of 5)