Цивільне право України – Дзера О. В. – 3. Порядок здійснення суб’єктивних цивільних прав
Здійснення суб’єктивних цивільних прав грунтується на вільній ініціативі уповноважених осіб і забезпечується заходами захисту їх цивільних прав та інтересів. Однак здійсненність формально закріплених законодавством можливостей та ефективність цивільно-правового захисту залежать від багатьох правових, соціально-економічних, культурних і політичних чинників, а також від власних вольових зусиль особи. У зв’язку з цим у спеціальній літературі інколи виділяють об’єктивні (зовнішні щодо суб’єкта права) та суб’єктивні (ті, що стосуються самої особи або її поведінки) умови здійснення цивільних прав.
Роль об’єктивних умов тут відіграють зумовлені особливостями функціонування всіх елементів політичної системи держави, досягнутим ступенем розвитку матеріальної й духовної культури суспільства та його моральним станом соціальні (економічні, політичні, правові тощо) гарантії реалізації цивільних прав. Адже без насиченого ринку товарів, робіт і послуг, прийнятного рівня економічної стабільності, дієвості владних структур і належної моральної атмосфери, сформованої навколо суспільного консенсусу щодо певних фундаментальних цінностей і пріоритетів, годі й говорити про існування надійного підгрунтя для повноцінної реалізації повноважень, закладених у зміст кожного суб’єктивного цивільного права.
Своєю чергою, суб’єктивними умовами здійснення суб’єктивних цивільних прав є цивільна дієздатність особи та практичне дотримання нею у своїй поведінці вимог справедливості, розумності й добросовісності. І якщо дієздатність постає тут як зумовлена об’єктивними чинниками (віковими й психічними щодо індивідів, організаційно-майновими – щодо юридичних осіб) юридична передумова для самостійного здійснення належних особі прав, то морально-правова характеристика інтелектуально-вольової сторони її діяльності визначає допустимі межі здійснення зазначених прав.
З огляду на кореляцію змісту цивільного права і цивільного обов’язку як складових змісту цивільних правовідносин усе вищесказане загалом поширюється й на об’єктивні та суб’єктивні умови виконання суб’єктивних цивільних обов’язків.
3. Порядок здійснення суб’єктивних цивільних прав
Згідно з ч. 1 ст. 12 ЦК особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. З одного боку, реалізація цього законоположення вимагає створення належних правових умов для безперешкодного здійснення суб’єктивних цивільних прав, а з іншого – передбачає визначення розумних і справедливих меж для волевиявлення уповноваженої особи, з тим, щоб свобода її розсуду не перетворювалася на сваволю. Тому процес реалізації юридичних можливостей, наданих уповноваженій особі, має відповідати певним загальним вимогам, які звичайно називають принципами здійснення суб’єктивного цивільного права.
У правовій науці немає єдності у визначенні точного кола цих принципів. Але варто мати на увазі, що суперечки викликає не так суть правових постулатів, які різні вчені воліють зараховувати до зазначених принципів, як доцільність відмежування останніх від загальних засад цивільно-правового регулювання та суміжних правових категорій – таких, наприклад, як межі здійснення суб’єктивних цивільних прав. Тому з навчальною метою вважаємо за доцільне абстрагуватися від такого роду суперечностей і загалом підтримати позицію С. Т. Максименко, котра виділяє такі основні положення (принципи), що характеризують належне здійснення прав і виконання обов’язків: необхідність додержуватися законів і основ моральності; принципи безперешкодного здійснення цивільних прав та їх гарантованості; свобода розсуду при здійсненні прав та недопустимість зловживання правом; недопустимість завдання шкоди іншим особам; поєднання інтересів особистості та суспільства; добросовісність і розумність при здійсненні цивільних прав, відповідність взаємовідносин сторін ідеям справедливості1. Водночас наведений перелік доцільно доповнити надзвичайно важливим принципом відповідності здійснення права його призначенню.
Своєрідним підгрунтям для вільного здійснення цивільного права особи слугує диспозитивне начало цивільно-правового регулювання, яке надає їй можливість вільно обирати будь-який з допустимих варіантів поведінки. Тому, якщо інше не випливає із принципів (загальних засад) об’єктивного цивільного права, норм законодавства, умов договору або правових звичаїв та не суперечить моральним засадам суспільства, кожен може вчиняти певні фактичні або юридичні дії, спрямовані на здійснення належного Йому суб’єктивного права, або утриматися від його здійснення. Причому нездійснення суб’єктивного права не є підставою для його припинення, якщо інше не встановлено законом.
Скажімо, утримання від пред’явлення позову про відшкодування збитків, завданих порушенням договору купівлі-продажу, стягнення неустойки і передання товару не позбавляє покупця прав вимоги щодо придбаної речі та майнової компенсації за порушення договору. Втім нездійснення цих правомочностей може призвести до припинення їх забезпеченості судовим захистом – у такому разі уповноваженій особі згодом може бути відмовлено у позові не за безпідставністю пред’явлених вимог, а з огляду на пропуск нею строку позовної давності. Але попри це суб’єктивне цивільне право кредитора зберігатиметься. Тож якщо боржник усе ж таки добровільно виконає свій обов’язок поза межами зазначеного строку, передане ним не підлягатиме поверненню.
З іншого боку, в окремих випадках нездійснення суб’єктивного цивільного права до спливу встановленого строку спричинює втрату відповідних правових можливостей. Так, згідно з ч. 2 ст. 405 ЦК той член сім’ї власника житла, який є відсутнім без поважних причин понад один рік, втрачає право на користування цим житлом, якщо інше не встановлено домовленістю зазначеної особи з власником житла або законом.
Примітно, що в інших правових ситуаціях втрату права може зумовлювати й нездійснення обов’язку, покладеного на ту саму особу. Наприклад, замовник за договором підряду зобов’язаний прийняти виконану підрядником роботу, оглянути її і в разі виявлення відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі (ч. 1 ст. 853 ЦК); замовник, який прийняв роботу без перевірки, позбавляється права посилатися на недоліки роботи, які могли бути встановлені при звичайному способі її прийняття (явні недоліки) (ч. 2 ст. 853 ЦК).
Крім утримання від здійснення належного їй майнового права уповноважена особа вправі взагалі відмовитися від нього. До такого вчинку її можуть спонукати найрізноманітніші міркування – зокрема прагнення уникнути витрат, пов’язаних зі здійсненням права чи підтриманням його чинності (останнє стосується майнових прав на окремі об’єкти права інтелектуальної власності – винахід, корисну модель, промисловий зразок тощо). Однак з метою охорони прав та інтересів інших осіб законодавець може встановлювати спеціальний порядок відмови від права власності на такі, наприклад, об’єкти, як транспортні засоби, нерухомі речі й тварини.
Що стосується особистих немайнових прав, то від них не можна відмовитися взагалі, суб’єкт цивільного права не може також бути позбавлений цих прав. І хоча наразі відповідне положення законодавчо закріплене тільки щодо фізичних осіб (ч. З ст. 269 ЦК), однак немає сумніву, що воно, виходячи з суті зазначених прав, має поширюватися і на юридичних осіб.
Водночас, оскільки такі особисті немайнові права фізичної особи, як право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, є тісно пов’язаними з майновими правами на об’єкти права інтелектуальної власності, законодавець у рамках забезпечення правової охорони згаданих особистих немайнових прав творців (авторів, винахідників) спеціально установлює нікчемність правочинів, якими обмежується здійснення цих прав: приміром, нікчемними є умови договору про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, що обмежують право творця цього об’єкта на створення інших об’єктів (ч. 4 ст. 1112 ЦК); так само нікчемними вважаються аналогічні умови договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності (ч. З ст. 1113 ЦК).
Закріплюючи нікчемність відмови від окремих суб’єктивних цивільних прав, які є складовою змісту зобов’язальних правовідносин, законодавець виходить із суті цих відносин або особливостей окремих категорій суб’єктів цивільного права. Зокрема, враховується притаманний певним зобов’язанням особисто-довірчий характер взаємин сторін, вразливість становища однієї із них порівняно з іншою, безстроковість того чи іншого договору, інші істотні особливості конкретних правових відносин. Тому, скажімо, нікчемними є: відмова особи, яка видала довіреність (крім безвідкличної) від права скасувати довіреність або передоручення (ч. 1 ст. 249 ЦК); умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти (абз. 2 ч. 1 ст. 739 ЦК); умови договору, що позбавляють замовника за договором побутового підряду права у будь-який час до здачі йому роботи відмовитися від цього договору, сплативши підрядникові частину встановленої ціни роботи пропорційно роботі, фактично виконаній до повідомлення про відмову від договору, та відшкодувавши йому витрати, здійснені до цього моменту з метою виконання договору, якщо вони не входять до частини ціни роботи, яка підлягає сплаті (ч. 2 ст. 867 ЦК); відмова довірителя або повіреного від права на відмову від договору доручення (ч. 2 ст. 1008 ЦК); умова, договору банківського вкладу про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу (крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення) (ч. 2 ст. 1060 ЦК) тощо.
Крім визнання принципової можливості відмови особи від належних їй майнових прав, закон у окремих випадках допускає примусове позбавлення учасника цивільних відносин певного суб’єктивного цивільного права. У такому разі йдеться або про застосування цивільно-правової санкції, або про спеціальний спосіб захисту того чи іншого публічного інтересу. Так, ст. 41 Конституції допускає позбавлення права власності шляхом примусового відчуження об’єктів права приватної власності, що може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх власності; примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану; за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом, може бути застосована конфіскація майна. В зазначених випадках позбавлення права постає як публічно-правовий захід.
З іншого боку, цивільно-правову санкцію, наслідком застосування якої є припинення правовідносин дарування і позбавлення обдаровуваного права власності на дарунок, становить передбачене ст. 728 ЦК розірвання договору дарування в ситуаціях, коли: обдаровуваний створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність; внаслідок недбалого ставлення обдаровуваного до речі, що становить історичну, наукову, культурну цінність, ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена. Дарувальник може також вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей або іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров’я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей. Якщо обдаровуваний вчинив умисне убивство дарувальника, право вимагати розірвання договору дарування мають спадкоємці дарувальника. В усіх перелічених випадках обдаровуваний позбавляється права власності на подаровану річ з огляду на вчинення ним дій, що порушують справедливий баланс інтересів сторін договору, суперечать моральним засадам суспільства та, в окремих випадках, являють собою суспільно небезпечні діяння, за вчинення яких передбачена кримінальна відповідальність.
Законодавець не визначає всіх можливих форм здійснення кожного суб’єктивного цивільного права: по-перше, це є об’єктивно неможливим з огляду на надзвичайно широкий, заздалегідь не обмежений спектр цивільних відносин і тих дій, з яких можуть виникати цивільні права та обов’язки, а по-друге, інше вочевидь суперечило б загально-дозвільному спрямуванню цивільно-правового регулювання і невиправдано сковувало б ініціативність суб’єктів цивільного права. Однак урахування таких чинників, як зміст окремих правовідносин, співвідношення інтересів їх учасників, особливості певних об’єктів цивільних прав та необхідність надання переваги подекуди більш значимому публічному інтересу може визначати доцільність законодавчого закріплення конкретних способів, строків і порядку здійснення деяких суб’єктивних цивільних прав.
Скажімо, специфіка відносин спільної часткової власності зумовлює закріплення такої передумови для реалізації права співвласника на продаж належної йому частки, як направлення ним іншим співвласникам письмового повідомлення про намір продати свою частку. В цьому повідомленні має бути вказано ціну та інші умови, на яких здійснюється продаж. І лише за умови, що інші співвласники відмовляться від здійснення належного їм переважного права купівлі чи не здійснять його протягом одного місяця (від дня отримання ними повідомлення) щодо нерухомого майна та десяти днів щодо рухомого майна, продавець набуває право продати свою частку іншій особі (ч. 2 ст. 362 ЦК).
Надаючи право на заздалегідь не пов’язану з ймовірним правопорушенням з боку контрагента відмову від того чи іншого договору, законодавець іноді спеціально визначає форму здійснення такої відмови та строк набуття нею чинності, тим самим забезпечуючи адекватну охорону інтересів обох сторін правовідносин, що припиняються. Так, відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 763 ЦК кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна – за три місяці, якщо договором або законом не встановлено інший строк для такого попередження.
З усіх допустимих варіантів поведінки суб’єктів права інколи виокремлюють фактичні та юридичні способи здійснення цивільних прав. Фактичними можна вважати ті з них, які не спричинюють юридичних наслідків у формі виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, а юридичними – правочини та інші юридичні дії, результатом вчинення котрих є набуття, зміна або припинення цивільних прав та обов’язків.
До фактичних способів здійснення суб’єктивних цивільних прав можна віднести різноманітні форми реалізації власником або наймачем повноважень володіти й користуватися річчю, здійснення самозахисту за необхідної оборони. Натомість розпорядження річчю або належними особі виключними майновими правами на об’єкт інтелектуальної власності, притримання належної боржникові речі з метою спонукання його до виконання зобов’язання, правомірна відмова від договору, подання позову про захист свого права слід віднести до юридичних способів здійснення цивільних прав.
Загальною передумовою для використання юридичних способів здійснення цивільного права є наявність у вповноваженої особи належного обсягу дієздатності. Наприклад, малолітні мають право самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 31 ЦК). Фактично ж (фізично) здійснювати свої права – принаймні якщо це полягає у безпосередньому споживанні окремих благ – здатна ледь не кожна фізична особа, навіть недієздатна. Однак в інтересах неповнолітніх і недієздатних осіб їх батьки (усиновлювачі), опікуни та піклувальники повинні здійснювати необхідний контроль за фактичними діями (поведінкою) зазначених суб’єктів цивільного права.
Якщо інше не передбачене законом чи домовленістю сторін та не випливає із суті відносин між ними, суб’єктивні цивільні права можуть здійснюватися як особисто учасником цивільних відносин, так і його представником.
В юридичній літературі слушно звертається увага на можливість виникнення колізії інтересів різних уповноважених суб’єктів, кожен з яких здійснює належні йому права. У зв’язку з цим М. М. Малеїна пропонує “закріпити як правовий принцип положення про те, що суб’єктивні права, що забезпечують фізичне благополуччя й цілісність особистості (права на життя, здоров’я, сприятливе довкілля), при їх здійсненні мають пріоритет перед іншими суб’єктивними правами. У разі “зіткнення” інших суб’єктивних прав, – вважає вчена, – необхідно вибирати компромісне рішення, що передбачає обмеження обох конкуруючих прав або їх пepeтвopeння”,.
Серед прикладів прямого законодавчого визначення порядку реалізації конкуруючих суб’єктивних цивільних прав можна назвати правові норми, якими встановлено: черговість задоволення вимог кредиторів платоспроможної юридичної особи, що ліквідується (ч. 1 ст. 112 ЦК), а також вимог кредиторів суб’єкта підприємницької діяльності, визнаного банкрутом (ст. 31 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”); повноваження продавця частки у праві спільної власності на свій розсуд визначити покупця в ситуації, коли одразу кілька співвласників вирішили реалізувати своє переважне право на купівлю зазначеної частки (ч. З ст. 362 ЦК); підстави для встановлення сервітуту: особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки або іншого нерухомого майна, а в разі необхідності – від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання права користування нею з метою проходу, проїзду, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (ст. 404 ЦК); при цьому згідно з ч. 1 ст. 401 ЦК право користування чужим нерухомим майном може бути встановлене для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)