Цивільне право. Том 2 – Борисова В. І. – 4. Суб’єкти зобов’язань

Суб’єктами зобов’язання є його сторони – кредитор і боржник (ч. 1 ст. 510 ЦК).

Сторонами зобов’язання в більшості випадків є один кредитор і один боржник. Однак існують також зобов’язання, у яких може бути декілька кредиторів та/або боржників (ч. 2 ст. 510 ЦК). Йдеться про зобов’язання з множинністю суб’єктного складу. Виділяють три види зобов’язань з множинністю осіб: а) зобов’язання з активною множинністю осіб (декілька кредиторів та один боржник); б) зобов’язання з пасивною множинністю осіб (декілька боржників та один кредитор) та в) зобов’язання зі змішаною множинністю осіб (декілька кредиторів та декілька боржників).

Залежно від співвідношення обсягу прав або обов’язків між співкредиторами або співборжниками зобов’язання з множинністю суб’єктного складу поділяють на часткові та солідарні

У часткових зобов’язаннях кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов’язок у рівній частці. У законі встановлено загальне правило щодо виконання зобов’язання в рівних частках, якщо в ньому беруть участь кілька кредиторів або боржників (ст. 540 ЦК). Тобто зобов’язання з множинністю суб’єктного складу вважається частковим, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

У солідарних зобов’язаннях обсяг прав та обов’язків співкредиторів або співборжників визначається за значно складнішими правилами, ніж у попередньому випадку. Солідарний обов’язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання (ст. 541 ЦК). Якщо у зобов’язанні солідарною є вимога кредиторів, кожний із співкредиторів має право пред’явити боржникові вимогу в повному обсязі, а боржник має право виконати свій обов’язок будь-кому із співкредиторів на свій розсуд, до пред’явлення вимоги одним із них (ч. 1 ст. 542 ЦК). Солідарна вимога кредиторів може виникнути, наприклад, у разі заподіяння шкоди майну, яке належить на праві спільної власності декільком особам. У такому випадку співвласники виступатимуть у зобов’язанні із заподіяння шкоди солідарними кредиторами.

Якщо у зобов’язанні солідарним є обов’язок боржників, кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо (ч. 1 ст. 544 ЦК). Наприклад, за загальним правилом солідарну відповідальність перед потерпілим несуть особи, спільними діями або бездіяльністю яких йому було завдано шкоди (ч. 1 ст. 1190 ЦК). Також як солідарні боржники відповідають перед кредитором боржник і поручитель у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (ч. 1 ст. 554 ЦК). Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки (ч. З ст. 554 ЦК).

Боржник, який виконав солідарний обов’язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього (ч. 1 ст. 544 ЦК). Внаслідок виконання солідарного обов’язку боржником між ним та іншими солідарними боржниками виникає регресне зобов’язання.

Регресне зобов’язання є наслідком існування і припинення основного зобов’язання, за яким боржник виконав обов’язок (здійснив платіж кредиторові) замість третьої особи або через її вину. Кредитором у регресному зобов’язанні стає колишній боржник за основним зобов’язанням, що припинилося внаслідок здійсненого ним виконання. А боржником у регресному зобов’язання стає та особа, замість якої або через вину якої здійснено платіж за основним зобов’язанням. Регресне зобов’язання спрямоване на переведення сплаченої суми на особу, замість якої або через вину якої здійснено платіж за основним зобов’язанням. При цьому юридична підстава виникнення основного зобов’язання не пов’язана з виною особи, яка виступає у ньому боржником. Іншими словами, регресне зобов’язання є правовідношенням, в якому боржник зобов’язаний передати кредиторові відповідну грошову суму або майно, внаслідок передання останнім відповідної грошової суми або майна іншій особі (кредиторові за основним зобов’язанням), здійсненого замість боржника або через його вину. Отже, право вимоги кредитора в регресному зобов’язанні (регрес) за своєю природою є правом зворотної вимоги, яке виникає внаслідок виконання ним основного зобов’язання за іншу особу. Тому регресне зобов’язання має похідний від основного зобов’язання характер.

При цьому слід мати на увазі таке. По-перше, виникнення регресного зобов’язання обумовлене виконанням основного зобов’язання. По-друге, обсяг регресного зобов’язання, за загальним правилом, не може перевищувати суми (вартості майна), сплаченої (переданого) за основним зобов’язанням (ч. 1 ст. 1191 ЦК). І нарешті, за регресним зобов’язанням перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов’язання (ч. 6 ст. 261 ЦК).

Водночас регресне зобов’язання є самостійним і, хоча певною мірою пов’язане з основним зобов’язанням, не може розглядатися як додаткове (акцесорне) до нього, оскільки не припиняється, а, навпаки, виникає при припиненні основного зобов’язання через його виконання.

Регресне зобов’язання виникає автоматично у випадках, чітко визначених у законі. Так, особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має до неї право зворотної вимоги (регресу) у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом (ст. 1191 ЦК). Боржник, який виконав солідарний обов’язок, також має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього (ч. 1 ст. 544 ЦК), тощо.

У житті виникають ситуації, коли боржник у силу тих або інших обставин не може виконати свого обов’язку, тому для задоволення вимог кредитора залучаються інші особи. На цій підставі в цивільному праві виокремлюють основні та субсидіарні зобов’язання.

Основне зобов’язання є необхідною передумовою субсидіарного зобов’язання, оскільки останнє є додатковим до нього і виникає тільки у випадку невиконання або часткового виконання основного зобов’язання. Таким чином, основне та субсидіарне зобов’язання співвідносяться як основне та додаткове. Взаємозв’язок основного та субсидіарного зобов’язань простежується у такому. Основне зобов’язання завжди виникає раніше субсидіарного зобов’язання. Субсидіарне зобов’язання виникає тоді, коли вже існує основне зобов’язання і воно не виконане боржником. Кредитором в основному й у субсидіарному зобов’язаннях є одна й та сама особа. У той час як кредитори в основному й у субсидіарному зобов’язаннях збігаються, особи боржників у них є різними. Боржником у субсидіарному зобов’язанні є інша особа, яка пов’язана з боржником в основному зобов’язанні відповідним договором або іншими відносинами, в силу яких несе за нього додаткову відповідальність. Наприклад, субсидіарне зобов’язання виникає у батьків неповнолітньої особи з приводу відшкодування заподіяної нею шкоди у разі відсутності в останньої достатнього для відшкодування майна (ст. 1179 ЦК). Договором поруки може бути встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Отже, субсидіарне зобов’язання виникає у випадках, встановлених законом або договором між особою, яка виступає кредитором в основному зобов’язанні, та іншою особою, яка в субсидіарному зобов’язанні набуває статусу боржника.

Якщо боржник в основному зобов’язанні не може виконати свій обов’язок повністю, то обов’язок субсидіарного боржника буде таким самим, як і обов’язок боржника в основному зобов’язанні. Якщо обов’язок в основному зобов’язанні частково виконано боржником, обов’язок субсидіарного боржника в додатковому (субсидіарному) зобов’язанні буде відповідати тому, що залишилось невиконаним за основним зобов’язанням. Наприклад, батьки неповнолітньої дитини відшкодовують шкоду в повному обсязі або у частці, якої не вистачає, у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування нею шкоди.

Окрім сторін у зобов’язанні можуть брати участь треті особи (інші особи, які не є його суб’єктами). Останні, як правило, пов’язані або з кредитором, або з боржником певним правовим зв’язком. Природа цього зв’язку зумовлює статус, в якому третя особа бере участь у зобов’язанні. Зобов’язання як відносне правовідношення створює права та обов’язки за загальним правилом для його суб’єктів і не може створювати обов’язку для третьої особи, що не є його стороною. Водночас у випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та/або кредитора (ст. 511 ЦК). У цивільному праві виділяють зобов’язання за участю третіх осіб, які поділяються на два види: а) зобов’язання на користь третьої особи; б) зобов’язання, що виконуються третьою особою.

Згідно зі ст. 636 ЦК України сторони можуть укласти договір на користь третьої особи, за яким боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи. При цьому за загальним правилом боржник не може відмовитися від виконання на користь третьої особи. Виконання такого договору може вимагати як його кредитор, так і сама третя особа. На користь третьої особи може бути укладено, наприклад, договір довічного утримання (ч. 4 ст. 746 ЦК), договір страхування

(ст. 985 ЦК), договір банківського вкладу (ст. 1063 ЦК). Треті особи можуть брати участь у зобов’язанні у разі переадресування виконання зобов’язання, коли кредитор вказує третю особу, на користь якої боржник має виконати свій обов’язок. Як правило, переадресування виконання застосовується у випадку, коли кредитор у зобов’язанні одночасно виступає боржником перед третьою особою в іншому зобов’язанні. На відміну від попереднього випадку особа, якій переадресоване виконання, не має цивільно-правових засобів захисту проти несумлінного божника. Лише кредитор у зобов’язанні може вимагати від боржника належного виконання ним обов’язку. Наприклад, продавець (кредитор) вказує покупцю (боржнику) на третю особу, якій останній зобов’язаний сплатити певну грошову суму за придбану у нього річ. При цьому продавець (кредитор) за договором купівлі-продажу виступає боржником перед третьою особою за договором позики.

Обов’язок боржника у зобов’язанні може бути виконаний за нього третьою особою. Виконання обов’язку може бути покладено на іншу особу боржником (ст. 528 ЦК) або кредитором (ст. 621 ЦК), якщо з умов договору, актів цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає іншого, зокрема обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто. Крім того, інша особа може виконати обов’язок боржника з власної ініціативи і без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на його майно (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно (ч. З ст. 528 ЦК). У такому випадку виконання за боржника третьою особою не припиняє зобов’язання, а спричиняє заміну кредитора ( п. 4 ч. 1 ст. 512 ЦК). У цивілістичній літературі виконання обов’язку із вступом третьої особи в права кредитора у зобов’язанні отримало назву суброгації (від лат. subrogatio – обрання замість).

У зобов’язанні може відбутися заміна сторін. Інститут заміни сторін у зобов’язанні існував ще в римському праві, сформувавшись майже в такому ж вигляді, в якому він існує в сучасному законодавстві. У законі передбачена можливість як заміни боржника, так і заміни кредитора. При цьому предмет і зміст зобов’язання не змінюються, а права та обов’язки сторони, яка з нього вибуває, переходять до особи, яка замість неї вступає до зобов’язання.

Підстави заміни кредитора у зобов’язанні встановлено у ст. 512 ЦК. Провідне місце серед них посідає відступлення права вимоги (в юридичній літературі цесія), що являє собою договірну передачу первісним кредитором (цедентом) своїх прав у зобов’язанні новому кредитору (цесіонарію). Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Правочин, за яким новому кредиторові передається право вимоги первісного кредитора, характеризується як двосторонній, консенсуальний, абстрактний та розпорядчий. Він може бути як відплатним, так і безвідплатним.

Предметом відступлення виступає зобов’язальне право вимоги, яке є дійсним, належним чином індивідуалізованим та правомірним. Воно може грунтуватися на договорі або мати недоговірний характер. Правові норми щодо заміни кредитора у зобов’язанні на підставі правочину (статті 512-519 ЦК) поширюються на всі види зобов’язань, незалежно від підстав їх виникнення. Тому предметом відступлення може бути право вимоги в будь-якому зобов’язанні. Однак не всі цивільні права можуть передаватися в порядку цесії. Це стосується права власності, інших речових прав, прав інтелектуальної власності, а також інших прав, які не містять ознак зобов’язальних прав вимоги. Вони передаються за допомогою інших правових механізмів, у тому числі разом з відповідним майном.

Предметом відступлення може бути право вимоги, яке не існує на момент передачі, але виникне у кредитора в майбутньому. Індивідуалізація права вимоги, що виникне в майбутньому, може здійснюватися за допомогою будь-яких засобів та ознак, які дозволять визначити підставу виникнення вимоги, її характер, обсяг, особу боржника тощо.

За загальним правилом до нового кредитора переходять усі права, що належали первісному кредитору у зобов’язанні. Однак договором або законом може бути визначено інший обсяг прав, що переходять до нового кредитора у зобов’язанні (ст. 514 ЦК). Отже, закон не виключає можливості відступлення частини права вимоги. У разі переходу до нового кредитора лише частини прав на стороні кредитора створюється, за загальним правилом, часткова множинність осіб. Наприклад, кредитор може відступити частину права вимоги особі, яка має право вимоги до нього в іншому зобов’язанні як до боржника, у розмірі, що відповідає його боргу. Внаслідок цього кредитор, що відступив частину свого права вимоги іншій особі, залишається кредитором у тій частині, що не була відступлена, а інша особа вступає до цього зобов’язання як співкредитор відповідно відступленої їй частини права вимоги.

Раніше цесія здійснювалася шляхом укладення самостійного договору. Нині відступлення права вимоги втілюється переважно у різні цивільно-правові договори – купівлі-продажу, міни, дарування права вимоги, факторингу, інші, у тому числі непойменовані договори. Відповідних змін зі спливом часу зазнавали і погляди на правову природу цесії у вітчизняній цивілістиці. У науці цивільного права цесію характеризували як: а) спеціальний самостійний договір, за яким первісний кредитор передає своє право вимоги третій особі; б) акт передачі права, заснований зазвичай на договорі; в) правовий результат правочину (договору) про передачу прав. Еволюція поглядів на правову природу цесії багато в чому пов’язана з відмінностями у різні періоди в економічному розвитку й особливостями регулювання законодавством відносин, пов’язаних із права вимоги.

У нинішніх умовах найбільш обгрунтованим видається бачення цесії як безпосереднього правового результату договору про передачу права вимоги. Сучасне законодавче регулювання теж свідчить про доцільність застосування саме цієї конструкції відступлення права вимоги. Положення Цивільного кодексу України закріплюють можливість обороту майнових прав (статті 177, 190, 316 ЦК), зокрема їх купівлі-продажу й дарування. Це усунуло необхідність конструювання цесії як самостійного договору. Зміст загальних правил про відступлення права вимоги водночас ставить під сумнів доцільність розгляду цесії як акта передачі вимоги. Положення про заміну осіб у зобов’язанні регулюють відносини не тільки між боржником і цедентом, а й між боржником і цесіонарієм і лише почасти відносини між цедентом і цесіонарієм, у зв’язку з чим виникає необхідність додаткового регулювання відносин між цедентом і цесіонарієм за допомогою застосування норм про купівлю-продаж, про дарування тощо. Тому в системі договорів недоцільно виокремлювати самостійний договір цесії. Отже, підставою переходу прав кредитора за правочином є не цесія як спеціальний правочин, а правочин, що лежить в основі цесії (наприклад, договір купівлі-продажу або дарування права вимоги, договір факторингу тощо). У той же час відступлення права вимоги (цесія) є результатом заснованої на правочині передачі прав кредитора.

Виникає питання щодо співвідношення норм Цивільного кодексу України про відступлення права вимоги та норм, які регулюють окремі види договорів, за якими первісний кредитор може відступити своє право вимоги новому кредитору (договір купівлі-продажу або дарування права вимоги, договір факторингу тощо). Як здається, зазначені

Норми не можуть розглядатися виключно як загальні та спеціальні, їх співвідношення має більш складний характер. Можна вважати, що норми про відступлення права вимоги (статті 512-519 ЦК) містять додаткові правила до тих положень, що закріплені у нормах про право-чин (договір), за яким первісний кредитор відступає своє право вимоги новому кредитору, і мають перед ними пріоритет. Хоча норми про відступлення права вимоги (статті 512-519 ЦК) містяться в розділі І книги п’ятої ЦК (Загальні положення про зобов’язання), вони безпосередньо застосовуються до регулювання відносин щодо передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (зокрема, договором купівлі-продажу або дарування), оскільки глави ЦК, що містять положення щодо окремих видів договорів (купівля-продаж, дарування), самі по собі не розраховані та самостійно не є придатними для регулювання відносин щодо відступлення права вимоги. Інша ситуація складається щодо договору факторингу, положення про який прямо передбачають фінансування під відступлення права грошової вимоги. Тому норми про договір факторингу (гл. 73 ЦК) становлять виняток і можуть вважатися спеціальними відносно норм про відступлення права вимоги (статті 512-519 ЦК). Для регулювання відносин щодо фінансування під відступлення права грошової вимоги застосування норм статей 512-519 ЦК потрібне тільки в крайніх випадках.

Заміна кредитора у зобов’язанні може відбуватися також за іншими підставами, а саме в разі настання обставин, встановлених законом. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 512 ЦК кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок правонаступництва. Очевидно, у даному випадку мається на увазі тільки універсальне право наступництво, коли до правонаступника переходять усі права та обов’язки первісного кредитора як у разі, наприклад, спадкування (ст. 1218 ЦК), перетворення юридичної особи (ч. 2 ст. 108 ЦК) тощо. У свою чергу сингулярне правонаступництво має місце при заміні кредитора у зобов’язанні внаслідок відступлення права вимоги за договором (п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК), оскільки до нового кредитора переходить тільки певне право первісного кредитора.

Заміна кредитора у зобов’язанні відбувається у випадку виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) (п. З ч. 1 ст. 512 ЦК). До поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання (ч. 2 ст. 556 ЦК). У частині переходу прав кредитора у зобов’язанні до поручителя, який виконав обов’язок за боржника, вказана норма існувала і в попередній кодифікації цивільного законодавства. Новелою Цивільного кодексу України є її друга частина, яка стосується виконання обов’язку боржника майновим поручителем. У договорі застави на стороні заставодавця може виступати не тільки боржник, а й третя особа, яка отримала назву майнового поручителя (ч. 1 ст. 583 ЦК). У разі виконання майновим поручителем обов’язку боржника до нього переходять права кредитора у зобов’язанні, забезпеченому заставою. Це правило, встановлене у ст. 20 Закону України “Про заставу” від 2 жовтня 1992 р.1, вперше отримало закріплення на рівні кодексу.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 512 ЦК кредитор у зобов’язанні може бути замінений внаслідок виконання обов’язку боржника третьою особою. Зазначена норма також є новелою цивільного законодавства. Обов’язок боржника може бути виконаний третьою особою, що не є стороною у зобов’язанні, за його згодою або без такої. Третя особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на його майно (ч. З ст. 528 ЦК). Наприклад, наймач може здійснити оплату чергового платежу за договором купівлі-продажу квартири з розстроченням платежу за наймодавця, що виступає покупцем (боржником) у цьому договорі, побоюючись втратити право оренди щодо квартири. Таке виконання обов’язку боржника третьою особою матиме наслідком її вступ у зобов’язання замість первісного кредитора – суброгацію.

Суброгацію слід відрізняти від регрес його зобов’язання. По-перше, при суброгації відбувається заміна кредитора у зобов’язанні, яке вже існує, на момент вступу до нього третьої особи замість первісного кредитора. У свою чергу регресне зобов’язання виникає в результаті припинення основного зобов’язання внаслідок його виконання третьою особою за боржника або через його вину. При цьому третя особа первісно стає кредитором у регресному зобов’язанні. Тобто в другому випадку заміна кредитора як така взагалі не відбувається, оскільки основне зобов’язання на момент виникнення регресного вже припинене. По-друге, при суброгації до третьої особи переходить вже існуюче право первісного кредитора, тобто право, яке у первісного кредитора виникло раніше. У той час як регрес є правом зворотної вимоги, яке виникає вперше саме у третьої особи, що виконала обов’язок боржника замість нього або через його вину.

Перелік підстав заміни кредитора у зобов’язанні, закріплений у ч. 1 ст. 512 ЦК, не є вичерпним. Кредитор у зобов’язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом (ч. 2 ст. 512 ЦК). Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 362 ЦК у разі продажу співвласником своєї частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі на іншого співвласника можуть бути переведені права та обов’язки покупця на підставі судового рішення. Також відповідно до ч. 1 ст. 822 ЦК у разі відмови наймодавця від укладення договору найму на новий строк і укладення ним протягом одного року договору найму житла з іншою особою на колишнього наймача можуть бути переведені права та обов’язки наймача на підставі судового рішення тощо. Заміна кредитора у зобов’язанні може відбуватися й за іншими передбаченими в законі підставами.

Відповідно до ч. З ст. 512 ЦК договором або законом може бути встановлено обмеження щодо заміни кредитора у зобов’язанні. Такі обмеження умовно можна поділити на ті, що встановлені: а) договором і б) законом. Якщо сторони договору вкажуть у ньому на неможливість передачі прав і обов’язків за ним третій особі, то заміна кредитора в зобов’язанні шляхом відступлення права вимоги не може мати місце. Заборона щодо заміни кредитора у зобов’язанні може бути встановлена також законом. Так, відповідно до ст. 515 ЦК заміна кредитора не допускається у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, зокрема у зобов’язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Заміна кредитора не допускається також в інших зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, крім названих у вказаній нормі. Наприклад, заміна кредитора не допускається у зобов’язаннях щодо утримання. Відповідно до ст. 14 СК сімейні права є такими, що тісно пов’язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі.

Заміна кредитора не допускається також у зобов’язаннях, які виникли внаслідок порушення особистих немайнових прав. Особисті права є тісно пов’язаними з фізичною особою (ч. З ст. 269 ЦК). У зобов’язаннях щодо відшкодування моральної шкоди заміна кредитора теж не допускається. Щодо останнього прикладу слід, однак, зауважити, що хоча зобов’язання щодо відшкодування моральної шкоди припиняється смертю кредитора, до спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя (ч. 2 ст. 608, ч. З ст. 1230 ЦК).

Як видно, обмеження щодо заміни кредитора в першу чергу стосуються зобов’язань, нерозривно пов’язаних з особою кредитора. Втім такі обмеження можуть стосуватися також зобов’язань, які хоча не є нерозривно пов’язаними з особою кредитора, однак в яких особа кредитора має істотне значення для боржника. Так, особа кредитора має значення для боржника у фідуціарних договорах, що носять особисто-довірчий характер. У такому випадку заміна кредитора є можливою лише за згодою боржника. Наприклад, перехід прав за договором простого товариства до інших осіб допускається лише за згодою всіх його учасників, оскільки особа учасника договору має істотне значення для інших його учасників (гаї. 1-4 ч. 1 ст. 1141 ЦК).

Обмеження щодо заміни кредитора у зобов’язанні можуть бути встановлені стосовного певного кола суб’єктів та обумовлені їх статусом та/або специфікою діяльності. Кредитор у зобов’язанні не може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. Наприклад, суд у разі забезпечення позову може заборонити вчинення певних дій, включаючи відступлення права вимоги (п. 2 ч. 1 ст. 152 ЦПК).

У Цивільному кодексі України також закріплено заборону відступлення переважного права купівлі частки у праві спільної власності. У частині 5 ст. 362 ЦК прямо вказано, що передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається. Щодо інших переважних прав (зокрема, переважного права на придбання речі, переданої в найм, переважного права на укладання договору найму, оренди, комерційної концесії на новий строк), то заборони відступлення цих прав у законі не міститься. Проте, незважаючи на відсутність відповідних положень в законодавстві, можна припустити, що всі види переважних прав не можуть бути відступлені.

У законодавстві закріплено порядок заміни кредитора у зобов’язанні. За загальним правилом згода боржника при заміні кредитора у зобов’язанні не вимагається. Вважається, що боржнику однаково, на користь кого йому виконувати обов’язок. Згода боржника щодо заміни кредитора є необхідною, якщо вказівка про це міститься в законі або договорі (ч. 1 ст. 516 ЦК). У першу чергу це стосується зобов’язань, в яких особа кредитора має істотне значення для боржника (фідуціарні зобов’язання). Сторони також можуть встановити в договорі, що заміна кредитора здійснюється виключно за згодою боржника.

Порядок заміни кредитора у зобов’язанні передбачає лише необхідність повідомлення про це боржника (ч. 2 ст. 516 ЦК). Вказане правило спрямоване на забезпечення прав нового кредитора вимагати від боржника належного виконання зобов’язання. Ризик настання несприятливих наслідків у разі неповідомлення боржника про заміну кредитора, зокрема виконання боржником свого обов’язку первісному кредиторові, несе новий кредитор. При цьому виконання первісному кредиторові вважатиметься належним виконанням, що є підставою для припинення зобов’язання (ст. 599 ЦК). Хоча в законодавстві не зазначено, на кого з кредиторів (первісного чи нового) покладається обов’язок щодо повідомлення боржника про заміну кредитора у зобов’язанні, про це має потурбуватися насамперед новий кредитор, оскільки саме для нього в законі встановлено несприятливі наслідки на випадок неповідомлення про заміну боржника. Повідомлення може здійснюватися у простій письмовій формі, незалежно від форми право-чину, з якого випливає зобов’язання, а також форми правом и ну, за яким здійснюється передання прав новому кредиторові, якщо заміна кредитора відбувається внаслідок відступлення права вимоги. З одержанням боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, а також доказів прав нового кредитора у зобов’язанні в законі пов’язуються й інші правові наслідки (статті 517,518 ЦК).

Перехід прав кредитора слід відрізняти від переадресування виконання. Головна відмінність полягає в тому, що при заміні кредитора первісний кредитор усувається новим, який замінює первісного кредитора в зобов’язанні, а при переадресуванні кредитор залишається активним суб’єктом зобов’язання.

При заміні боржника відбувається переведення боргу на нового боржника. При цьому первісний боржник вибуває із зобов’язання. Оскільки особа вступає до зобов’язання виключно за своєю волею, для такої заміни потрібна згода в першу чергу нового боржника. Враховуючи, що особистість боржника, принаймні з огляду на його платоспроможність, має велике значення для кредитора, переведення боргу допускається тільки за згодою останнього, якщо інше не передбачено законом (ст. 520 ЦК).

Переведення боргу має договірну природу. У цивілістичній літературі представлено різні позиції з приводу того, який договір покладено в основу переведення боргу – двосторонній чи багатосторонній. На думку Є. А. Суханова, договір про переведення боргу є багатостороннім правочином, який вимагає відповідного волевиявлення від старого і нового боржників і від кредитора1. Інші вчені вважають таку позицію помилковою, оскільки, на їх думку, вона суперечить суті багатосторонніх правочинів, які характеризуються однаковістю інтересів їх учасників і єдиною спрямованістю їх волевиявлення. У той час як при переведенні боргу волевиявлення первісного і нового боржника протилежно спрямовані і мають зустрічний характер, що є характерним саме для двосторонніх договорів. Тому останні посідають другу позицію, відповідно до якої переведення боргу слід вважати двостороннім договором. Заслуговує на особливу увагу наукова позиція, яка полягає у кваліфікації переведення боргу як складного юридичного факту, складовими якого є: 1) двосторонній правочин (договір про переведення боргу), за яким первісний боржник передає майновий обов’язок іншій особі (новому боржнику); 2) односторонній правочин кредитора, який полягає у наданні ним згоди на заміну первісного боржника новим відповідно до правочину між ними1. При цьому правочин, за яким первісний боржник передає майновий обов’язок іншій особі (новому боржнику), яка приймає цей обов’язок на себе, характеризується як двосторонній, консенсуальний, абстрактний та розпорядчий. Він може бути як відплатним, так і безвідплатним. Отже, договір про переведення боргу, як видається, становить лише одну зі складових переведення боргу як складного юридичного факту (за виключенням випадків, якщо відповідно до закону згода кредитора не вимагається).

Первісний боржник може передавати свій майновий обов’язок у зобов’язанні іншій особі в силу різних обставин, включаючи те, що остання є боржником перед ним в іншому зобов’язанні. При цьому не має значення, якого роду є це зобов’язання, оскільки сам договір про переведення боргу є абстрактним правочином і не залежить від зобов’язання між первісним і новим боржником, що лежить в його основі. Первісний боржник може передавати свій майновий обов’язок у зобов’язанні іншій особі в силу того, що вона, наприклад, зобов’язана відшкодувати йому шкоду або є боржником перед ним у договірному зобов’язанні (наприклад, покупцем за договором купівлі-продажу, позичальником за договором позики, дарувальником за договором дарування тощо). Правовідносини, що є підставою для переведення боргу первісного боржника у зобов’язанні на іншу особу (нового боржника), можуть випливати з різного роду договорів, укладених між ними, які можуть бути як о платними, так і безоплатними (договори купівлі-продажу, позики, дарування тощо).

У цьому зв’язку слід зважати на те, що договір про переведення боргу не можна ототожнювати з договором між первісним боржником та іншою особою, через який виникає питання про переведення боргу первісного боржника на цю особу (нового боржника). Ці договори є різними, самостійними договорами, які не залежать один від одного. Так, укладення самого договору дарування недостатньо для переведення боргу обдаровуваного в іншому зобов’язанні на дарувальника або укладення самого договору позики – для переведення боргу позикодавця в іншому зобов’язанні на позичальника. Для того щоб передати свій майновий обов’язок у зобов’язанні іншій особі, необхідно укласти з нею самостійний договір про переведення боргу. І до того ж отримати на це згоду кредитора у зобов’язанні, якщо інше не передбачено законом. Переведений на іншу особу (нового боржника) борг не залежить від тих відносин, які існують (існували) між ним і первісним боржником. Ці відносини не мають значення для кредитора у зобов’язанні. Абстрактний характер правочину з переведення боргу виключає для нового боржника можливість посилатися у відносинах з кредитором на відносини, які лежать в основі переведення на нього боргу первісного боржника. Новий боржник не вправі висувати проти вимоги кредитора заперечення, що грунтуються на відносинах з його попередником (первісним боржником). Більш того, недійсність договору між первісним боржником та іншою особою, через який постало питання про переведення боргу, не тягне за собою недійсності договору про переведення боргу первісного боржника на цю особу (нового боржника).

Форма договору про переведення боргу залежить від форми правочину, який є підставою виникнення боргу (ст. 521 ЦК). Якщо останній вчинений у простій письмовій або нотаріальній формі, такої самої форми має бути надано і правочину щодо заміни боржника у зобов’язанні. Правочин щодо заміни боржника у зобов’язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом (ст. 521 ЦК). Переведення боргу, який виник з усного правочину, а також позадоговірного боргу (наприклад, із заподіяння шкоди або набуття майна без достатньої правової підстави) може здійснюватися усно.

Предметом переведення боргу є юридичний обов’язок майнового характеру, що входить до змісту зобов’язання між первісним боржником і кредитором. Він може полягати у сплаті коштів, передачі майна, виконанні робіт, наданні послуг тощо. Отже, предметом переведення боргу може виступати не тільки грошовий, а будь-який борг (юридичний обов’язок) за зобов’язанням.

Наслідком переведення боргу є заміна боржника у зобов’язанні. При цьому самий зміст зобов’язання і правове становище боржника залишаються незмінними. Тому новий боржник у зобов’язанні має право висунути проти вимоги кредитора всі заперечення, що грунтуються на відносинах між кредитором і первісним боржником (ст. 522 ЦК). Так, наприклад, новий боржник може посилатися на сплив строку позовної давності по заявленій проти нього вимозі кредитора. Заміна сторін у зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності (ст. 263 ЦК). Крім того, новий боржник у зобов’язанні має право висунути проти вимоги кредитора всі заперечення, що грунтуються на його власних відносинах з кредитором.

У законодавстві не міститься переліку підстав заміни боржника у зобов’язанні, як це зроблено щодо заміни кредитора, що можна розцінювати як прогалину. До того ж категорії “заміна боржника у зобов’язанні” і “переведення боргу” вживаються як ідентичні (ст. 520 ЦК). Однак боржник у зобов’язанні може бути замінений і з інших підстав, не пов’язаних з договором про переведення боргу. Обов’язки боржника можуть перейти до іншої особи на підставі закону при настанні передбачених у ньому обставин. Наприклад, внаслідок спадкування відбувається автоматичний перехід обов’язків спадкодавця за зобов’язаннями, у яких він виступав боржником, до його спадкоємців (статті 1218,1282 ЦК). Тому в законі слід було б уточнити підстави заміни боржника у зобов’язанні.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)