Цивільне право. Том 1 – Борисова В. І. – Право власності на природні ресурси

Крім ЦК, право власності на природні ресурси регулюється законами “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про тваринний світ” та ін.

Складовими природних ресурсів є: територіальні та внутрішні морські води; природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; атмосферне повітря; підземні води; поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області; лісові ресурси державного значення; природні ресурси у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, а також інші об’єкти тваринного світу; корисні копалини та ін.

У ЦК більш детальному регулюванню в порівнянні з іншими природними ресурсами піддано право власності на землю (земельну ділянку), яке врегульовується окремо (гл. 27) із наголосом на те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Специфічність цього об’єкта права власності полягає у подвійності його розуміння. У широкому розумінні – це земля, право власності на яку має Український народ (ст. 324 ЦК). У вузькому розумінні – це земельні ділянки, право власності на які може належати всім суб’єктам цивільного права (юридичним і фізичним особам, державі, територіальним громадам). Не виключається можливість набувати у власність земельні ділянки також іноземцями, особами без громадянства, іноземними юридичними особами, державами і міжнародними організаціями (ч. 2, ч. З ст. 374 ЦК). Право власності на земельну ділянку поширюється також на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на шари фунту під нею, на водні, лісові, рослинні об’єкти, що знаходяться на ній, а також на простір, що є над і під земельною ділянкою (тобто грунтовий і повітряний), але не безмежний у глибину та висоту, а лише в межах, необхідних для здійснення забудови (ч. З ст.373 ЦК).

У ЦК окремо не встановлюються підстави набуття права власності на землю (земельну ділянку) і найзагальніше визначаються підстави припинення права на неї(ст. 378 ЦК). Порядок здійснення права власності на землю (тобто своїх повноважень щодо цього об’єкта) у ЦК зведений до забудови земельної ділянки (ст. 375) із зазначенням можливості виникнення в результаті здійснення власником свого права на забудову нових об’єктів права власності – житла, різних будівель, споруд тощо.

Під житлом ст. 379 ЦК розуміються приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Житло є узагальнюючим поняттям певної групи об’єктів нерухомості, що може бути об’єктом цивільних правовідносин1.

Видами житла є житловий будинок, квартира та ін. Житловий будинок визначається ст. 380 ЦК як, по-перше, будівля капітального (а не тимчасового, скажімо, сезонного) типу; по-друге, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами (тобто законом висуваються головним чином вимоги щодо первісного способу набуття права власності на неї); по-третє, призначена для постійного у ній проживання.

Садиба, відповідно до ст. 381 ЦК, є складнішою за житловий будинок річчю, що має такі складові, як: земельна ділянка разом із розташованим на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. При цьому, якщо в договорі (або правочині) про відчуження встановлюється як предмет житловий будинок, то вважають, що відчужується уся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартира як об’єкт права власності згідно зі ст, 382 ЦК являє собою ізольоване помешкання в житловому будинку, придатне для постійного у ньому проживання. Утім у квартирі є й приміщення нежитлового характеру, – балкон або веранда, кухня тощо, які є її необхідними частинами і атрибутами.

Слід розрізняти право власності на такі об’єкти, як квартири і житловий будинок, в якому вони розміщені. Зрозуміло, що в багатоповерховому будинку, в якому розташовані квартири, є й інші приміщення – дахи, під’їзди, східці, коридори тощо, які іменуються допоміжними. До будинку можуть примикати й споруди або будівлі, призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир. Крім того, будинок має різне обладнання (механічне, електричне, сантехнічне та ін.) за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири. Усі означені об’єкти складають єдине невід’ємне ціле з житловим будинком і квартирами. Ці приміщення належать на праві спільної власності всім користувачам та власникам квартир багатоквартирного житлового будинку2 і являють собою загальне неподільне майно. При цьому допоміжні приміщення слід відрізняти від нежитлових приміщень, які розташовані в багатоквартирному житловому будинку і не призначені для його обслуговування, а можуть використовуватися для розташування в них крамниць, перукарень, офісів тощо. Ці приміщення можуть перебувати на праві комунальної або приватної власності. Змішувати правовий режим нежитлових та допоміжних приміщень недопустимо.

Слід звернути увагу на розмежування у ст. 384 ЦК об’єктів прав на помешкання в будинку ЖБК, їх суб’єктів і правомочностей залежно від того, чи здійснено викуп квартири членом ЖБК. Так, об’єктом права власності ЖБК є будинок у цілому (разом із квартирами та іншими приміщеннями – східцями, ліфтом, дахом, підвалом тощо). Поступово відбувається зміна “наповненості” цього об’єкта, оскільки з викупом власності квартир членами ЖБК вони стають їх власниками, а ЖБК позбавляється прав власності на ці квартири, але продовжує залишатися власником будинку.

Об’єктами права державної власності є майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток, а також підприємства та інше майно, яке використовується для здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку.

До першої групи належить майно, яке забезпечує діяльність Верховної Ради України та інших державних органів, Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонних об’єктів; кошти республіканського бюджету, статутний капітал НБУ тощо. Тобто тих організацій та структур, які виконують роботи (у тому числі з виготовлення продукції), що мають загальнодержавне значення та забезпечують економічну стабільність та розвиток держави.

Зрозуміло, що фактично завданим режимом державної власності обумовлюється те, що до складу її об’єктів належить майно, яке не вправі перебувати у власності інших суб’єктів права власності.

Особливістю об’єктів права державної власності є те, що державне майно за своїм правовим режимом має два різновиди, а саме: закріплене за державними юридичними особами на особливих майнових правах, які регулюються ГК. Таке “розподілене” державне майно складає базу для участі цих юридичних осіб у правовідносинах, у тому числі цивільних, і майно, яке залишається незакріпленим за державними юридичними особами. Це земля, надра, інші природні ресурси (оскільки власність на них є матеріальною основою суверенітету України), а також кошти державного і місцевих бюджетів, золотий запас, алмазний і валютний фонди.

Окремо слід зазначити, що в державній власності сьогодні перебувають також акції (пакети акцій) і права на частки у майні господарських товариств. Право на ці об’єкти держава здійснює відповідно до Закону “Про управління об’єктами державної власності”‘

Нині тенденція розвитку власності в Україні полягає у поступовому переході об’єктів права державної власності до недержавних власників. Засоби цього переходу є не тільки традиційними для цивільного права, а й мають свою специфіку. Одним із них є приватизація майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельних ділянок.

Об’єкти права комунальної власності

Згідно зі ст. 142 Конституції, матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є майно, що перебуває у власності територіальних громад. Зазначене майно, яке належить до комунальної власності, відповідно до ст. 143 Конституції є матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування. Це обумовлено перш за все тим, що ефективне функціонування системи місцевого самоврядування значною мірою залежить не стільки від обсягу повноважень, якими наділені територіальні громади і створювані ними органи, скільки від наявності в їх володінні та розпорядженні матеріальних, фінансових й інших ресурсів, необхідних для виконання покладених на них завдань.

Територіальна громада має у власності певні об’єкти, що, як правило, закріплюються за комунальними юридичними особами публічного права. У загальних рисах можна визначити, що до кола майна, яке є об’єктами комунальної власності, належить майно, що забезпечує діяльність відповідних місцевих рад і створюваних ними органів, кошти місцевих бюджетів, житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства, майно установ народної освіти, охорони здоров’я, культури, торгівлі, побутового обслуговування, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

5 листопада 1991 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову № 311 “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)”, на підставі якої і були первісно сформовані об’єкти права комунальної власності. З державної до комунальної власності і навпаки майно переходить відповідно до Закону України “Про передачу об’єктів права державної і комунальної власності”.

Структура комунальної власності з розвитком ринкових відносин, підприємництва і приватизації може змінюватися.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Цивільне право. Том 1 – Борисова В. І. – Право власності на природні ресурси