Цивільне право. Том 1 – Борисова В. І. – 4. Способи волевиявлення. Форма правочину
Оскільки правочин є вольовою дією, заради його оцінки з точки зору правових норм необхідне об’єктивоване вираження волі, що доступна для зовнішнього сприйняття. Це стає можливим за допомогою відповідних способів виявлення волі.
Законодавець у ст. 205 ЦК розмежовує форму правочину та способи волевиявлення. Системне тлумачення змісту вказаної норми дозволяє вести мову про те, що спосіб волевиявлення є родовим поняттям, яке включає в себе форму правочину1. Волевиявлення учасника(-ів) правочину може виражатися: а) усно; б) письмово; в) у певних діях; г) у мовчанні.
Враховуючи, що волевиявленню, яке виражається мовчанням або втілюється у відповідних діях, відводиться незначне місце, невипадково у цивільному законодавстві основна увага приділяється усній та письмовій формі правочинів.
Зазвичай будь-який вид волевиявлення є формою вираження волі. Утім, коли йдеться про форму правочину в спеціальному значенні цього поняття, під цим слід розуміти форму, в яку втілюється волевиявлення, тобто вже об’єктивно виражена зовні воля на вчинення правочину. Саме в такому розумінні використовується термін “форма правочину” щодо усного та письмово волевиявлення.
Правочини можуть вчинятися в усній або письмовій формі. Причому, якщо інше не встановлено законом, сторони мають право самостійно обирати форму правочину (ч. 1 ст. 205 ЦК).
Усна форма правочину.
За загальним правилом, в усній формі можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення (ч. 1 ст. 206 ЦК). Правочин вважається вчиненим усно у разі, якщо воля сторін правочину виражається словесно (в тому числі за допомогою мови жестів) як безпосередньо поміж сторонами правочину, так і за допомогою телефонного, відеозв’язку тощо.
Можливість вчинювати правочини в усній формі пов’язується з тим, що у цьому разі збігається момент вчинення та виконання відповідного правочину, внаслідок чого відбувається й припинення зобов’язання, що виникло на основі такого правочину. Зокрема, така ситуація має місце у разі укладення договору роздрібної купівлі-продажу, за яким здійснюється одночасна сплата у повному обсязі покупної ціни продавцеві та передача останнім покупцю купленого товару.
З огляду на те, що законодавець при викладенні положень ст. 206 ЦК використовує такі словосполучення як, зокрема, “виконуються сторонами”, “на підставі усного правочину з другою стороною”, варто зробити висновок, що в усній формі можуть вчинятися тільки двосторонні правочини, тобто договори. Тому не можуть вчинятися в усній формі односторонні та багатосторонні правочини. Перші через відсутність, навіть гіпотетичної, другої сторони, другі – завдяки неможливості їх виконання в момент вчинення.
За умови, що юридична особа оплачує товари або послуги на підставі усного правочину, їй другою стороною має бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних грошових коштів (ч. 2 ст. 206 ЦК). Таким документом може виступати чек, квитанція, рахунок-фактура.
У деяких випадках законодавець окремо дозволяє вчинювати певні правочини усно, без додержання вимог, встановлених у ст. 206 ЦК, наприклад, можливість укладення в усній формі договорів дарування предметів особистого користування та побутового призначення (ч. І ст. 719 ЦК); позички речі побутового призначення між фізичними особами (ч. 1 ст. 828 ЦК); позики на суму меншу десяти встановлених законом розмірів неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (ч. 1 ст. 1047 ЦК); портового буксирування (ч. 2 ст. 229 КТМ) використання (опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо) (ч. І ст. 33 Закону України “Про авторське право і суміжні права”)2.
Окрім цього, цивільним законодавством передбачаються й винятки щодо допустимості вчинення правочинів в усній формі. До них належать правочини: а) що підлягають нотаріальному посвідченню (ст. 209 ЦК); б) що потребують державної реєстрації (ст. 210 ЦК); в) для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (ч. 1 ст. 218 ЦК).
Правочини на виконання договору, укладеного письмово, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить положенням договору або закону (ч. З ст. 206 ЦК). Дії з виконання договору, як правило, мають разовий характер та спрямовані на припинення зобов’язань, що виникли на підставі укладеного договору. Однак вчинення правочинів на виконання договору, укладеного в письмовій формі, не повинно суперечити умовам такого договору або положенням закону. Наприклад, передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформляється актом, підписаним обома сторонами (ч. 4 ст. 882 ЦК).
Письмова форма правочину.
У частині 1 ст. 207 ЦК передбачається, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Отже, правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сторін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами. Першим і найпоширенішим із них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін. При цьому кожна сторона дво – або багатостороннього правочину має однаковий його текст.
Під документом розуміється передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві (ч. 1 ст. 27 Закону України “Про інформацію”1). Необхідність втілення волі сторони (сторін) у документі – його важливість як засобу доказування. Він є письмовим доказом (наявності відносин між особами), до якого процесуальним законодавством висуваються певні вимоги, зокрема щодо відображення його на матеріальному носієві й нанесення на носій письмових знаків із залишенням матеріальних слідів, упорядкованих належним чином із можливістю їх словесного розшифрування.
Втім документом, у якому втілюється воля сторін (сторони) правочину, можуть бути й така форма її фіксації, як довіреність (ч. З ст. 244 ЦК), страхове свідоцтво (поліс, сертифікат) (абз. 2 ч. 1 ст. 982 ЦК), ощадна книжка (ст. 1064 ЦК), просте або подвійне складське свідоцтво (ч. 2 ст. 10 Закону України “Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва”2), ваучер (ст. 23 Закону України “Про туризм”1). Вказані документи не є договорами, але, безперечно, доводять наявність між особами договірних правовідносин, адже вони видаються на виконання умов відповідного договору. Наприклад, на виконання договору доручення довіритель повинен видати повіреному довіреність (ст. 1003, ч. 1 ст. 1007 ЦК).
Інший варіант письмової форми правочину передбачає відсутність єдиного його тексту, умови якого фіксуються сторонами в листах, телеграмах тощо. Важливим є обмін сторонами цими виразниками своєї волі. Це означає, що одна сторона, направляючи листа другій, із виразом своєї волі на укладення договору, одержує від другої сторони повідомлення про її волю на це також у вигляді листа, телеграми тощо. Отже, за відсутності єдиного змістовно узгодженого документа воля сторін закріплюється у різних, але пов’язаних єдиною спрямованістю документах.
Воля сторін може бути виражена не тільки у формі, яка традиційно сприймається як письмова, а й за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку. Віднесення правочинів, вчинених у такому вигляді, до письмових розуміється як подання інформації (змісту правочину) на інших носіях, ніж папір, однак з фіксацією волі (думки, намірів) сторін через логічно упорядковані знаки. Таким виразом волі може виступати електронний документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа (ч. 1 ст. 5 Закону України “Про електронні документи та електронний документообіг”)2.
Незважаючи на допустимість виражати волю на вчинення правочину в електронних документах, закріплену загальним чином у ЦК, іншими законами можуть передбачатися винятки щодо можливості фіксації волі сторони (сторін) правочину в документі, який має електронну форму. Наприклад, вексель має бути виданий тільки в документарній формі (ч. 2 ст. 14 Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок”).
Згідно з положеннями ч. 2 ст. 207 ЦК правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис е обов’язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри учасника(-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документа, в якому втілюється правочин. Унаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або уповноваженими особами власноручно. Зважаючи нате, що фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їх під своїм ім’ям, що, як правило, складається з прізвища, власного імені та по батькові (ч. 1 ст. 28 ЦК), то і підпис повинен містити усі складові імені особи, написані власноручно. У разі відсутності власноручного підпису слід вважати, що правочин не відповідає вимогам, які встановлюються до письмової форми правочину.
Однак із загального правила щодо власноручного підписання правочину його стороною (сторонами) передбачені й винятки.
По-перше, у разі застосування аналогів власноручного підпису для підписання правочину, під якими розуміється:
А) факсимільне (від пат. fac simile – зроби сам) відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання (відтворення власноручного підпису особи, наприклад, за допомогою кліше);
Б) електронно-числовий підпис, тобто вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача (ст. 1 Закону України “Про електронний цифровий підпис”)1;
В) інший аналог власноручного підпису (наприклад, застосування для підписання правочину коду або шифру).
Слід враховувати, що використання аналогів власноручного підпису є допустимим у випадках, передбачених законом, іншими актами цивільного законодавства або ж за письмовою згодою сторін, коли зразки аналогу власноручного підпису є наявними в іншої сторони.
По-друге, у разі підписання правочину іншою особою.
Особи, повноважні підписувати правочин.
Як слідує з ч. 2 ст. 207 ЦК, правочин має підписуватися його стороною (сторонами).
Стороною (сторонами) правочину є особа(-и), для якої цим правочином встановлюються права та обов’язки. Однак законодавством передбачаються випадки, коли правочин підписується іншими особами.
За умови, що фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину в її присутності підписує інша особа, яка називається рукоприкладником. Підпис рукоприкладника на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка мас право на вчинення такої нотаріальної дії із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний його стороною. Підпис рукоприкладника на тексті правочину, стосовно якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання, лікування особи, яка його вчиняє, зокрема керівником юридичних осіб за місцем роботи, навчання, проживання чи лікування сторони правочину.
У разі коли правочин вчиняється особою, яка діє на підставі довіреності (наприклад, відповідно до укладеного договору доручення), така особа не буде стороною правочину, оскільки своїми діями вона створює права та обов’язки для особи, яку вона представляє. Саме остання і буде стороною правочину, який підписуватиметься від її імені представником.
Якщо стороною правочину є юридична особа, то від її імені правочин підписується особою, яка має на це відповідні повноваження, встановлені:
А) установчим документом (керівник юридичної особи або його замісник, якщо це передбачене установчим документом);
Б) довіреністю (представник, який діє на підставі довіреності, виданої керівником або учасниками юридичної особи);
В) актами цивільного законодавства (наприклад, учасники повних товариств).
При цьому ЦК вимагається, щоб правочин, який вчинює юридична особа, був скріплений її печаткою (ч. 2 ст. 207 ЦК). Між тим не виключаються й різноманітні ситуації, за яких скріплення правочину печаткою юридичної особи є просто неможливим. Наприклад, якщо правочин від імені юридичної особи вчиняється представником, який діє на підставі довіреності, не за місцезнаходженням юридичної особи і якому, безумовно, не надається печатка.
У науковій літературі вказується, що правочин юридичної особи має бути скріплений печаткою1, без позначення тих правових наслідків відсутності скріплення підпису печаткою юридичної особи.
Відсутність скріплення печаткою юридичної особи підпису уповноваженої особи на тексті документу не тягне настання юридичних наслідків, окрім випадків, за яких вони вказуються або логічно слідують із положень цивільного законодавства. Зокрема, у випадку відсутності печатки на тексті подвійного складського свідоцтва, довіреності юридичної особи, такі документи не будуть відповідно подвійним складським свідоцтвом або довіреністю.
Враховуючи викладене, потрібно зробити висновок, що скріплення печаткою підпису на тексті правочину, який вчиняється юридичною особою, має розглядатися як загальна вимога до письмової форми правочину за участю юридичної особи. Тому відсутність відтиску печатки на тексті правочину варто розцінювати як відсутність дотримання вимог щодо письмової форми правочину.
Відповідно до ст. 208 ЦК у письмовій формі мають вчинятися правочини: а) поміж юридичними особами; б) між юридичними та фізичними особами; в) поміж фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, за винятком тих, які не можуть вчинятися в усній формі згідно із ч. 1 ст. 206 ЦК; г) стосовно яких законом вимагається така форма (наприклад, правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання має бути вчинений у письмовій формі – ч. 1 ст. 547 ЦК).
Викладені положення відносно вимог, що ставляться до письмової форми, поширюються й на ті правочини, які підлягають нотаріальному посвідченню.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)