Цивільне право – Майданик P. A. – Організаційні відносини та організаційні/комплексні договори
Організаційні правовідносини в цивільному праві з часів радянського права традиційно пов’язують з категорією так званих організаційних договорів. Зокрема, поряд із “чисто” цивільно-правовими виділяють договори, які певною мірою застосовуються за межами цивільного права і містять набір прав та обов’язків, які в сукупності становлять породжене правочином правовідношення комплексного характеру.
У цьому зв’язку привертає увагу сформульована в цивілістичній науці радянського періоду позиція щодо договорів комплексного характеру як поєднання організаційних та майнових відносин.
Прихильники такого підходу (зокрема, А. О. Собчак) комплексними договорами визнають договори, які породжують два або більше різних зобов’язання, що мають єдину господарську мету і групуються навколо одного з них, який є основним.
На думку окремих авторів, комплексність цих договорів слід пов’язувати з поєднанням в них організаційних і майнових відносин, оскільки саме необхідність координації цих зобов’язань, їх пристосування до досягнення єдиної господарської мети викликає до життя організаційні відносини. Поєднання організаційних та майнових відносин зазначений автор вважав вирізняльною рисою комплексного договору, що зумовлює багатогалузевий характер регулювання зазначених відносин.
З цієї позиції до комплексних договорів слід віднести договір підряду на капітальне будівництво, в межах якого окрім зобов’язання з виконання підрядних робіт виникає низка суміжних зобов’язань (з надання замовником різних послуг підряднику, пов’язаних з орендою будівель, зберіганням будівельних матеріалів і конструкцій, наданням транспорту для перевезення працівників тощо).
Зазначене вище розуміння сутності комплексного договору, як і приклад такого договору (на капітальне будівництво) видається недостатньо вдалим. Зазначений договір не створює різногалузевих елементів, окрім цивільно-правових. Пов’язані з цим договором організаційні відносини охоплюються цивільно-правовими зобов’язаннями з надання послуг (охорона, зберігання тощо) і не підпадають під сферу регулювання власне адміністративно-правових відносин, пов’язаних з організацією процесу капітального будівництва (надання ліцензій, інших дозволів на ведення такої діяльності або володіння земельною ділянкою під будівництво об’єкта тощо).
Разом з тим, заслуговує на увагу аналіз міжгалузевого і міжвидового характеру комплексного договору. Міжгалузевий характер виявляється в необхідності поєднання адміністративно-правового і цивільно-правового регулювання виникаючих відносин, міжвидовий – в одночасному виникненні комплексу зобов’язань, які потребують застосування законодавства про відповідні види зобов’язань.
Комплексні договори взаємно пов’язані зі змішаними договорами. Змішаний договір можна розглядати як необхідну проміжну стадію в процесі виникнення нових видів договорів, він не має якостей самостійного цивільно-правового інституту і спеціальних норм, присвячених його регламентації.
Комплексний договір вважається продуктом (результатом) розвитку змішаного договору в новий інститут цивільного права, а тому має спеціальні норми (як цивільно-правові, так і адміністративно-правові), присвячені його регламентації.
Припустимість зазначених договорів зумовлена закріпленим українським законодавством принципом субсидіарного застосування цивільно-правових норм до відносин, які побудовані на рівності їх учасників і знаходяться за межами цивільного права як галузі права.
ЦК України (ст. 9) передбачає норму, згідно з якою до сімейних, трудових відносин і відносин у сфері використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища, які представляють товарно-грошові та інші, побудовані на рівності учасників майнові відносини, а також пов’язані з майновими немайнові відносини, цивільне законодавство застосовується у випадках, коли ці відносини не регулюються відповідними галузями права (сімейного, трудового тощо).
Крім того, ЦК України (ч. 2 ст. 1) містить положення, згідно з яким до майнових відносин, які грунтуються на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, в тому числі до податкових та інших бюджетних відносин, цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
При цьому необхідно звернути увагу на неприпустимість включення в систему цивільно-правових договорів так званих різногалузевих договорів. Через нецивільно-правовий характер регульованих ними відносин зазначені договори не відносяться до сфери цивільного права, незважаючи на те, що подібні договори можуть регулюватися окремими положеннями цивільного законодавства в прямо визначених законом випадках за умови, що вони прямо не регулюються іншими, ніж цивільне право, галузями.
В цьому контексті заслуговує на увагу обгрунтована представниками науки фінансового права (І. Рукавишникова, К. Тотьєв) двочленна класифікація договорів між суб’єктами фінансово-правових відносин.
Договірні відносини в фінансовому праві пропонується поділяти на дві групи. Перша група договорів – це фінансово-правові договори, які поєднують у собі елементи цивільно-правових принципів побудови відносин і одночасно достатньо детально врегульовані фінансовими нормами. До таких договірних відносин, зокрема, належать: відносини із зворотного повернення (відшкодування) бюджетного фінансування; з інвестиційного податкового кредиту із надання цільових податкових пільг. Сторони цих правовідносин юридично нерівні, що виявляється в їх різній правоздатності. Одна сторона реалізує компетенцію, а інша – правоздатність юридичної особи. В результаті цього договірним відносинам завжди передує управлінське рішення про надання відповідному суб’єкту бюджетного або податкового кредиту. І нарешті, подібний “договір” фактично є роз’ясненням до закону або управлінського рішення, де свобода розсуду суб’єктів дуже незначна.
По-суті, в цьому випадку термін “договір” перетворюється на юридичну фікцію, оскільки від власне договору залишається лише його назва; характер правовідносин і зміст договору відображають відносини юридичної нерівності, для яких нехарактерним у зв’язку з непотрібністю є узгодження волевиявлення сторін, що робить недоцільною саму конструкцію договору в зазначених вище фінансових правовідносинах.
Друга група договорів розглядається як “безпосередньо цивільно-правові договори, “вплетені” в тканину фінансових правовідносин”. До такого роду договірних відносин відносять договори податкової поруки і застави, які використовуються як спосіб забезпечення виконання зобов’язання платником податку. Зокрема, договори поруки, про розстрочення суми податкового зобов’язання передбачені Законом України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетними і державними цільовими фондами” від 2001 р.
У цьому зв’язку деякі автори (зокрема, К. Тотьєв) небезпідставно вважають, що між платником податку і поручителем створюються приватноправові відносини, які відрізняються лише предметом поруки (виконання податкового боргу). Цивільно-правовий характер зазначених відносин дає можливість без будь-яких застережень застосовувати до них норми ЦК, зокрема щодо поруки.
При цьому вважається, що у випадку прямої відсилки норм фінансового законодавства до цивільно-правового регулювання зазначені відносини повинні вважатися цивільно-правовими за участі уповноважених державних органів. І тому договори, які укладаються суб’єктами фінансових правовідносин, регулювання яких здійснюється нормами цивільного законодавства, повною мірою належать до предмета цивільного права (І. Рукавишникова).
У цьому зв’язку в цивілістичній літературі правильно зазначається, що в цьому випадку йдеться про своєрідну аналогію застосування цивільного права до фінансових відносин. Подібна тенденція видається недостатньо обгрунтованою, що призведе до “розмивання” предмета і методу цивільного права за принципом доцільності, застосовуваного в даному випадку через відсутність в арсеналі фінансового права адекватних конструкцій, подібних до розробленої приватним правом конструкції цивільно-правового договору (С. М. Бервено).
Тенденція щодо застосування цивільно-правового договору до фінансових відносин може бути виправданою за умови збереження між учасниками правовідносин юридичної рівності з питань укладення і виконання правочину як невід’ємних умов існування такого приватно-правового явища.
При цьому конструкція цивільно-правового договору не виключає можливості одночасної присутності в ній публічно-правових елементів, які певною мірою обтяжують здійснення приватного суб’єктивного права, однак не допускають перетворення цих відносин на відносини юридичної нерівності, основу яких становлять влада і підпорядкування.
Прикладами подібного проникнення публічного права в цивільно-правові відносини є договори концесії, угоди про розподіл продукції, специфіка яких полягає в участі державних органів або органів місцевого самоврядування як суб’єктів приватного права, обтяжених обмеженнями публічно-правового характеру, встановленими відповідними нормативно-правовими актами.
Незважаючи на наявність публічно-правових елементів, зазначені конструкції зберігають обов’язкову для цивільно-правових договорів юридичну рівність сторін як умову існування і здійснення приватного права, на відміну від публічно-правові функції (компетенції), притаманної суб’єктам публічного права.
У зв’язку з цим не можна вважати у власному розумінні договорами передбачені законодавством різного роду публічно-правові угоди між державним органом і суб’єктом господарювання щодо здійснення першим публічно-правової функції.
Інший приклад подібних “угод” міститься в Законі України “Про нафту та газ”, який передбачає можливість укладення угоди між спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади (з одного боку) і заявником на отримання спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами (з другого боку) про зобов’язання сторін і порядок регулювання відносин між ними в процесі користування конкретною ділянкою надр (статті 1,10,11,5, 7,20, 22,23, 26-28 тощо).
До подібного роду “угод” необхідно віднести також переддоговірні угоди між потенційним концесієдавцем з потенційним концесіонером щодо вияснення волевиявлення кожного з них, які стосуються умов отримання різного роду відомостей про об’єкт концесії і про потенційних партнерів.
Зазначені попередні угоди потенційних сторін відносин концесії не можна вважати власне угодою, оскільки остання не “створює договірне правовідношення, а лише має на меті його встановлення для реалізації стратегії економічного розвитку, визначеного в угоді”. За своєю юридичною природою подібні “угоди” повинні визнаватися суто публічно-правовим актом адміністративно-процесуального характеру, і тому застосування в подібних випадках терміна “угода” є зайвим, що не сприяє адекватному відображенню публічно-правового характеру відносин, які регулюються подібними, немовби (квазі) договірними конструкціями.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)