Цивільне право – Майданик P. A. – 4. Право як спеціально-юридична категорія
Загальносоціальне (природне) право грунтується на ідеї визначального характеру природних прав у системі права. В основі права мають лежати природні права, а не закон.
У зв’язку з цим Конституція має бути основним законом життя, а не просто законом вищої юридичної сили. Загальносоціальне (природне) право діє як доповнення до позитивного права, що діє в конкретних формах, дає змогу здійснювати нагляд за додержанням норм права. Ці останні містять чіткі орієнтири щодо меж суб’єктивного права.
Для вітчизняної науки права поняття права в загальносоціальному розумінні порівняно нове. Такий підхід у розумінні поняття права вперше у вітчизняній доктрині було запропоновано у зв’язку з характеристикою правил громадських організацій.
Пізніше, внаслідок суттєвої еволюції, сформувався сучасний вигляд такого розуміння поняття права, як безпосередньо-соціальних прав, пов’язаних з природним правом, відмінним від права, яке творять у державі люди.
Формування концепції права як загальносоціального явища стало можливим у результаті переосмислення концепції природного права, інших досягнень правових наук минулого у світлі сучасного загальнолюдського досвіду.
Право як загальносоціальне явище є первинним порівняно з державою, незалежне від держави та виникає раніше за неї.
Відтак право в цьому значенні є первинним поняттям і щодо його спеціально-юридичних значень – об’єктивного та суб’єктивного права. У зв’язку з цим право як утворювана (встановлювана) державою система норм (тобто позитивне право) є похідним від права як загальносоціального явища.
Поняття права в загальносоціальному розумінні є категоріальним вираженням свободи людської особистості і справедливості як найістотніших благ, властивих природі людини.
Свобода передбачає свободу волі (волевиявлення), яка розкривається в здатності людини приймати рішення із знанням справи, панувати над самою собою.
Право визнається реалізацією справедливого, тобто міри (масштабу) добра, що полягає в природній потребі людей в однаково справедливому ставленні один до одного і природній властивості нормальних людських відносин для функціонування людини відповідно до її природи як соціально-біологічної істоти (В. М. Марчук, Л. В. Ніколаєва).
За своїм змістом право у загальносоціальному розумінні розглядають як гуманітарне право, тобто сукупність не зафіксованих юридично уявлень про можливості, якими мають бути наділені (користуватися) людина як біосоціальна істота та природні людські спільноти – сім’я, нація (народ), людство.
Таке право є еталоном для держави при творенні юридичних норм позитивного (об’єктивного) права, бо відображає природні права людини, з якими держава повинна рахуватися і не допускати їх нехтування, оскільки вони є відображенням об’єктивної природної дійсності, яка впливає на моделювання соціальної дійсності.
Вважається, що загальносоціальне право переважно не охоплює правових норм позитивного права, які регулюють відносини, значною мірою породжені умовами соціального життя, і можуть породжуватися не як природні, а як штучні похідні (зокрема, утворення та припинення юридичних осіб тощо).
4. Право як спеціально-юридична категорія
У нормативному смислі право є системою норм права, що регулюють суспільні відносини (об’єктивне або позитивне право). Під позитивним (об’єктивним) правом розуміються всі владно визнані джерела чинного права (закони, підзаконні акти, санкціоноване звичаєве право, судові прецеденти тощо).
У цьому випадку йдеться про юридичне право як об’єктивну категорію, що значною мірою йде від держави, існує у формі незалежних від волі окремих осіб правових норм.
Це право є об’єктивним тому, що воно становить частину об’єктивно існуючого соціального середовища.
Вважається, що з точки зору позитивного права вся істина про право дана в позитивному праві. Такий підхід до права, який зводить право в цілому до позитивного права, тобто ототожнює право і закон, характерний для юридичної догматики і представлений в різних варіантах юридичного позитивізму і легізму. Тут, відповідно, істина про право вичерпується волею законодавця, думкою і позицією офіційно-владного установника позитивного права (В. С. Нерсесянц).
З поняттям об’єктивного права тісно пов’язана інша категорія – суб’єктивне право.
Загалом суб’єктивне право являє собою гарантовану суспільством та юридично зафіксовану можливість задоволення суб’єктами права своїх потреб.
Суб’єктивне право визначається в правовій науці як гарантовані законом вид і міра можливої або дозволеної поведінки уповноваженої особи.
Суб’єктивне право являє собою певну сукупність юридично забезпечених можливостей, наданих з метою задоволення інтересу, який пов’язує індивідуума з іншими членами суспільства як правомочної та зобов’язаної сторін.
Суб’єктивне право включає до свого змісту правомочність (забезпечену законом можливість) “вчинення своїх власних дій”, правомочність вимоги дій чужих (вимагати від зобов’язаної особи вчинення конкретних дій або утримання від вчинення їх) залежно від того, в чому полягає інтерес суб’єкта уповноваженого користуватися благами життя, а також правомочність захисту (забезпечену законом можливість звернення до заходів державного примусу). Поява таких можливостей свідчить про належність індивідууму суб’єктивного права щодо будь-якого об’єкту з числа соціальних благ, що являють собою певний значущий інтерес.
Вважається, що носій суб’єктивного права має право на власні дії, яке полягає в певній юридично забезпеченій можливості діяти за своїм бажанням (розсудом, волею). За своїм бажанням діють власник, споживаючи належне йому благо; автор твору, укладаючи договір на його публікацію; орендар, який заплатив за право користування чужим майновим благом. В усіх зазначених прикладах дія за своїм бажанням (своєю волею і в своєму інтересі) призводить до здійснення суб’єктивного права (в цьому випадку цивільного) кожної із зазначених осіб (Л. А. Чеговадзе).
Окремі автори пропонують, крім зазначеного права на власні дії, до елементів суб’єктивного права відносити й інші елементи (а саме, можливості – вимагати відповідної поведінки від зобов’язаної особи; застосовувати державний примус у випадку невиконання зобов’язаним обов’язку; уповноваженого користуватися належним йому на основі певного цивільного права певним соціальним благом).
Однак усі перелічені вище можливості об’єднуються тим, що по суті це різні прояви власних дій на різних стадіях розвитку право-відношення, складовим елементом змісту якого є суб’єктивне право.
Суб’єктивне право створює правовий стан, за яким суб’єктивне право особи завжди забезпечується обов’язком особи, який протистоїть йому в процесі взаємодії, що встановлюється в інтересах присвоєння і споживання (або лише споживання) соціальних благ матеріального і нематеріального характеру.
Суб’єктивне право несе на собі відбиток сутності права і володіє подвійною природою як соціального і юридичного явища. Свій соціальний характер суб’єктивне право проявляє залежно від сутності об’єкта як майнове право (коли об’єкт здатний бути предметом грошової оцінки) або як особисте немайнове, коли його об’єктом виступає нематеріальне благо або соціальне благо, не здатне до матеріальної оцінки.
Суб’єктивне право перебуває у взаємному зв’язку з нормами об’єктивного права; останні лише фіксують умови встановлення суб’єктивних прав та обов’язків, засобом регулювання взаємодії індивідуумів виступає правовідношення, яке є юридичною формою реалізації тих їх інтересів, які володіють властивістю правомірності. Правовідношення створює правовий стан пов’язаності його суб’єктів суб’єктивними правами та обов’язками, притаманними певному конкретному правовідношенню.
Правові норми виступають єдиними масштабами (еталонами) людської діяльності і визначають кордони вчинків людей, міру, межі, обсяг їх можливої і необхідної поведінки.
Встановлюючи право, з одного боку, та обов’язки, з іншого, норма права за наявності певних юридичних фактів створює юридичні відносини.
Правові відносини вирізняються індивідуалізованістю суб’єктів, суворою визначеністю їх взаємної поведінки, персоніфікацією прав та обов’язків. Це не безособистісний абстрактний зв’язок, а завжди відношення “будь-кого” з “будь-ким”.
У зв’язку з цим правовідношення виступає правовою формою пов’язаності суб’єктів через належність суб’єктивного права і кореспондуючого йому обов’язку.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)