Ціни і ціноутворення – Шкварчук Л. O. – 3.2. Собівартість: її склад та види
3.1. Витрати підприємства як основа формування ціни
Для ефективного управління процесом ціноутворення необхідно мати більш-менш точну інформацію про витрати на здійснення тих чи інших видів діяльності, а всередині цих видів діяльності – про витрати на виробництво і реалізацію окремих типів продукції (робіт, послуг). Можна навести доволі об’ємний перелік завдань, які слід вирішувати підприємству з тією чи іншою періодичністю для формування ефективної політики ціноутворення:
Встановлення нижнього рівня ціни на продукцію (роботи, послуги), яка випускається;
Обгрунтування зміни асортименту (зняття з виробництва одних видів продукції, освоєння випуску нових тощо);
Оцінка заходів щодо вдосконалення технології та організації виробництва;
Оцінка маркетингових заходів;
Оцінка конкурентоспроможності товарів та ін.
Спільним для усіх цих завдань є те, що ухвалення відповідного управлінського рішення можливе лише за наявності інформації про склад витрат, які включаються у ціну продукції.
Будь-яке виробництво має два види витрат: поточні та капітальні.
Поточні витрати – це короткострокові витрати, що повністю списуються у той же період, в який вони сталися. Саме на підставі поточних витрат формується ціна продукції.
Капітальні витрати – це довгострокові витрати, що амортизуються (їхня вартість поступово зменшується) впродовж кількох років згідно з правилами податкового управління. Ці витрати покриваються з прибутку. В цілому можна вважати, що витрати – це зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов’язань, що призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілення власниками). Однак для правильного формування ціни необхідно знати склад витрат.
Кажучи про витрати на виробництво окремих товарів, необхідно розглядати витрати операційної діяльності (деякою мірою аналог повної собівартості), які, у свою чергу, поділяються на:
– собівартість реалізованої продукції (витрати, безпосередньо пов’язані з виробництвом продукції);
– адміністративні витрати;
– витрати, пов’язані зі збутом;
– інші операційні витрати.
Склад витрат операційної та інших видів діяльності підприємства розглянемо нижче. Проте не всі види зменшення економічних вигод підприємства належать до витрат. Відзначають п’ять видів витрат, що не визначають витратами і не включають до звіту про фінансові результати:
Платежі за договором комісії, агентськими угодами та іншими аналогічними договорами на користь комітента, принципала тощо;
Попередня авансова оплата запасів, робіт, послуг;
Погашення одержаних позик;
Зменшення власного капіталу при його вилученні або розподілі власниками чи витрати, які не можуть бути достовірно оцінені;
Витрати, що відображаються зменшенням власного капіталу у тих випадках, якщо це передбачено стандартами бухгалтерського обліку.
Розглянемо окремо кожну групу витрат підприємства.
3.2. Собівартість: її склад та види
Собівартість продукції – це грошовий вираз витрат на її виробництво. Собівартість продукції (робіт, послуг) підприємства складається з витрат, пов’язаних з використанням у процесі виробництва продукції природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних засобів, а також інших витрат на її виробництво.
Фірма, що займається виробничою діяльністю, визначає витрати виробництва, а фірма, яка здійснює збутову, постачальницьку, торгово-посередницьку діяльність – витрати обігу.
Конкретний склад витрат, які можуть бути віднесені на витрати виробництва і обігу, практично у всіх країнах світу регулюється законодавчо. Це пов’язано з особливостями податкової системи і необхідністю розрізняти витрати підприємства за джерелами їх повернення (які включаються у собівартість продукції і повертаються за рахунок цін на неї, та витрати, що повертаються з прибутку, який залишається у розпорядженні підприємства після сплати податків та інших обов’язкових платежів).
Собівартість продукції – це якісний показник, у якому концентровано відображаються результати господарської діяльності організацій, її досягнення і резерви. Чим нижча собівартість продукції, тим більшою є економія праці, краще використовуються основні засоби, матеріали, паливо, тим дешевше коштує виробництво продукції як підприємству, так і суспільству в цілому. Собівартість продукції виділяється із загальної її вартості як особлива економічна категорія, тому що кожне підприємство незалежно від форми власності повинне повернути затрачені ним ресурси в межах собівартості, щоб мати можливість безперебійної роботи.
Собівартість – це виражені у грошовій формі поточні витрати підприємства на виробництво продукції, виконання робіт і послуг. Витрати, які включаються до собівартості продукції, визначаються галузевими інструкціями з питань планування, обліку і калькулювання собівартості продукції. Оскільки собівартість відображає лише поточні витрати на виробництво і збут продукції (робіт, послуг), цим вона принципово відрізняється від одноразових капітальних вкладень (інвестицій), які формують основні засоби підприємства. Це означає, що за рахунок собівартості не можна поповнювати запаси, створювати ресурси.
Собівартість продукції є узагальнюючим показником, який відповідає стану техніки і рівню організації виробництва, раціонального, економічно обгрунтованого господарства на підприємстві.
Витрати на виробництво відрізняються за складом, економічним призначенням, питомою вагою у виготовленні та реалізації продукції, ‘ залежністю від обсягу виробництва. Це робить необхідним групування витрат за їх визначеними ознаками.
Залежно від характеру виробництва витрати поділяються за видами продукції (послуг) та етапами виробничого процесу. Витрати також класифікуються за рядом інших ознак: економічними елементами та статтями калькуляції, за цільовим призначенням, ступенем однорідності, способом включення до собівартості, часом виникнення.
Згідно з П(С)БО-16 “Витрати” собівартість реалізованої продукції складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), реалізованої протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загально-виробничих витрат та понаднормативних виробничих витрат [54].
У такому разі треба пам’ятати про відмінності між термінами “виробнича собівартість продукції” та “собівартість реалізованої продукції”, оскільки, згідно з принципом відповідності доходів і витрат, на результати діяльності впливатиме не виробнича собівартість виготовленої продукції, а тільки собівартість готової продукції, відпущеної у продаж.
До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) включаються:
– прямі матеріальні витрати;
– прямі витрати на оплату праці;
– інші прямі витрати;
– загально-вироборчі витрати.
Схематично собівартість зображено на мал.4.
Мал. 4. Склад собівартості продукції
За способом включення до собівартості витрати поділяються на прямі та непрямі. Витрати на виробництво конкретного виду продукції, які безпосередньо включаються до її собівартості на підставі первинних документів, називаються прямими.
До складу прямих витрат належать ті, що можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат, а саме:
Сировина і матеріали, купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, інші матеріальні витрати;
Витрати на оплату праці: заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим на виробництві продукції, виконанні робіт або наданні послуг;
Інші виробничі витрати: відрахування на соціальні заходи, плата за оренду обладнання, амортизація.
Непрямі витрати – це витрати на виробництво, які не можуть бути віднесені безпосередньо до конкретного об’єкта витрат економічно доцільним шляхом і тому потребують розподілу.
Крім виробничої собівартості до складу собівартості реалізованої готової продукції, яка формує результат від реалізації, повинні включатися нерозподілені постійні загально-виробничі витрати і понаднормативні виробничі витрати.
Щодо терміну “прямі витрати” питань, як правило, не виникає. А ось зміст категорій “розподілені постійні загально-виробничі витрати” і “змінні загально-виробничі витрати” потребує деякого пояснення.
Загально-виробничі витрати є непрямими і включають витрати на управління виробництвом, амортизацію основних засобів і нематеріальних активів загально-виробничого призначення (цехового, дільничного, лінійного); витрати на утримання, ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів, інших необоротних активів загально-виробничого призначення; витрати на вдосконалення технологій та організації виробництва; на утримання виробничих приміщень; на обслуговування виробничого процесу; на охорону праці, техніку безпеки і охорону навколишнього природного середовища; втрати від браку, оплата простоїв.
За ступенем залежності від обсягів діяльності витрати поділяються на змінні та постійні. Змінні витрати змінюються разом зі зміною обсягу виробництва. Постійні – це витрати, абсолютна величина яких залишається постійною або змінюється при зменшенні або збільшенні обсягу виробництва продукції, яка випускається, в невеликій кількості. Майже всі прямі витрати є змінними за винятком амортизації спеціального обладнання, орендної плати та деяких інших прямих витрат.
Загально-виробничі витрати також поділяються на постійні та змінні. Так, у ПБО-16 всі загально-виробничі витрати поділено на змінні та постійні. Сума змінних витрат коливається залежно від обсягів продажу готової продукції. Сума змінних загально-виробничих витрат збільшує виробничу собівартість виготовленої продукції.
Постійні витрати включають витрати на обслуговування і управління виробництвом, що не змінюються при зміні обсягів діяльності (наприклад, розмір орендної плати за приміщення тощо). Залежно від умов діяльності конкретного підприємства один і той самий вид витрат може бути як змінним, так і постійним. Наприклад, амортизаційні відрахування можуть бути постійними, якщо підприємство обрало такі методи нарахування амортизації: прямолінійний, прискорений, кумулятивний або податковий. При виробничому методі витрати, пов’язані з амортизацією, будуть змінними.
Згідно з ПВО-16 постійні загально-виробничі витрати також підлягають розподілу на кожний об’єкт витрат. При цьому базою розподілу можуть бути години роботи, заробітна плата, обсяг діяльності, прямі витрати тощо за умови нормальної потужності.
Під нормальною потужністю обладнання розуміється очікуваний середній обсяг діяльності, якого можна досягнути в умовах звичайної діяльності підприємства протягом декількох років або операційних циклів з урахуванням запланованого обслуговування виробництва. Інакше кажучи, підприємство самостійно планує на декілька років уперед середній обсяг діяльності обладнання, яке використовується під час виробництва продукції. Маючи показник нормальної потужності, для визначення собівартості реалізованої продукції підприємство повинно розрахунковим шляхом визначити, яку частину постійних загально-виробничих витрат здійснено в межах нормальної потужності, а яка перевищує запланований рівень. Отже, відбувається певне розрахункове регулювання ефективності витратної частини діяльності підприємства.
У разі, якщо на кінець звітного періоду (кварталу) на підприємстві є нереалізована готова продукція, її виробнича собівартість буде врахована у розрахунку приросту (убутку) балансової вартості запасів.
До змінних загально-виробничих витрат належать витрати на обслуговування і управління виробництвом, що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності.