Центральний банк і грошово-кредитна політика – Косова Т. Д. – 1.1.2. Типологія центральних банків в епоху золотого стандарту
До епохи капіталізму і на початку його розвитку в обігу перебували срібна і золота, а в деяких країнах лише срібна валюта. З розвитком капіталізму все більшого значення набувають банкноти – кредитні знаки грошей, що їх випускають емісійні банки для заміни металевих грошей, як засіб обігу і платежів. Швидкий розвиток кредитної системи після промислового перевороту супроводжувався Зростанням значення банкнотного обігу. З кінця XVIII ст. у Великобританії, а з останньої третини XIX ст. і в інших каїнах в обігу в основному залишається золото, а також розміняні на золото банкноти.
Історично перший тип центральних банків сформувався під час утворення міжнародної системи золотого стандарту (1870-1914 рр.) і остаточно утвердився на початку XX ст. Це зумовило необхідність забезпечення стабільності грошового обігу на золотій основі, але з паперовими розмінними грошима, що дозволило б позбутися проблеми надемісії банкнот за умов децентралізованої (однорівневої) банківської системи.
Емісія прив’язувалася до зміни обсягів резервного активу (золота). Головне завдання Центрального банку – забезпечення розмінності банкнот на золото та збереження резервів, внаслідок чого монетарна політика орієнтується на дотримання зовнішньої рівноваги. Незалежність забезпечувалася механічно через функціонування золотого стандарту і не потребувала додаткової політико-інституціональної формалізації.
Монетарні інструменти представлені операціями на відкритих ринках і переобліком векселів для захисту від відтоку резервів і нейтралізації впливу коливання грошової маси внаслідок коливання їх обсягу.
Державне втручання в емісійний процес було мінімальним і виявлялося у такому:
O фіксація валютного курсу,
O вільне переливання капіталів;
O автоматична корекція внутрішньої пропозиції грошей внаслідок багатостороннього врівноваження платіжних балансів;
O вирішення фіскальних проблем через емісійне фінансування бюджетних дефіцитів;
O розширення операційних можливостей центральних банків через встановлення ліміту фідуціарної емісії.
Фідуціарна емісія – випуск банками банкнот за умови часткового їх покриття золотом.
Однак, незважаючи на зростання рівня незалежності центральних банків, що механічно забезпечувалась золотим стандартом, останній виявляв ряд проблем, пов’язаних, по-перше з необхідністю забезпечення жорстких рамкових макроекономічних умов його ефективності, по-друге, з еластичністю зв’язку між станом внутрішньої економіки та світовим господарством.
Для загальної кризи капіталізму, яка охопила і валютну систему, характерним є паперова валюта – нерозмінні на золото банкноти, які постійно знецінюються. До початку XX ст. централізація банкнотної емісії була завершена лише в європейських країнах. У більшості країн емісійні банки було створено у XX ст., головним чином, у період між двома світовими війнами.
Припинення функціонування золотого стандарту з початком Першої світової війни торкнулось практично усіх країн-учасниць, навіть СІНА, які останніми серед розвинутих країн пішли на емісійну монополію та створення центрального банку з незалежним статусом. Зрозуміло, що така ситуація зумовлювалась політичними міркуваннями військового періоду, проте намагання нейтралізувати можливості вивозу золота через відмову від конвертованості банкнот та значні державні запозичення, які би і так унеможливили виконання центральними банками своїх зобов’язань щодо обміну паперових грошей на золото за фіксованим курсом, позначилось на швидкому їх знеціненні. Тим не менше, важливість проблеми відновлення довіри до банківської системи у повоєнний період та потреба у стабілізації грошового обігу поставили на порядок денний питання про відновлення автономії центральних банків.
Так, зростання цін внаслідок урядового втручання в емісійний процес дедалі активніше сприймалось як виклик можливості швидкої реанімації повоєнної економіки з подальшою стабілізацією політичної та економічної системи на ліберальних засадах.
Період між двома світовими війнами ознаменувався істотними змінами у функціонуванні центральних банків, а саме:
O вирішення фіскальних проблем шляхом емісії;
O введення елементів контролю за рухом капіталу;
O обмеження конвертованості паперових грошей у золото;
O послаблення жорсткого зв’язку між внутрішньою грошовою пропозицією та динамікою резервного активу;
O впровадженням елементів відповідальності центрального банку за стан внутрішньої рівноваги;
O загальне послабленням вимог до забезпечення внутрішньої рівноваги.
Тому можна виділити Перехідний історичний тип центральних банків, а саме – пом’якшений варіант золотого стандарту з підвищеною орієнтацією на внутрішню рівновагу.
Велика Депресія та початок Другої світової війни знову похитнули золотий стандарт та незалежність центральних банків. Однак, посилення державного втручання в ринкові процеси, на відміну від випадку Першої світової війни, коли віра у ліберальні цінності була практично непохитною, грунтувалось на нових теоретичних підходах до макроекономічної політики та емпіричних прикладах. Сприятливим технологічним підгрунтям для цього було те, що ефективність функціонування золотого стандарту у XIX ст. пов’язувалась з відносною безпроблемністю загальносвітового нагромадження золотих запасів. У XX ст. зростання масштабів господарських та фінансових трансакцій вже унеможливлювало забезпечення внутрішньої грошової пропозиції стаціонарними золотими запасами без довгострокових дефляційних тенденцій чи скоординованих девальвацій. З посиленням орієнтації центральних банків на чинник забезпечення внутрішньої рівноваги пов’язаний занепад системи золотого стандарту.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)